A+ A A-
  • Категорія: Політика
  • Перегляди: 1051

На нашій - не своїй землі. Частина 1.

Ірина Магрицькака, ндидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, член Комісії людських та громадянських прав СКУ

НА НАШІЙ – НЕ СВОЇЙ ЗЕМЛІ              Частина 1 

Недавно мені довелося спілкуватися з американкою Нормою Кейді, яка була на Луганщині у справах розвитку зеленого туризму. Трошки обізнана з українською історією і нашими сьогоденними реаліями (переважно сільськими), вона висловила приголомшливий для мене висновок: "Ви, українці, мені нагадуєте американських індіанців". Жінка не стала пояснювати, чим саме ми схожі. 

 Моєю першою реакцією на слова американки була образа: як можна порівнювати американських аборигенів, у яких у новітній історії не було власної держави і яких колись майже винищили прийшлі люди, з сучасними українцями, які вже 18 років живуть нібито у своїй державі — Україні? 

А трохи згодом я прочитала, що й такий відомий усім нам американець індіанського походження, який став українцем за духом, Джеймс Мейс, у середині дев'яностих років минулого століття говорив: "З моїх предків знімали скальпи, знищували, мов скажених собак, бо була потрібна їхня земля. А вас, українців, хіба не знищували безглуздими війнами, штучними Голодоморами, примусовими переселеннями, політичними репресіями?.. Коли зникне українська культура, українська мова, то останніх носіїв її, зодягнувши в шаровари і вишиванки, заженуть, як індіанців, у резервації, і будуть показувати туристам. А з держави Україна залишиться хіба що географічна назва. Та ще назви найбільших річок і озер — у такий спосіб кинуть приреченим на вимирання аборигенам кістку з панського столу". 

Пані Норма не знає і навіть ніколи не чула про свого земляка — вченого Дж.Мейса, але сказала те саме, що й він. Зважаючи на відому істину, що чужинці гостріше відчувають те, чого ми у своїх буднях просто не помічаємо, застереження наших гостей сигналізують нам про небезпеку для самого українства як етносу, а також про необхідність убезпечити себе від імовірної втрати своїх етнічних ознак, поки є держава Україна. 

Тож на нашому поки що нелегкому шляху до утвердження своєї незалежності нам не завадило б скористатися досвідом країн, титульні нації яких ніхто й ніколи не порівнював з індіанцями. 

Японці змогли створити найпотужнішу в економічному плані державу, лише озброївшись такою ж потужною національною ідеологією. Навіть наші найближчі сусіди — поляки, болгари, чехи, прибалти — сьогодні живуть нормальним європейським життям, бо в них діють державні програми, спрямовані на захист національної гуманітарної сфери. Титульними націями там створені власні національні держави, тому кожен японець (поляк, болгарин, чех тощо), якої б політичної орієнтації він не був, любить свою країну, свій народ, його мову і культуру. Чого не скажеш про всіх українських громадян — одні в нас люблять Україну та її державні символи й атрибути, інші все це ненавидять і люблять сусідню країну та її державні символи й атрибути. 

Світова практика свідчить: єдиним способом самозбереження в час глобалізації є оборона мовних, культурних і духовних цінностей державотворчих націй, формування на цій основі власного (національного) сучасного громадянського суспільства і власної національної економіки. Європейські народи, утверджуючи перш за все свою мову й ідентичність, ставали державними націями. 

Логіка розвитку передбачає створення в Україні держави, побудованої на стандартах саме українських, а не будь-яких інших гуманітарних цінностей, адже за світовою практикою держави, в яких чисельність титульного народу перевищує 70 відсотків, є моноетнічними, а отже, національними. Ті ж японські економісти, відвідавши в 1996 році Україну, на запитання: "Чого бракує українській економіці?" відповіли: "Націоналізму". В Україні, на жаль, до сьогодні відсутня концепція гуманітарного розвитку держави, побудована на національних засадах. 

Основним пріоритетом гуманітарної політики в сусідній Російській Федерації є розвиток російської мови як державної: в бюджеті цієї країни є окрема стаття щодо її підтримки. Діє там і федеральна цільова програма "Російська мова (2006-2010 рр.)", розробка якої зумовлена, як там сказано, "необхідністю функціонування мови як найважливішого засобу забезпечення державної цілісності Росії та національної безпеки; необхідністю забезпечення умов для реалізації принципів, заснованих на розумінні статусу державної мови, закріпленого за російською мовою конституцією Російської Федерації як об'єднувального елемента політичної, економічної та культурної сфер життя країни". 

