A+ A A-
  • Категорія: Політика
  • Перегляди: 7817

Українська мова в добу декомунізації й розросійщення

Олександр Пономарів,

доктор філологічних наук, професор

Київського національного університету

ім. Тараса Шевченка, академік АН ВШ України

Видатний французький просвітник і філософ 18 століття Жан-Жак Руссо, коментуючи третій поділ Польщі, сказав: «Хоч би що трапилося з цією країною, Польща не зникне з мапи світу, бо поляки знайшли для вітчизни надійну схованку – свої серця. Допоки лишатиметься хоч один поляк, буде й Польща». А для цього націю потрібно

виховувати.  І починати те виховання до народження дитини. Мати має розмовляти з дитиною ще тоді, коли дитина перебуває в її лоні, розмовляти рідною мовою. на яку запрограмоване дитя.

 

З огляду на обставини історичного розвитку українців, не всі матері спроможні на таке. Тривале перебування України в Московській імперії царських і більшовицьких часів спричинила зросійщення великої частини українців. Що ближче до Росії були ті чи ті українські землі, то більшого винародовлення вони зазнавали.

 

Заповнити прогалини виховання дітей у родині можна в дошкільних дитячих закладах, зробивши їх справді українськими. На жаль, таке можливе теж не скрізь, бо навіть у Києві виховательки деяких дитсадків із дітьми розмовляють по-українському, а між собою переходять на мову колишньої метрополії, привчаючи дітей до двомовности, яка «виробляє в  людей безхребетну догідливість » (Олександр Потебня).

 

На телеканалі «1 + 1» є передача «Таланти України». Діти з різних куточків нашої землі змагаються в співах. Вони справді талановиті, але патріотами їм стати важко, бо нерідко з ними працюють підкреслено російськомовні наставники, які на українські репліки дітей відповідають російською і в такий спосіб прищеплюють малим громадянам України свою національну меншовартість. Школярів водять у планетарії, в музеї, в инші заклади на екскурсії, які проводять російською мовою. Коли екскурсоводам зробиш зауваження, вони тупо відповідають «какая разніца». Якщо додати до цього російськомовні  мультфільми, російськомовне проведення різних конкурсів, то неважко передбачити становище, про яке колись казав Борис Грінченко: «Яка мова, такі й думки наші будуть: московська мова – московські думки».

 

Те саме маємо в багатьох  юридично українськомовних школах, де уроки фізкультури, різноманітні позакласні заходи відбуваютться не українською мовою. Через те переважена більшість  територіяльно  українських спортовців розмовляє не по-українському. Чимало теперішніх студентів вишів – діти тих батьків, яких у школах звільняли від вивчення української мови. Тому навіть слухаючи лекції українською мовою. вони на перервах переходять на мову, до якої їх привчили батьки. Для відродження української мови багато може й мусить зробити держава.  У перші роки, коли Україна здобула незалежність, ми мали всі умови для того, щоб українська мова запанувала на всій етнічній території. Населення України було готове сприйняти державу з усіма її атрибутами, серед них і з єдиною державною мовою.

 

Але коли до влади прийшов Л.Кучма і за порадою антиукраїнця Д.Табачника заявив, що зробить російську мову другою державною, почався відступ. Теоретично російська мова не стала другою державною, але Кучмина заява дала сигнал протиукраїнським силам розвернутися на 180 градусів. Виявилося, що можна посідати різні пости в державі, не знаючи української мови, засновувати російськомовні газети, закривати українські видання та школи. До чого це призвело, бачимо тепер.

 

Українських газет у рази менше, ніж російських. У радянській Україні майже вся преса була українськомовна, навіть багатотиражки на донбаських шахтах. Нещодавно так зване «Громадське радіо» почало спілкуватися з Донбасом мовою країни агресора. Відомо, що на Донбасі не розуміють української мови тільки бандити, яких Путін шле туди, аби вони вбивали наших дітей. Як на це дивляться з небес загиблий під Іловайськом історик з Донецька Юрко Матущак та багато инших героїв, яким ми голосно кричимо «Слава!»?

