A+ A A-
  • Категорія: Політика
  • Перегляди: 5662

Про Європейську хартію якої немає в Європі

Віталій Радчук, доцент кафедри теорії і практики перекладу з англійської мови Інституту філології КНУ ім. Т.Шевченка

Захід є Захід, а Схід є Схід...

(про ціну буквалізму й домислу)

Чи зійдуться Захід і Схід всупереч пророцтву Р. Кіплінга? Розмова тут піде не про планетарне протистояння, що його знаком на початку нової доби стала дата 11 вересня, а ще й пустка на місці нью-йоркських близнюків-хмарочосів.

Також не про Галичину і Донбас, що ніяк не домовляться, якою мовою належить одне одного вітати в одній країні, коли та країна для її громадян рідна, має свою назву, свою правду, втілену в законах, і свої державні символи, серед яких і сама мова. До речі, обидва масштаби – глобальний і місцевий – зв’язані спільним полем взаємодії людських зусиль, а обидві колізії і драми уособлюють ті самі світоглядні полюси. Одначе угледіти фундаментальні відмінності мислення можна й на прикладі непорозумінь між сходом і заходом Європи, де 840-мільйонна людність, якщо вірити її речникам, уся прагне жити під дахом одного спільного дому. Цей новий дім мав би стояти на міцному підмурку прав і свобод, але зведення його виявляється процесом непростим, суперечливим і болісним, надто ж на теренах, де „до основанья” постаралися зруйнувати все, що тільки можна, совки-інтернаціоналісти. Адже й сама Європа дуже різнобарвна і в цьому вбачає неабиякі свої переваги, які воліє й далі плекати. Тому в її гаслі „єдність розмаїття” на всьому її обширі, в усіх столицях від Лісабона до Москви лунає чимало несхожих наголосів.

Ми ж, українці, ніби хочемо, щоб у нас було все, як у людей. До Європи просимося, забуваючи про те, що ми і є споконвічно самісіньке її осердя, навіть географічний центр її – у нас. І притому неабияк дивуємо світ, бо все одно чинимо по-своєму. Ні, в нас таки багато чого не так, як у людей. Хто ще, крім нас, міг додуматися провести „третій тур” президентських виборів? От вам і заявка в книгу рекордів Гінеса. Гряде ще один рекорд – третя „ратифікація” відомої мовної Хартії. Як відомо, першу ратифікацію, що відбулася 24 грудня 1999 року, скасував Конституційний Суд. Другу 15 травня 2003 року провели у Верховній Раді знову кавалерійським наскоком, без належного перекладу Хартії, не вчитуючись навіть у кривотлумачення-фальшивку, – та так бездумно й неграмотно, що виконавча влада за голову схопилася: що робити з цим шедевром безвідповідальності й безглуздя? Європейські сусіди й функціонери Ради Європи посміюються з нас, але досить співчутливо: дають шанс і час виправитися. Тож Мін’юст, щоб зберегти нашій країні гідне обличчя, звернувся до експертів з проханням дати висновок про те, як виглядає другий закон про ратифікацію на тлі автентичного тексту Хартії. А заодно і співвіднести з оригіналом Хартії проект третього закону – про зміни (чи „ремонт”) попереднього. Зокрема запитання було поставлено такі:

1) Чи правильно виконано переклад назви Хартії та її статті 1 з англійської мови?

2) Чи відповідають предмет Закону України „Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин” та предмет проекту альтернативного Закону України „Про внесення змін до Закону України „Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин”” предмету Хартії?

3) Які мови мають стати предметом Закону України „Про внесення змін...”?

Питання – нагальні. Але й непрості. Бо Хартія захищає малопоширені мови від наступу сильніших, які їх витісняють, а натомість її вже використовують з протилежною метою – щоб нівелювати й нищити мовне розмаїття. За Хартією сьогодні в Україні російську мову можна тлумачити лише як загрозу – і не лише мовному розмаїттю, а й українській державності, тоді як паханат і вітренки заклинають Хартією і крутять нею, як дишлом, аби роздмухати удільносепаратистські й імперреваншистські настрої та назбирати собі тут і в Росії „грантів” на вибори. Природно, культурні спілки етноменшин і свідоме українство протестують проти перебріхування Хартії. Однак більшість громадян ні сном, ні духом не відає, що Верховна Рада двічі ратифікувала підробку, підсунуту з чиєїсь подачі горе-перекладачами. Тим-то правда може видатися комусь громом серед ясного неба.

