A+ A A-
  • Категорія: Політика
  • Перегляди: 1007

На нашій - не своїй землі, Частина 2

Ірина Магрицька
кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля

НА НАШІЙ – НЕ СВОЇЙ ЗЕМЛІ. Частина 2   

ВЛАСНА (?) ШКОЛА

На злеті державотворчого піднесення, на початку 90-х, навіть у південних та східних областях стали масово відкриватися українськомовні класи і школи, куди батьки з радістю віддавали своїх дітей. Збільшився набір студентів

на факультети української філології. Усе нібито було правильно. Але… Потім ці діти, закінчивши українську школу (клас), ішли до коледжів та університетів, де викладання… повністю велося російською мовою. І батьки, і діти тоді зрозуміли, що краще таки вчитися в російськомовних школах (класах), а без української мови (принаймні на півдні та сході України) можна легко обійтися. До того ж, державна мова до сьогодні активно не функціонує тут  і в інших сферах — отже, знати її нема потреби.

В університетах (більшість із яких має статус “національних”) кілька років тому, мабуть, кожен ректор видав наказ про перехід на державну мову викладання. Наказ залишився документом лише на папері. Його виконання досі ніхто не контролює й не домагається виконання. Тому перехід на державну мову став особистою справою викладачів. Працюючи в кількатисячному університетському педколективі, знаю лише одиниці своїх колег, які роблять це за власним сумлінням. Деякі ж викладачі хитрують: щоб отримувати більшу зарплатню (за викладання українською, кажуть, доплачують 10 відсотків від ставки), вони (для звіту) читають якусь одну дисципліну в якійсь одній групі українською (часто цю мову важко назвати українською, краще — суржиком; і навіть студенти просять цих викладачів не знущатися з української мови і краще перейти на викладання російською), а решту предметів читають російською.

Багато викладачів, уперше зайшовши до студентської аудиторії, провокаційно запитують: “Якою мовою вам викладати?”. Основна маса студентів сьогодні — це випускники не сільських, а міських шкіл, де переважає російська мова викладання, тому їхні відповіді завжди на користь російської. А викладачі й не наполягають, і не пояснюють студентам пріоритети державної мови. Хоча переважна більшість викладачів гуманітарних дисциплін добре володіють українською. Знаю приклади того, як деякі викладачі хочуть, але бояться переходити на українську мову викладання, щоб не зазнавати прихованого тиску і переслідувань з боку проросійськи налаштованих колег та керівництва.

Відомо, що ще 1991 року була прийнята Державна програма розвитку української мови. За цією програмою, всі українські ВНЗ до 2000 року повинні були перейти на українську мову. Вона, як бачимо, так і не виконана.

Більша територія Луганської області — це північні сільські райони, або Слобожанщина, є традиційно українськомовними. І школи там теж українськомовні. Розмовляючи з директорами цих шкіл, я почула від них занепокоєння з приводу того, що їхні випускники, вступаючи до середніх спеціальних та вищих навчальних закладів (як правило, вчитися ці діти їдуть не в західну й центральну Україну, а поближче додому — до Луганська або Харкова), відчувають дискомфорт від того, що погано розуміють російську мову, якою їм викладають дисципліни. Тому до своїх навчальних планів директори сільських шкіл змушені останнім часом уводити більшу кількість годин на вивчення саме російської мови. А навчаючись у містах і містечках, сільські (від народження українськомовні) діти навіть у спілкуванні переходять на російську, бо в них не сформований стійкий мовнозахисний імунітет.

Отже, відсутність українськомовного викладання в коледжах та університетах підживлює вже в незалежній Україні ганебну практику російщення українськомовних громадян, яка триває тут із радянських часів.

Побувавши останнім часом у більш як 300 селах Луганщини, бачу, наскільки масовим є відплив звідти молоді до міст — адже в селах сьогодні не розвивається соціальна інфраструктура, немає перспективи працевлаштуватися не те що за спеціальністю, а взагалі будь-де. Частіше молодь до рідного села вже не повертається. Народжується в селі уп’ятеро менше, ніж помирає. Село спивається, деградує. Отже, виникає цілком реальна загроза через одне-два покоління повного занепаду села і зникнення з карти області українськомовних населених пунктів. А тим часом соціологи помічають тенденцію: чим менше в регіонах української мови, тим більший там рівень антиукраїнських настроїв; ми й самі бачимо це за результатами перманентних президентських і парламентських виборів в Україні.