 

Українці Донеччини й Луганщини   (і окупованої, й вільної) ніяк не дочекаються українськомовної інформації про події в Україні. Росія забиває їх «правдою» «русскава міра», а Громадське радіо підливає води на млин сепаратизму, роблячи з Донбасу якийсь антиукраїнський апендикс з особливим регіональним статусом і в такий спосіб допомагає Путіну творити з мешканців регіону сумнівний підетнос, що потребує захисту Росії. Варто нагадати слова відомого філософа В’ячеслава Липинського: «Регіоналізм вносить ще більший хаос у життя нашої землі, тому його потрібно поборювати».

 

Пожвавлення спілкування українською мовою було після Помаранчової революції, але неповороткість і, м’яко кажучи, некмітливість нової на той час влади звели нанівець усі здобутки. Під час Революції гідности українська мова дістала новий заряд відбувся новий її спалах. Проте його досить швидко пригасило підкинуте з Кремля й палко підтримане помайданною владою та розтиражоване по всіх усюдах підступне гасло «Єдина країна. Единая страна», яке заохочувало до двомовности в межах цілої України, спричинювало мовну шизофренію (Юрій Шевчук), тобто роздвоєння особистости на мовному рівні. Нехтування української мови в Криму та на Донбасі, безперешкодна діяльність у тих регіонах антиукраїнських сил призвели до теперішньої ситуації. А в перші роки після приєднання до України в Криму було лояльне ставлення до української мови. Донбас із нею взагалі не мав особливих проблем, хоч більшість тамтешніх керівників і не були патріотами України.

 

Оскільки мова є ферментом, що цементує націю, оскільки зі зникненням мови народ зникає з історичного кону, держава мусить зробити все для утвердження української мови як фактично (а не лише юридично!) державної. Сучасна українська держава в особі її керівників майже не робить для цього.  Після 2014 року збільшилася кількість міністрів та їхніх ,радників, епутатів голів обласних, міських, районнихта инших адміністрацій, які не знають української мови. Допоки буде випробовувати терпіння українського народу міністр внутрішніх справ А.Аваков, який підкреслено, демонстративно  не розмовляє українською мовою? Те саме робить голова Національного банку В.Гонтарева. У звільнених  від сепаратистів населених пунктів притягли до суду (який ніяк не закінчиться) тільки міську голову Слов’янська. А в Краматорську, Сіверськодонецьку, Дружківці тощо досі головують російськомовні сепаратисти.

 

Особливе обурення викликають міліціянти й поліціянти. Їхні найвищі керівники, точніше керівниці не знають української мови, бо вони иноземки, яких усуперич  ст.19 Конституції України призначено на такі посади. Але ж решта представників цих інституцій українською мовою начебто володіють. То чому ж не користуються нею? Створюється враження, що їх також відрядив сюди Путін для наведення ладу в колонії. Французький філософ Шарль Бернар  завважував: «Коли ти не розмовляєш мовою країни, в якій живеш, ти або завойовник, або гість, або несповна розуму».

 

Можна навести чимало прикладів, які є або ознакою національної ганьби, або свідченням розумової неповноцінности. Скажімо, під час обговорення наслідків футбольного чем піонату 2012 року на одному з українських телеканалів  українською мовою говорив посол Польщі в Україні, исі инші учасники передачі використовували російську. На військових навчаннях у Львівській області представник США розмовляв по-українському, а  представник Національної гвардії України – по-російському. На Громадському радіо посол Франції в Україні відповідає українською мовою на російсьмовні запитання ведучої. Невже Президентові України не соромно за поведінку таких кадрів?!

 

На посаді заступника генерального директора Українського радіо досі працює призначений за часів Януковича регіонал Роман Чайковський, який не зважає  ні на рекомендації  українських словників, ні на инші рекомендації щодо вживання лексики та фразеології української мови, проводить політику зросійщення. Одним із чильників Українського телебачення є Зураб Асланія, для якого (разом із його командою) все українське є «неформат». Не дивно, що з такими керівниками послідовно нищиться українськість в етері й на телеекранах.  На радіо Ера FM майже кожного дня по кілька годин веде передачі Матвій Ганапольський, який довершує російщення українського населення. Різні психологи, політологи, соціологи, юристи, медики, попи розмовляють на радіо й телебаченні  російською мовою.