Поданий нижче висновок є частиною експертної роботи над Хартією, що її вже кілька років у фаховому колі обговорюють наші правники й мовознавці. Автор сподівається, що порівняльний аналіз текстів прислужиться до створення автентичного українського перекладу Хартії. Певна річ, перед перекладачем тут стоїть відповідальне і складне завдання, адже від тлумачення цього міжнародного документа на той чи інший лад залежить і стратегія мовного будівництва в Україні. Для унаочнення коментарів наводимо паралельні тексти статті 1 Хартії – англомовний і „чинний” українськомовний. Тексти французькою та іншими мовами можна знайти на сайті Ради Європи http://coe.int/lang.

Article 1 – Definitions

For the purpose of this Charter:

a) “regional or minority languages” means languages that are:

i) traditionally used within a given territory of a State by nationals of the State who form a group numerically smaller than the rest of the State’s population; and

ii) different from the official language(s) of the State;it does not include either dialects of the official languages(s) of the State or the languages of migrants;

b) “territory in which the regional or minority language is used” means the geographical area in which the said language is the mode of expression of a number of people justifying the adoption of the various protective and promotional measures provided for in this Charter;

c) “non-territorial languages” means languages used by nationals of the State which differ from the language or languages used by the rest of the State’s population but which, although traditionally used within the territory of the State, cannot be identified with a particular area thereof.

Стаття 1 Визначення

Для цілей цієї Хартії:

а) термін „регіональні мови або мови меншин” означає мови, які:

і) традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення держави; та

іі) відрізняється від офіційної мови (мов) цієї держави; він не включає діалекти офіційної мови (мов) держави або мови мігрантів;

б) термін „територія, на якій використовується регіональна мова або мова меншини” означає географічну місцевість, де така мова є засобом спілкування певної кількості осіб, яка виправдовує здійснення різних охоронних і заохочувальних заходів, передбачених у цій Хартії;

с) термін „нетериторіальні мови” означає мови, якими користуються громадяни держави і які відрізняються від мови (мов), що використовується рештою населення держави, але які, незважаючи на їхнє традиційне використання в межах території держави, не можуть вважатися найбільш поширеними в межах конкретної місцевості цієї держави.

Eкспертний висновок

про відповідність Закону України „Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин” від 15 травня 2003 року № 802-IV та проекту альтеративного Закону України „Про внесення змін до Закону України „Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин” оригінальному тексту

1. Згідно зі статтею 23 означеної Хартії автентичними, тобто такими, що мають однакову юридичну силу, є два тексти Хартії – англомовний і франкомовний: European Charter for Regional or Minority Languages і Charte europe?nne de langues r?gionales ou minoritaire. Очевидно, що для українського перекладу слід брати за першоджерело обидва тексти, а не котрийсь один, оскільки порівняння їх дає підстави припустити, що кожен з них міг бути, принаймні в деяких місцях, перекладом іншого. Чимала низка положень, слід гадати, первісно належала французькій мові. Також деякі усталені терміни спочатку з’явилися у французькій мовній і правовій традиції. Так чи інакше, обидва тексти не полишають сумніву в тому, що з погляду критеріїв перекладу і правничих потреб вони узгоджені, функціонально рівнодійні й рівноцінні.

2. Цього, на жаль, не можна сказати про офіційний (ратифікований) український переклад Хартії, який містить численні помилки й перекручення. В цілому він не є правдивим, адекватним і автентичним англійському та французькому джерелам, що їх прийняла і ними послуговується Рада Європи. Зокрема, назву Хартії та інші ключові поняття в українському перекладі перекручено. Причому видно: український перекладач послуговувався російським перекладом, який у самій Росії не набув статусу офіційного, бо й не був там ратифікований (і навряд чи буде: за логікою Хартії чим менш поширена мова, тим більше їй належить уваги).