Якщо навіть на факультетах української філології класичних і педагогічних університетів досі чимало предметів неукраїнознавчого циклу читають російською мовою, то на інших факультетах державну мову, як правило, можна почути лише при вивченні дисциплін “Історія України” (і то не завжди) та “Українська мова за професійним спрямуванням”.

Щодо останнього предмету. У 90-х роках на його вивчення відводилося спочатку 60 навчальних годин, згодом їх скоротили до 56,  потім — до 36, а кілька останніх років у луганських університетах для нього залишилося всього 28 годин — це 14 практичних занять для першокурсників (або одне заняття на тиждень у першому навчальному семестрі). Про які ґрунтовні знання з державної мови можна говорити, зважаючи на таку мізерію! Студенти не встигають не те що оволодіти нормами української мови, а й опанувати нею свою фахову термінологію (до того ж, першокурсники ще не мають елементарних галузевих знань для вивчення цього предмету, тому його доцільніше було б викладати хоча б на третьому або четвертому курсах, коли студенти вже здобудуть такі знання зі спеціальних дисциплін) і засвоїти особливості української ділової документації. Крім цього, по завершенні вивчення української мови студенти раніше складали іспит, а тепер — залік (що, погодьтеся, ніяк не підвищує авторитет предмету в очах студентів).

До речі, на вивчення іноземних мов в університетах виділено не менше 200 годин навчального часу впродовж трьох курсів; на фізкультуру студенти ходять двічі на тиждень упродовж чотирьох років. Це добре, що українська держава турбується про фізичне здоров’я своєї молоді, але постає запитання: чи дбає вона про формування майбутньої української еліти (що у принципі неможливо без належного знання державної мови та глибокої поваги до неї)?

Українознавчі кафедри луганських університетів неодноразово готували доповідні на ім’я своїх ректорів, але отримували однотипні відповіді: немає жодної можливості додати години на вивчення української мови. Зінаїда Сікорська, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін Луганського державного інституту культури і мистецтв, уважає своєю великою особистою перемогою в боротьбі за українську мову збільшення кількості годин на цей предмет з 28 до 34 і поділ академічних груп при його вивченні на дві підгрупи. Але яка боротьба цьому передувала!

Є інформація про те, що в Херсоні на цей предмет виділено замість 28 цілих 42 години (18 лекційних і 24 практичних). Цікаво, з чиєї ініціативи відбулося таке збільшення — керівництва херсонських університетів чи викладачів відповідних кафедр?

А ось іще промовистий факт: іноземні студенти, які приїздять в Україну вчитися в наших університетах, на підготовчих курсах опановують не українську, а російську мову — і не тільки на сході та півдні України (адже по телевізору ми бачимо, як іноземні студенти київських вишів дають інтерв’ю саме російською; та навіть у Прикарпатський університет після річних підготовчих курсів у Києві приїздять іноземні студенти, які не володіють українською, зате добре знають російську). Іноземці, мабуть, здивовані: а в яку ж країну вони приїхали? І вже з першого курсу їм стає зрозуміло: щось із державою Україна негаразд, якщо студентів тут навчають не українською (за конституцією України, державною) мовою, а державною мовою сусідньої країни.

Управління освіти і науки півдня та сходу України систематично дають бадьорі звіти про українізацію підпорядкованих їм середніх шкіл. Для прикладу: за офіційною статистикою, нині 21% школярів у місті Донецьку здобувають освіту українською мовою, в Луганську — 10,3% (по області — 40%), у Харкові — 40% (по області — 80%). Але є й інша інформація: за свідченням голів Донецького й Харківського обласних осередків ВУТ “Просвіта” Марії Олійник та Анатолія Кіндратенка, а також голови Луганського обласного товариства української мови Володимира Литвина, ці офіційні цифри є “дутими”, бо майже в усіх українськомовних за статусом школах і класах ніхто не дотримується українськомовного режиму (не розмовляють українською на перервах, не вивчають українські пісні, звичаї, обряди, бойові мистецтва). Пан Анатолій зауважує, що сама адміністрація таких шкіл від своїх педколективів цього й не вимагає, та й директорами українськомовних шкіл на Харківщині часто призначають осіб, які не знають або дуже погано знають українську мову.