 

Маркування виробів українського походження відбувається російською мовою. Наприклад, харківське товариство з обмеженою відповідальністю «Фітодоктор» випускає різні креми. На тюбиках великими літерами написано «Крем детский гигиенический Чебурашка с экстрактом  ромашки и подорожника». На зворотному боці тюбика дрібненькими літерами читаємо ті самі характеристики ще раз російською, далі українською. однією з тюркських мов, литовською та иншими мовами.

 

У Києві з'являється дедалі більше написів типу «Вареничная Катюша», «Шоколадница», «Кафе Анюта», «Пироговая Николай» і под. Начебто хтось дає вказівку виконувати настанови колишнього московського цекіста Михайла Суслова, який у 1965 році картав першого секретаря ЦК Компартії України Петра Шелеста за те, що  «всі вивіски й вітрини в Україні українською мовою».

 

Колись «Укртелефільм» випускав українськомовні стрічки. Київська й Одеська кіностудії продукували фільми українською мовою для України і російською для инших республік Радянського Союзу. У студії «Київнаукфільм» виходили мультфільми українською мовою. Тепер українськомовних стрічокт вітчизняного виробництва немає, а українськомовна версія фільму «За двома зайцями», де звучали голоси неповторних Нонни Копержинської та Миколи Яковченка, набагато років кудись зникла, потім нібито знайшлася. а відтак знову щезла. Нещодавно один режисер заявив на радіо, що потрібно відмовитися від російських фільмів і випускати українські російською мовою. І почали виходити різні російськомовні «Хазяйки». На українських телеканалах  демонструють територіяльно й бюджетово українські фільми російською мовою. Тобто «русифікаційний смерч і далі шаліє над Україною» (В.Вітковський).  Не виконується стаття 10 Конституції України, досі діє українофобський закон Ківалова-Колісниченка.

 

Кілька слів про декомунізацію. Для того, щоб вилучити з ужитку комуністичні назви, потрібно виконати закон про декомунізацію, поєднавши цей процес з деімперіялізацією. Не можна доручати цю справу кернесам та вілкулам, які вдаються до не дуже розумних хитрощів, аби зберегти в Харкові та Дніпрі «перли» радянської ономастики. Не варто забувати й про нові хвилі радянізації. У День Незалежности України в серпні 2015 року командувач параду на Хрещатику звернувся до Петра Порошенка: «Товаришу Президенте!». А в перші роки незалежности у війську звертанням до всіх було пане.

 

Маємо на цій ниві певні успіхи. Одним із найбільших, на мою думку, є перейменування міста Комсомольська на Полтавщині на Горішні Плавні. Назва історична й поетична. Але всупереч здоровому глуздові досі лишається суржиковий Сєверодонецьк, неоковирний витвір безграмотних чиновників, які досі не можуть від нього відмовитися. Ще в середині минулого століття відомий український мовознавець, дослідник ономастики Олексій Стрижак, науковий співробітник Інституту мовознавства НАН України, надрукував у часописі «Мовознавство»   ґрунтовну розвідку про назву цього міста – Сіверськодонецьк.  Але тодішній комуністичний наглядач за Українською Ономастичною комісією в Раді Міністрів УРСР п. Шелягін виступив категорично проти.

 

Назви річки Сіверський Донець, як і міста Новгород-Сіверський на Чернігівщині, пов’язані з найменуванням Сіверського, або Новгород-Сіверського князівства, що виникло наприкінці ХІ століття внаслідок роздрібнення Чернігівського князівства.  Сіверське князівство вело постійну боротьбу з кочівниками. Один із найяскравіших епізодів тієї боротьби описано в пам’ятці давньої української літератури ХІІ століття «Слово о полку Ігоревім». Отже, назва міста на Луганщині має славну історію. Його закономірне найменування Сіверськодонецьк.