3. Українська назва Хартії стала предметом нищівної критики з боку правників, дипломатів і філологів (зокрема у названих нижче працях), тому тут висловимо лише загальні міркування з погляду перекладача-практика. Золоте правило перекладацького фаху наступне: назву твору чи документа слід перекладати лише після аналізу й перекладу всього тексту. Ще одна засада: правдивий переклад – не сліпа копія, не мавпування перебігу лексичних значень і не крик папуги-імітатора. „Щоб перекласти – треба зрозуміти, – ось перший і головний закон перекладу” (О. Кундзіч). А для цього доконче треба знати карту 225 мов Європи і реальний стан та виміри кожної, надто ж в Україні. Автори Хартії у звітній записці (Explanatory Report) особливо наполягають на тому, щоб їхні терміни конкретизував „дух Хартії”. І пояснюють (п. 11), що Хартія захищає саме мови, а не мовні меншини. По суті, цим самим мови поставлено в один ряд з природними реліктами, пам’ятками культури та іншими вселенськими цінностями, які потребують людської опіки й оборони. Не забуваймо, що основна мета Хартії – зберегти Європі мовне розмаїття. Адже втрата бодай найменшої мови збіднює все людство.

Інше діло, що це розмаїття – не суб’єкт права. А Червона книга – не кодекс. Наш Основний Закон традиційно не визнає і не захищає ані мов як самоцінностей, ані мовних меншин самих по собі. Права мають не мови, а люди. Правосуб’єктом виступають корінні народи й національні меншини, але не мовні групи людей, що їх у нас по 2-4 на кожен етнос. Про це тут можна було б і не згадувати, якби не хиби перекладу Хартії і не термінологія обох раніше прийнятих законів про його ратифікацію, які лише засвідчують разючу відмінність понять і звичаїв на заході й сході Європи.

Якщо виходити саме з духу Хартії, її слід називати так: Європейська хартія загрожених мов. Або: Хартія захисту місцевих рідкісних мов Європи, Хартія збереження мовного розмаїття Європи, Європейська хартія малопоширених місцевих мов. Назва є тільки назва – знак цілого. Вона має відбивати дух цілого і тим надавати смислу зобов’язальній частині. Пропонують також інші означення для мов. Зокрема, „меншинні”. Знаменно, що Р.Чілачава тут обмежується цим одним-єдиним прикметником – без „регіональних” („регіон” є ідеологемою „зони”). І зовсім малозрозумілий варваризм – „міноритарні” (ніби щось таке „мінорне”, тобто сумне). Однак вони обидва двозначні, тобто їх можна тлумачити так, ніби в Хартії йдеться про мови етномовних (національних) меншин, чого насправді там зовсім нема. Ця розбіжність – суттєвий момент, бо, як побачимо далі, провокує правовий конфлікт.

Двозначність назви можна було б закинути також франкомовній, а ще більшою мірою англомовній Хартії, якби не ширший контекст, який доводить, що йдеться про єдине, нероздільне поняття: воно розкривається через два означення-синоніми, які доповнюють, уточнюють і пояснюють одне одного, а тому ніде в тексті не фігурують окремо. Сполучник (!) „або” (or, ou) тут виконує функцію „і”. Якраз у такому ракурсі пояснює вжитий у назві термін і сама Хартія (у 1-й статті). Український переклад хибний вже тим, що не має коми перед „або”, при цьому розриває єдине поняття на два повтором слова „мова”.

4. Визначальною для оцінки якості перекладу є його прагматика, інакше кажучи – функція, яку не можна приписати тексту Хартії розпорядженням чи домовленістю. Той факт, що Хартією дехто заповзявся прикривати російщення України, це яскраво підтверджує. За наших обставин слід обов’язково зважити на те, що цей документ писався не лише для вузького кола правників, а й для широких мас людей. А також врахувати українську культуру тлумачення і мовну свідомість соціуму. Остання, на превеликий жаль, нестійка й ефемерна, тому в неологізмах-запозиченнях сприймає лише зовнішню (звукову) форму й мілкий зміст, що робить її саму дуже зручною для всіляких маніпуляцій. Буквальний переклад назви Хартії небезпечний, оскільки неминуче буде витлумачений двозначно й використаний для розпалювання політичних і міжнаціональних пристрастей. Годі сподіватися й на „роз’яснювальну роботу”: її можуть вести й непримиренні опоненти. Назва Хартії не може бути загадкою чи напівзагадкою. Вона повинна бути цілком прозора й зрозуміла всім.