Колишній президент Росії В.Путін неодноразово стверджував, що російська мова — головна державотворча сила (це в країні, яка, на відміну від унітарної України, є федеративним утворенням). Той же В.Путін уже як прем'єр-міністр Росії з гордістю зізнається в тому, що і він, і його наступник на президентській посаді Д.Мєдвєдєв "у доброму сенсі" є російськими націоналістами. І це зрозуміло, адже вони зміцнюють російську державність усіма засобами. 

Можна навести безліч висловів відомих людей про роль мови в житті народу і нації, зокрема такі: "Без мови нашої, юначе, й народу нашого нема" (Володимир Сосюра), "Хтось, може, до чужої мови звикне Й зазнає втіх. Та я в ній не співець. І якщо завтра моя мова зникне, То хай сьогодні прийде мій кінець" (Расул Гамзатов), "Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирають мову" (Ліна Костенко). Підкреслюючи націєзахисну роль мови, албанці кажуть: "Мова — це військо". А в одному з протоколів засідання революційного комітету під час Французької революції 1793 року зазначалося: "Мова відродженого народу не може бути рабською, якою вона була досі, а повинна стати зовнішньою ознакою та гарантією народного відродження". Чи не повинні ці вислови стати чіткими орієнтирами для тих, хто будує молоду Українську державу? 

Іван Франко, наголошуючи на першорядній ролі мовного чинника у творенні своєї держави, зауважував: "На сторожі рідної мови повинні стояти власна школа, власна церква і власна преса". Це є аксіомою у творенні будь-якої національної держави. І саме тому, що наші державні мужі забули ці слова великого українця, національної держави в нас досі немає. 

Це дуже добре видно, якщо на конкретних прикладах проаналізувати стан справ у цих сферах нашого життя. Усім відомо, що вже багато років поспіль малотиражні українські газети національно-демократичного спрямування наводять численні приклади зневажливого ставлення влади до гуманітарних проблем суспільства і б'ють на сполох із приводу цього (що, вочевидь, не робить честі нашим державотворцям). Тому скористаємося слушною порадою Бориса Олійника, який казав: "Треба не лише фіксувати факти, а й аналізувати причини тривожних явищ, які свідчать про звуження українського поля в державі". 

Найбільше занепокоєння викликають південно-східні регіони, деукраїнізація яких у наш час досягла ганебних для самостійної української держави масштабів. Сподіваюся, що ті окремі факти з півдня та сходу України, що привернули мою увагу, доповнять загальну картину, допоможуть і окреслити загальні тенденції, і розібратися у витоках негативних явищ, які перешкоджають нормальному розвиткові нашої держави, а також підкажуть план конструктивного розв'язання наболілих проблем. При цьому я не претендую на повноту й системність наведеного фактичного матеріалу, оскільки не мала можливості особисто побувати в усіх населених пунктах південно-східних областей України. 

На початку роботи над цим матеріалом я надіслала листи в просвітянські осередки Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Миколаївської, Одеської, Сумської, Харківської та Херсонської областей, а також міст Севастополя й Сімферополя з проханням до їхніх керівників надати для висвітлення на ІХ Форумі українців коротку правдиву інформацію (з обов'язковим посиланням на джерело цієї інформації) про стан із державною мовою на цих територіях. На жаль, я отримала лише одну докладну відповідь від голови Харківського обласного об'єднання ВУТ "Просвіта" професора Анатолія Кіндратенка, за що й висловлюю йому щиру подяку. 

Усі інші мої адресати не відповіли, а в телефонній розмові голова Миколаївського обласного просвітянського осередку Надія Огренич сказала, що не збирається надавати інформацію для чужої доповіді, і додала, що "з українською мовою в Миколаївській області уже 7-8 років усе гаразд". І мені подумалося: якщо таке ставлення до української справи демонструють керівники "Просвіти", то що вже тоді можна казати про місцеву владу? 

Кожне цивілізоване суспільство повинно жити за законами. Заяложена до непристойності 10 стаття основного закону України — Конституції — стверджує, що державною мовою в Україні є українська мова. Відповідно до ухвали Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року №10-рп/99 про офіційне тлумачення цієї статті, державний статус української мови означає її обов'язкове застосування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також в інших визначених законом сферах публічного життя, зокрема в роботі державних та комунальних навчальних закладів, сфері обслуговування, культурі, ЗМІ. Наскільки ж виконується названа конституційна стаття на півдні та сході України? 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Back to top