У Луганську вже понад десять років існує Асоціація українськомовних шкіл, яку очолює Юрій Принь — директор школи №59. Крім цієї школи, до Асоціації входять іще СШ №21 і №31 (а всього в Луганську 65 шкіл). Кількість українських шкіл з роками не більшає, зате кількість їхніх учнів щороку зменшується. Для прикладу: у 1996 році у школі №59 було близько 1,5 тисячі учнів, тепер їх залишилося 319. Батьки, віддаючи дітей до першого класу, роблять вибір на користь не цих, а сусідніх російськомовних шкіл — суто з прагматичних міркувань (бо їхнім дітям доведеться далі вчитися в російськомовних коледжах та університетах, адже українськомовних на Луганщині просто немає).

У деяких російськомовних школах відкрили українськомовні класи — по одному на паралель. Учителі й дирекція шкіл “агітують” батьків віддавати дітей у ці класи (очевидно, для позитивних звітів у плані українізації), але охочих набирається небагато — у батьків і дітей немає ніякої мотивації досконало знати українську мову. Через те українськомовні класи порівняно з російськомовними в цій же школі є нечисленними.

Ми з чоловіком узяли на виховання з дитячого будинку двох російськомовних дітей 4-х і 6-ти років. Через півроку перебування в нашій родині ці діти вже вільно володіли українською мовою (незважаючи на те, що в садку, який вони відвідують, панує російськомовний режим). Наступного року записали старшу дівчинку до українськомовного класу. Набралося до нього 10 учнів (а в кожному з трьох паралельних російськомовних — від 25 до 30 учнів). Я поцікавилася в батьків, чому вони віддали своїх дітей саме до українського класу. Більшість кажуть, що головна причина їхнього вибору — це те, що цей перший клас — при дитячому садку, і вони хочуть, щоб їхні діти були добре доглянутими не тільки під час навчального року, а й під час канікул. З 8-ї до 11-ї години в цих дітей уроки, дійсно, українською мовою, а з 11-ї до 17-ї години з ними спілкується вихователька тільки російською мовою, з російським [ґ], у результаті чого вдома нам доводилося щовечора виконували нудні орфоепічні вправи — вчитися замість Є[ґ]ор вимовляти Є[г]ор, замість ба[ґ]ато — ба[г]ато тощо. Я спитала у виховательки, чому вона не спілкується з дітьми українською, на що вона відказала: “Так я же кацапочка!”. Ця вихователька вже передпенсійного віку, і навряд чи вона зможе вивчити українську мову, але завідувачка садка п’ятий рік поспіль саме її ставить на цю групу (тобто українськомовний перший клас), хоча серед педагогічного персоналу є молодші вихователі з непоганим знанням української мови.

Віддаючи Любу до українського класу, я почула від шкільного завуча молодших класів репліку: “Зачєм вам украінскій класс? Всьо равно с пятава класса ви будєтє учіться в русском классє”. Вона роз’яснила, що вчителі середніх і старших класів їхньої школи (крім, звичайно, учителів української мови та літератури) не можуть викладати свої предмети українською. Воно й не дивно, адже в педагогічному університеті викладання майже всіх предметів здійснюється всі 18 років нашої незалежності виключно російською — так само, як і за радянських часів.

Отже, одні вчителі у школах не можуть навчати дітей державною мовою (бо не дуже добре її знають), інші (що знають непогано, бо дехто з них навіть учився в сільських, українськомовних, школах) — не хочуть, щоб не бути в колективі “білими воронами”. А шкільне керівництво — так само, як і керівництво університетів, — у цьому питанні не наполягає.

Між іншим, ця ж завуч молодших класів, уже пенсіонерка, родом із Росії, говорити українською не вміє. Багаторічний директор цієї школи — активний член КПУ і депутат районної ради вже кількох скликань. Два роки тому, будучи присутньою на відкритому уроці з української літератури, ця директорка демонстративно покинула клас після слів учителя про те, що Євген Маланюк писав у своїх творах про етнічних українців. На педраді вона при аналізі уроку гнівно засудила слова вчителя “етнічні українці” і звинуватила його в “українському буржуазному націоналізмі”.