5. Такою має бути в перекладі і вся Хартія. Стаття 1 її по-українському перекладена неточно й недохідливо. Примітні: лексичний буквалізм, синтаксичні кальки, скутість у словожитку й побудові речення, непрозорість і невідповідність термінів тощо. Є правила для дефініцій. І загалом – вимоги герменевтики. Треба ідентифікувати і бодай трохи (хоч би етимологічно) розбирати те, щ? ми визначаємо, а „права частина” визначення (як-от у логіці, у тлумачному словнику) має складатися із зрозумілих компонентів. Неточним є ключовий термін, винесений у назву Хартії, тому не могло бути точним і саме пояснення терміна. В оригіналі не йдеться про „діалекти... мови мігрантів” (тобто переселенців) – це, вважаймо, логічна помилка внаслідок того, що тут бракує ще однієї частки „не” і немає належних закінчень в іменниках. Перекладач зв’язує слова механічно, не думаючи. Слід гадати, що твердження „термін... не включає діалекти” таки означає, що термін не поширюється на діалекти. Аdoption означає не „здійснення”, а прийняття або схвалення. Promotional measures – це не „заохочувальні заходи”, а заходи для (зі) сприяння, заходи для підтримки, заходи (спрямовані) на підтримку абощо. „Нетериторіальні мови” – темний буквалізм, який ще треба якось перекласти. Не в космосі ж функціонують ці „неземні” мови! Вочевидь, це мови, що 1) не мають свого ареалу, 2) не закріпилися за певною місцевістю, 3) не пов’язані з якоюсь ділянкою наземного простору, 4) не визначені територіальними межами, 5) не співвідносяться з певною місцевістю, 6) не прив’язані до конкретної місцевості, 7) не є питомими для певної території тощо. Слова „найбільш поширені” (тобто найпоширеніші) – необачна дописка, небезпечні відсебеньки. В оригіналі на таке означення, яке може тягти за собою правові наслідки, й натяку нема. А це ж таки мови-сироти – бездомні діаспоряни без ареалу панування, але таки питомі для Європи, бо вони рідні терени колись мали чи мають деінде в межах континенту і з ними таки асоціюються!

6. Чи відповідає предмет Закону України 2003 р. „Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин” автентичним оригіналам Хартії? Однозначно й категорично – ні, оскільки Закон повторює хибну термінологію українського перекладу, хоч би вона й нагадувала віддалено ключові поняття Конституції України. Ні в самій Хартії, ні в нашій Конституції нема „регіональних мов або мов меншин”. Незрозуміло також, що таке „мова меншини”. Чи національної? Чи національна? Для 86 тис. зі 104 тис. євреїв в Україні рідна мова – не “єврейська”, а російська. Для 102 тис. з 140 тис. поляків – не польська, а українська...

Крім того, суперечить духу Хартії зрівняйлівка щодо мов. Закон 2003 р. не розрізняє мов сильних, які є державними в сусідів, і мов слабших, але питомих в Україні, котрим загрожує зникнення. В одному переліку опинилися мови, з яких одна витісняє інші, як-от російська – білоруську й гагаузьку. Про деякі найбільш загрожені мови (караїмську, кримчацьку, ромську) в Законі взагалі забули, що так само суперечить Хартії. Законотворці орієнтувалися не на дух і приписи Хартії, а на те, що скажуть держави-сусіди: з 13 перелічених у п. 2 Закону мов 11 – державні (крім гагаузької і кримськотатарської). На користь такого припущення свідчить і той факт, що румунську мову розділено за політичним виміром на дві (з оглядкою на Румунію і Молдову). По суті, одну мову названо двічі. І навпаки, у списку названо „єврейську” мову, без уточнення, іврит це чи ідиш. Щодо грецької, то треба ще здогадатися, що це нова, а не давня, і вибирати між літературною самої Греції і тутешнім румейським діалектом. Як бачимо, мовознавча термінологія закону кричуще антинаукова. 7.