 

Такий варіант зафіксовано в першому виданні «Української Енциклопедії» (т. 13, с. 153),  а також в останніх виданнях академічного «Українського орфографічного словника» (К., 2009, с. 807),   у виданні Український правопис НАН України, Інститут мовознавства імені О.О. Потебні, Інститут української мови. – Київ: Наукова думка, 2012. – С.138.

 

Одним із наслідків декомунізації ономастики має бути повернення місту української назви й усунення російського покруча тоталітарної доби. Казати Сєверодонецьк– це все одно, що використовувати Славінськ, Старобєльськ, Бєлгород-Дністровський, Ровно замість умотивованих фонетико-морфологічними законами української мови Слов’янськ, Старобільськ, Білгород-Дністровський, Рівне, Сіверськодонецьк.

 

А чого варта колотнеча навколо перейменування Кіровограда? Думаю, що не варто розпорошуватися на емоційно-романтичні варіянти  на кшталт Богун, Степоград, Скіфопіль (до речі, якщо йти не за зросійщеним правописом і радянськими істориками, а за Михайлом Грушевським, Наталією Полонською-Василенко, то мав би бути Скитопіль), Тобілевичі, Марко Кропивницький тощо. За цією логікою, можуть запропонувати  перейменовувати й инші населені пункти так: Леся Українка, Дніпрова Чайка, Марко Черемшина, Остап Вишня й под. Таке розпорошення тільки  перешкоджає досягненню спільної мети. Коли заглибитися у власне українську історію, то потрібно згадати про назву Златопілля, що поширювалося на досить велику частину теперішньої Кіровоградської области. Згодом назва звузилася до найменування села Златопіль, яке тепер злилося з Новомиргородом. Топонім Златопіль лишився тільки в пам’яті людей. Але ж його можна відродити. Такі випадки не поодинокі в історії. Златопіль, на мою думку, найліпша заміна теперішнього Кіровограда.

 

По-перше, ця назва красива, милозвучна. По-друге, власне українська, не пов’язана з жодним діячем і її не доведеться міняти, зважаючи на примхи історичної долі. Злато – старослов’янський синонім до сучасного українського золото. Але золото – це й хімічний елемент, благородний метал і золоті речі, і багатство, розкіш, і складник перифраз на взірець біле золото, чорне золото тощо. А злато в творах класиків красного письменства вживане здебільшого для надання текстам урочистого забарвлення. Наприклад, «Фавор-гора, Неначе з злата-серебра, Далеко високо сіяє, аж сліпить» (Тарас Шевченко); «Готичний присмерк, еллінську блакить, легенд біблійних мідь, вісон і злато – Все можемо на полотні віддати, Чи на папір слухняний перелить» (Максим Рильський). Друга частина топоніма пов’язана зі словом поле, як Тернопіль, Костопіль, Крижопіль, Ямпіль тощо. Отже назва Златопіль, дуже б прикрасила місто, розташоване серед золотих полів майже в географічному центрі України.

 

Непривабливе становище в царині особових імен і прізвищ. Українці, як і всі инші народи, пристосували християнські імена, що походять із різних джерел, до своєї фонетико-морфологічної системи, до власних традицій. У незалежній Україні цю ділянку дали на відкуп безграмотним працівникам РАЦСів та не завжди адекватним батькам. І тепер у нас поширилися покручі на кшталт Альона, Анна, Крістіна, Маріна, Артьом, Євгеній, Даніїл, Філіп, Кіріл, навіть Даня й Лєна, замість нормальних Олена, Ганна, Христина, Марина, Артем, Євген, Данило, Пилип, Кирило. Ще гірше з прізвищами: Бєлік, Колесніченко, Ліппа, Мірошніченко, Подлєсний, Подобєд замість Білик, Колісниченко, Липа, Мірошниченко, Підлісний, Підобід.

 

Коли в Україні буде український у повному розумінні слова президент (буде ж він колись!), одним із його нагальних завдань стане приведення українського ономастикону до норм української мови та забезпечення українській мові всіх прав на її споконвічній землі.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Back to top