І голова Асоціації українськомовних шкіл Луганська Юрій Принь, і голова Луганського міського товариства української мови Володимир Литвин, й інші керівники національно-патріотичних об’єднань в один голос кажуть, що місцева влада робить вигляд, що українськомовних шкіл у Луганську просто немає. Про них ніколи не говорять публічно. Цікаві заходи, які там проходять, залишаються поза увагою як ЗМІ, так і керівництва освітою. Як тут не згадати відомі слова: “Хочеш убити людину — не бери в руки зброї, просто забудь про неї”. Зрозуміло, що завдяки такій байдужості влади в мешканців регіону формується думка про безперспективність і навіть зайвість української мови, про нагальну потребу надання російській мові (як фактичній мові освіти) статусу державної.

Приклади з луганською освітою мають аналоги в інших південно-східних областях України. Марія Олійник розповідає, що в донецьких школах українську мову навряд чи можна вивчити. Тепер у Донецьку на майже 170 російськомовних шкіл — 4 українськомовні. Для збільшення статистики донецькі чиновники зараховують до шкіл з українською мовою навчання навіть школи з одним-єдиним українським класом. Так само, як і на Луганщині, донецькі діти, які здобули середню освіту українською, змушені потім іти вчитися до російськомовних ВНЗ і переучуватися.

Зіставимо офіційну інформацію з реальною картиною. У Свердловську Луганської області, за статистикою, 40% учнів навчаються в українськомовних школах. А заяви щодо мови складання загальнодержавних тестів минулого навчального року розподілилися таким чином: українською виявили бажання писати тести 14% учнів, російською — 86%. Можливо, ці останні відсотки і є показником реального стану навчання українською мовою у Свердловську? А в Криму на знак протесту писати тести українською було навіть спалено опудало Міністра освіти і науки. Це — яскравий показник нашої “національної” за змістом шкільної освіти в Криму.

Не краща ситуація в університетах і середніх спеціальних закладах півдня та сходу, де викладання майже на 100% здійснюється російською мовою. Лише один із тридцяти одного ВНЗ — Донецький національний університет — має рівнобіжні російсько-українські групи. У Донецькому національному технічному університеті є паралельні групи з німецькою, англійською мовами навчання, зате з українською — немає. Це нонсенс для незалежної держави!

Донецький педагогічний коледж готує вчителів українськомовної початкової школи, а оскільки таких класів цим учителям не вистачає, вони йдуть працювати в російськомовні класи. Пані Марія додає, що сьогодні виявилася непотрібною і програма прискореного отримання другої української освіти при Донецькому національному університеті для тих, хто працює в гуманітарній сфері, і її ліквідували. І робить висновок: у регіоні створено штучні умови для перешкоджання функціонуванню української мови на різних рівнях.

Час від часу ЗМІ повідомляють про закриття місцевими органами влади поодиноких класів або шкіл з українською мовою навчання в Донецьку, Дніпропетровську або Криму. Не пасе задніх тут і Луганщина. Ось свіжий приклад. У місті Рубіжному в одній зі шкіл дев’ять останніх років існував українськомовний клас. Наприкінці минулого навчального року дирекція повідомила, що більше цього класу не буде — його об’єднують із російським класом. Подальше навчання, відповідно, буде здійснюватися російською. Батьки підготували лист із вимогою залишити цей український клас (там на сьогодні 12 учнів, а українськомовний клас має право на існування за наявності навіть 8 учнів), але реакції ні з боку керівництва школи, ні з боку депутатів обласної ради, які мають опікуватися мовними питаннями, поки що немає.

Хотілось би поцікавитись у влади: для якої держави вона так ревно готує російськомовне молоде покоління? Якщо в перспективі воно стане населенням російських губерній, то це — нормально. А якщо ці території й надалі залишатимуться у складі України, то сьогодні дітей, що навчаються у російськомовних школах, позбавляють шансів стати повноцінними громадянами цієї держави. А це неминуче на всіх загальнодержавних виборах підвищуватиме шанси на перемогу проросійських політичних сил.