7. У проекті альтернативного Закону „Про внесення змін...” список уточнено й розширено до 16 мов. З них недержавних – 8: гагаузька, ідиш, караїмська, кримськотатарська, кримчацька, ромська, румейська (власне, діалект новогрецької), урумська. Крім того, до мов застосовано диференційований підхід з урахуванням потреб у захисті. Нарешті 4 мови (караїмську, кримчацьку, румейську, урумську) названо такими, що „перебувають в Україні під загрозою відмирання”. Варто додати сюди білоруську, яка є живою історією української давнини і взагалі повинна мати окремий і особливий статус в Україні. Поза сумнівом, проект Закону слід вважати важливим концептуальним зрушенням, що наближається до компенсації за ущемлені права (affirmative action). А водночас і помітним кроком уперед у мовній політиці. Саме така ініціатива відповідає меті Хартії.

Щоправда, проект Закону не супроводжено новим перекладом Хартії, який би був адекватним і повноцінним, а тому в проекті Хартію названо по-старому, чим проект незбіжний з предметом Хартії. Тому в такій редакції проект нового Закону неприйнятний.

8. Щодо мов, які мають стати предметом нового Закону, то впадає в око, що проект „охоронної грамоти” включає до розряду загрожених колоніальну мову, котра має міжнародний статус, була знаряддям поневолення України за царату й СРСР і такою досі залишається в інформаційному, духовно-культурному, демографічно-асиміляційному, економічному та політичному вимірах. Цей зовнішній тиск, відомий у фаховій літературі як мовна агресія, переноситься всередину країни і стає чинником мовного розколу нації всупереч обов’язку держави сприяти, як сказано у статті 11 Конституції України, „консолідації та розвиткові української нації”. Безперечно, сприяти – і за допомогою мови громадянства, чому чиняться неабиякі перешкоди (саме тому, що одна з функцій мови – об’єднання суспільства в націю і забезпечення суверенітету держави). У такому разі не слід грішити проти елементарної логіки: до того самого списку загрожених мов має бути занесена також українська етномова, адже її насильно витіснено з багатьох регіонів України, де вона й зараз зазнає нелюдських утисків і де їй загрожує повне зникнення. Зрештою, у другому реченні 10-ї статті Конституції українська мова виступає не лише як державна (такого уточнення у формулюванні нема), але і як мова етносу, котрий теж має право на захист... хоч би й від примх власної держави. Також сама Хартія пунктом 1 статті 3 надає захист державній мові, якщо та застосовується у недостатньому і неналежному обсязі (у чинному тлумаченні: “менш широко використовується на всій її території або частині території”).

Конституційно російська мова визначена у статусі мови національної меншини, а відповідний Закон про національні меншини надає й інші належні українським росіянам широкі національні права. Це означає, що зрусифіковані українці чи білоруси України (а в Білорусії, зважмо, російська мова – друга державна) не мають тих прав щодо російської мови, що їх мають в Україні етнічні росіяни. Російська мова не підпадає під визначення за Хартією загроженої мови. Також в Україні ця мова не є „традиційно вживана”, чого вимагає стаття 1. Але дія Хартії (див. преамбулу) поширюється на російську мову як таку, що загрожує іншим.

Хартія і Конституція в цьому відношенні ніким не узгоджувалися, тому запитання „Які мови мають стати предметом Закону...” поставлено некоректно. Воно лише викликає зворотне запитання: які мови маєте на увазі? Мови етнічні і тим самим самі ці етноси (національності)? Мови мовних груп (і самі ці групи – хоч би й русинів, суржикомовлян чи есперантистів)? Мови як такі, позначені тенденцією до зникнення, співвіднесені (чи й ні – як у Хартії) з певною місцевістю, – безвідносно до національностей і жодних інших соціальних параметрів? Слід уточнити, що ж будемо застосовувати: Хартію чи Конституцію? Якщо Конституцію – а іншого вибору вона нам сама не дозволяє, – тоді полишмо будь-які розмови про Хартію. І про ремонт Закону 2003 р., який, по суті, сфальшував Хартію, і підлягає негайному скасуванню разом з ратифікацією. Tertium non datur. Можна уявити, який ґвалт викличе ця заява в політиків, які чують лише самих себе: нас же не пустять в Європу! Одне слово, бачили очі, що купували... Ратифікація Хартії спричинила правову колізію. І тим самим – головоломку для молодої держави. Хотілося б сподіватися – не безвихідь.