Місцеві органи влади не хочуть опікуватися не тільки мовним, а й естетичним вихованням учнів на українських національних традиціях. Так, кілька років тому Міністерство культури виділило Луганській області мільйон гривень і рекомендувало придбати на ці гроші українські народні інструменти для середніх шкіл. Але більшістю депутатів обласної ради була підтримана не міністерська рекомендація, а пропозиція депутата від Партії регіонів (за сумісництвом — ректора Луганського інституту культури і мистецтв) Валерія Філіппова, який запропонував придбати на ці гроші для шкіл Луганська піаніно та баяни. Філіппов “аргументував” свою пропозицію тим, що йому особисто невідомі навіть назви тих українських інструментів, які рекомендує міністерство. Відповідне рішення обласної ради було в акурат виконане: луганські школи придбали “інтернаціональні” музичні інструменти.

Як викладач філологічної кафедри, із сумом помічаю, що з кожним роком знання абітурієнтів з української мови та літератури стають дедалі слабшими. Майже ніхто з першокурсників, які обрали своїм фахом українську філологію, не може назвати жодного сучасного українського письменника, у тому числі й своїх земляків. Декого з цих студентів до третього курсу не вдається навчити вимовляти український фрикативний звук [г]. Доводиться з азів починати вивчення мовних правил, бо студенти не знають шкільної програми. Не можуть навіть без помилок написати й провідмінювати своє ім’я та по батькові. На власному викладацькому досвіді пересвідчуся в актуальності для нашої ситуації слів свого земляка — видатного поета Василя Голобородька: “Мова вмирає, коли наступне покоління втрачає розуміння значення слів”.

Навіть за радянського часу не було такого, щоб уроки української мови та літератури, які є за розкладом, роками фактично в школах не проводилися. Одні класи, кажуть студенти, у цей час займалися власними справами, а в інших ці уроки заміняли уроками з інших предметів.

В одній луганській школі працюють учителями української мови та літератури вже немолоді жінки — Яна Семенівна Колесникова і Ніна Іванівна Покришка, членкині Союзу українок. На них двох тримається вся українознавча робота в школі — вони це роблять  за покликом свого серця. Усупереч існуючій системі, виховують у своїх учнів любов до української мови, історії, культури. Я собі думаю: скоро підуть ці вчителі на заслужений відпочинок, і ніхто з молодших колег (а всі вони отримали вищу освіту вже за незалежності) не зможе, та й не захоче продовжити їхню справу. Це дуже красномовний симптом вимирання української мови саме в нашій незалежній державі.

Ці дві жінки розповідають, що в 90-х роках був дуже корисний і цікавий, причому обов’язковий для всіх шкільний предмет — українське народознавство. Діти виявляли неабиякий інтерес до таких знань. І викладали його українською мовою фахівці-філологи. Потім у їхній школі цей предмет зробили факультативним і передали російському філологу, яка читала його вже російською і при цьому була до нього байдужою. Згодом народознавство взагалі зникло зі шкільної програми — мабуть, його замінили уроками футболу.

Недавно я чула розмову одинадцятикласників, які казали, що їм задали вивчити напам’ять Гімн України. Отже, в попередніх класах вони його не вчили. А на прикладі своїх студентів бачу, що лише одиниці з них знають напам’ять український Гімн — цей головний державний атрибут.

Система виховної роботи в сучасній українській школі спрямована на виховання безрідної асимільованої рабської маси і віддана на відкуп дирекціям шкіл. Якщо додати до цього відсутність в Україні чіткої державної ідеології, то не варто дивуватися нашій молоді, яка живе суто споживацькими ідеалами.

Більшість директорів і завучів, а також вищих керівників регіональної освіти, виховані свого часу на комуністичних і комсомольських святинях, за останніх 18 років так і не змінили своїх поглядів. Тому традиційними у школах Луганщини залишаються виховні заходи з відзначення Дня перемоги (з обов’язковим запрошенням ветеранів), Міжнародного жіночого дня, Дня вшанування подвигу афганців, Дня народження “Молодої гвардії” тощо.

Із більш сучасного шкільне керівництво вітає як виховні заходи День святого Валентина, різні КВНи, дискотеки (куди, не секрет, учні можуть приходити з пивом або наркотиками). Про День ушанування пам’яті жертв Голодомору, День Матері, День Соборності, День незалежності та ін. за 11 років навчання школярі можуть навіть не почути. У результаті наші діти ростуть відчуженими від української історії, мови, культури; і наш приклад з учителями-союзянками є радше винятком, аніж правилом.

Одна зі студенток-гуманітаріїв на мою пропозицію послухати розповідь про Голодомор 1932-1933 років на Луганщині заявила, що вона все знає про цей Голодомор із книги М.Шолохова “Поднятая целина”. Дівчина додала, що треба жити не минулим, а сучасним і майбутнім. Це — теж результат шкільної виховної роботи в державі Україна.

А вчителька Бараниківської школи Біловодського району Луганської області Віра Аннусова, яка разом зі своїми учнями доглядала братську могилу, в якій лежать їхні односельці — жертви Голодомору 1932-1933 років, зовсім недавно отримала догану за цей вид виховної роботи від директора своєї школи.

Мова, якою спілкується наша молодь, не є літературною російською, тим більше не є українською. Вона більш подібна до кримінального арго, яке формує в його носіїв відповідну модель поведінки і ціннісні орієнтири. Головний ідеал у “майбутнього України” — “золотий телець”, тому так багато школярів починають грати в автомати на гроші в ще зовсім юному віці й уже не можуть зупинитися, бо їхня жага до багатства переходить у форму залежності. Це теж наслідок сучасного шкільного навчання й виховання, які повністю відкинули зі своєї системи національний компонент.

Дивлюся місцевий телеканал, який розповідає про те, що 22 червня в Станично-Луганському районі на Луганщині з ініціативи Луганської обласної адміністрації та обласної ради спільно з їхніми колегами з Ростовської області Російської Федерації проведено масову акцію “Молодь України та Росії проти фашизму та націоналізму”. Що в цьому гаслі названо націоналізмом, можна тільки здогадуватися. Мабуть, ті окремі паростки уваги з боку українського Президента до трагічних сторінок української історії, зокрема Голодомору? І якщо російські президент і прем’єр-міністр публічно називають себе націоналістами, то чому проти цього явища бореться російська, а разом з нею й українська молодь? Чи не тому, що російський націоналізм “гарний”, а український — “поганий”?

У плані такого потрібного для майбутнього України патріотичного виховання спадають на думку Спілки української молоді (СУМ) — у діаспорі це найчисленніші молодіжні організації, які виховали не одне покоління українців. Залишається дивуватися з того, що навіть за патріотично налаштованого Міністра освіти і науки Івана Вакарчука ми не відчуваємо суттєвих позитивних змін у системі шкільного виховання.

У відповідь на моє запитання, що треба зробити, щоб українська мова стала справді державною на півдні та сході України, голова Асоціації українськомовних шкіл Луганська Юрій Принь сказав, що для цього повинна злагоджено запрацювати українськомовна система повного освітнього циклу: дошкільні заклади — школа — ВНЗ. Без якогось одного з її складників ніякого результату не буде. А в Луганську поки що немає жодного українськомовного садка. У сусідньому Донецьку, правда, такі садки є, але соціологи Донецького інформаційно-аналітичного центру стверджують, що навчання в них (та й у донецьких школах) — це повна профанація. Учителі й вихователі не знають мови. А українськомовні дитсадкові групи по-донецькому — це коли вранці кажуть “доброго ранку”, а ввечері — “до побачення”. І раз на рік на звітних заходах дітки розкажуть українською віршики і проспівають українські пісеньки.

І ще Юрій Васильович додав: щоб процес російщення, наприклад, Донбасу припинився (зауважу, що є достовірна інформація про те, що в 1932 році навіть у містечках Донбасу 88% усіх шкіл були українськомовними, а мешканці українських сіл на Луганщині до 1933 року — допоки у вимерлі або напіввимерлі від Голодомору села не завезли етнічних росіян — ніколи навіть не чули російської мови), потрібна люстрація керівних кадрів, зокрема в освітянській галузі.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Back to top