9. Мушу застерегти від непродуманих дій як експерт, який дає другий висновок щодо Хартії. Перший, офіційно опублікований від Інституту української мови НАН України (див. „Урок української”, 2003, № 3, с. 54), ставив під сумнів саму потребу спішно ратифікувати Хартію (і в цьому не помилився), але на вимогу профільного Комітету Верховної Ради (сказати б, на прохання поставлених у складне становище людей, але краще – з недомислу експерта) роз’яснював суть Хартії строго в термінах Конституції. Як показали далі події, таким способом інтерпретації її автор лише долучився до поглиблення проблеми, про що тепер щиро шкодує.

Хартія і Конституція суть взірці різних поняттєвих і термінологічних систем, а тому не можуть бути витлумачені одна через іншу без втрат змісту. Якщо вірити семіотиці, їхня колізія може дати тільки щось третє – не компроміс, а нову якість. Конституція оперує поняттями української нації, національних меншин і корінних народів, що є основоположними для означення мов, тоді як Хартія, навпаки, не пов’язує загрожені мови з етнічною належністю прямо, бо розглядає їх як самоцінності у мовному розмаїтті, збереження якого є її предметом і метою. Між крайнощами, казав Г. Гайне, лежить не істина, а проблема. Отже, годі шукати простих розв’язків: третя ратифікація може виявитися не останньою...

10. Загалом Хартія творилася в лоні західноєвропейської термінологічної традиції і тому витлумачити її тільки з позиції чинної Конституції України неможливо, оскільки Хартія суперечить Конституції по суті. Конституція України (стаття 10) в руслі правових традицій сходу Європи передбачає лише три поняття: державна мова, мова національної меншини, мова міжнародного спілкування. Мови „корінних народів” (стаття 11) слід, вочевидь, тлумачити через поняття „державна мова” і „національна меншина”, інакше сама Конституція і без допомоги Хартії завела б у безвихідь. Досі, за винятком кількох учених спроб, зігнорованих політиками, Хартія всерйоз так і не накладалася концептуально на Конституцію для того, щоб знайти точки дотику й можливості гармонізації. Хоча така „примірка” виявила б чимало інших суперечностей між документами, не кажучи вже про помилки перекладу. Наприклад, навряд чи вдасться увібгати в статтю 10 Конституції України підпункт 2а статті 10 Хартії (де public services у назві статті – це ніякі не „публічні послуги”, а державна служба).

11. Прийнятий Верховною Радою вдруге Закон про ратифікацію Хартії суперечить офіційному тлумаченню 10-ї статті Конституції, що його дав своїм рішенням № 10-рп/99 14 грудня 1999 р. Конституційний Суд України. Тому названий закон не може діяти, а підлягає опротестуванню. Слід гадати, Конституційний Суд, скасовуючи першу ратифікацію Хартії, був свідомий названих вище суперечностей, однак свою ухвалу про скасування ратифікації він прийняв на підставі лише процедурних порушень у Верховній Раді. Це можна зрозуміти: Конституційний Суд сам не ініціює офіційних тлумачень Конституції. Не виконує він і наглядових функцій, бо він суд, а не привид „Конституційної Прокуратури”, якої у нас нема. До речі, процедурних порушень вистачало й при другій ратифікації Хартії: не проводилося обговорення, тому й не було уточнено жодних понять (по суті, ми узаконили „єврейську” і „молдавську” мови Європі на сміх). Парламент знехтував висновками експертів про помилки перекладу, пропозиціями включити у перелік в дусі Хартії ті мови, що перебувають на межі зникнення, тощо.

Звичайно, все це зовсім не означає, що перекладач при тлумаченні Хартії мусить послуговуватися термінологією тільки Конституції України, пристосовуючи Хартію до прийнятих в Україні понять.

12. Аргументований аналіз Хартії, її офіційного українського перекладу і стосунку до Конституції України можна знайти в таких дослідженнях:

В. Б. Євтух. Проблеми етнонаціонального розвитку: український і світовий контексти. – Київ, 2001, с. 94-108.

В. Мармазов, С. Піляєв. Рада Європи: політико-правовий механізм інтеграції. Київ, 2000, с.275-289.

І. Ющук. Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин // Слово Просвіти, 2002, 19-25 грудня.

В. Радчук. Хартія для Харкова? (Як зробити з України губернію) // Урок української, 2003, № 3, с.51-54.

15 січня 2005 року

Експерт: Радчук В.Д., доцент кафедри теорії і практики перекладу з англійської мови Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Back to top