A+ A A-
  • Категорія: Політика
  • Перегляди: 139

Коли насильник хоче бути жертвою

Юрій ШЕВЧУК

Боротьба за українську мову і російський комплекс жертви.

Люблю поезію Сергія Жадана.

Щойно подибав на ФБ посилання на свіже інтерв'ю Сергія Жадана не відомому мені, але вочевидь мовношизофренічному виданню «Новое Время». Я роками насолоджуюся поезією Жадана, читаю її своїм студентам, і

пишаюся багаторічним теплим знайомством з Сергієм. Ми не раз гостили його в себе в Колумбійському університеті. І щоразу його читання були культурною подією. Маю надію, що гоститимемо ще не раз. Але тут не стільки про людину, як про її щойно озвучені «думки на тему». Власне, ці думки змусили мене відповісти на них своїми контрдумками. Перша моя відрухова реакція на повідомлення про інтерв'ю Жадана було стриматися від коментарів і дочекатися повного тексту інтерв'ю. Занадто багато не подібних на Жадана спрощених і неправдивих тверджень в тій переповіді на ФБ.

 

Цитата перша.

Сергій Жадан: «У нас відбувається боротьба не за українську мову, а проти російської. Така невелика підміна понять, а вона змінює фактично все».

 

Цікаво було б почути фактологічні докази того, що хтось бореться проти російської мови. Коли жертва дискримінації вимагає рівноправ'я, то, за такою логікою, це боротьба не за свою культуру і людську гідність, а проти російської мови. Коли жертва расизму вимагає покласти край своєму приниженню, це теж боротьба не за власну свободу, а проти ні в чому не винних тих, хто цю свободу топтав і топче. Теперішні несміливі намагання покласти край інституціоналізованій дискримінації мільйонів українців за мовною ознакою — це боротьба за гідність і права українців на своїй землі.

 

Якщо колонізатор і той, хто солідаризується з його культурою і цінностями, сприймає це як загрозу самому собі, то це, напевно, логічно. Історія не знає випадків, коли загарбник, колонізатор, визискувач чи расист добровільно поступався привілеями, ділився награбованим із жертвою. Хто не вірить, може спитати в індійців, пакистанців, південних африканців, фінів, естонців і т.д. Права і свободу завойовують. Якщо в когось виникає тривога за свої привілеї в такій ситуації, то було б дивно, якби носії імперського менталітету почувалися не загроженими.

 

Питання: чому це має зупиняти українців у їхньому прагненні стати господарями на власній землі? Сергія Жадана тяжко запідозрити в тому, що він носій імперських цінностей, тому тяжко читати ці його твердження. Тяжко теж повірити, що Жадан не спроможний побачити і визнати те, що є самоочевидним, — абсолютну законність права українців на свою людську гідність. Тяжко повірити, що Жадан не розуміє очевидного — Україна не може бути вільною й демократичною без того, щоб звільнитися від спадщини російського імперіялізму.

 

Я тут додам для багатьох, може, несподівано проросійську тезу: не позбувшися своїх привілеїв в Україні, загарбаних ціною крови, смерти і приниження мільйонів українців протягом трьох з гаком століть московського панування, самі росіяни і російськомовці ніколи не стануть модерною спільнотою і культурою в себе на російському материку чи в Україні. Ці привілеї не мають морального виправдання. Ці привілеї не можна виправдати инакше, як брехнею, фабрикаціями і «альтернативними правдами». Ці привілеї є головним джерелом моральної деґрадації кожного їхнього носія, деґрадації, яку зараз переживає російський імперіялізм з його «общечєловєчєскімі ценностямі». Ці привілеї як шашіль точать душу кожного нового покоління, перетворюючи їх на переконаних расистів, здатних лише на зверхність до всіх инших «инородців». Теперішня російська війна проти України й українців — це лише останній найсвіжіжий вияв цієї моральної деґрадації «русского міра».

 

Цитата друга.

Сергій Жадан: «Країна, яку вони (рускоязичні "патріоти") підтримують, за яку вони борються і готові вмирати на фронті, раптом починає боротися з ними. Вони раптом опиняються в ролі людей, які повинні виправдовуватися і захищатися. Це не конструктивна позиція».

 

Тут стає ще цікавіше. Західні спостерігачі зауважують курйозний парадокс. Він притаманний саме російському неоімперіялістові. Парадокс цей полягає в тому, що насильник поводить себе так, наче він жертва насильства, а його жертва — це насильник. Психологи це инакше ще називають «покладання вини на жертву» (blaming the victim). Жадан тут чудово ілюструє цей курйоз носіїв російського імперського менталітету. Про мітологію і комплекс «жертви» як центральну частину російської імперської ідеології промовисто писала американська вчена Ева Томсон в книжці «Трубадури імперії» (досить кепсько перекладеної українською). Ця фабрикація про росіян як чиїхось жертв (тим більше жертв тих, кого вони поневолюють століттями) — для наївних, чи, як сказав би селинджерівський Голден Колфілд, strictly for the birds (для лохів).

 

Свіжоозвучувана в інтерв'ю Жадана теза про «переслідування» росіян (тут «російськомовних патріотів») в Україні — з того самого ідеологічного і логічного ряду, в якому маємо инші орвелянські меми, що їх активно поширює Кремль: «російський інтернаціоналіст» проти «українського фашиста», «київська хунта» проти борців за свободу з ДНР/ЛНР. Ця теза — фабрикація, якій суперечать факти. Останні свідчать про цілком зворотне: не українці утискають росіян в Україні, а росіяни — українців. Це українці, а не росіяни, не можуть почути власної пісні по радіо, побачити власного кінофільму в кіні чи на телебаченні, прожити хоч годину, щоб не піддаватися русифікації — мовній і ментальній.

 

Коли заходить мова про «рускоязичних патріотів», які готові вмирати за Україну, я маю спокусу запитати: «За яку саме Україну вони готові вмирати?». Адже Україна, як нам каже історія, може бути ріжною. Це може бути Україна Василя Стуса, Івана Світличного, Івана Дзюби (всі донбасці, чи не так?). Це теж може бути Україна Віктора Януковича, Ніколая Азарова, Єлєни Бондарєнко, Ріната Ахмєтова і так далі. Це може бути Україна Валер'яна Підмогильного і може бути Україна Міхаіла Булґакова? Це може бути Україна з українцями, а може бути Малоросія, де українців не видно і не чути, як тепер.

 

Я впевнений, що знайдеться багато патріотів одної України й иншої, зовсім иншої, тієї, що насправді є її антитезою. Патріотизм — це справа дуже підозріла, коли його декларують без огляду на те, до яких реальних наслідків він веде для «патрії». В мене якесь таке невідступне враження, що про наслідки «патріотизму» «переслідуваних» росіян України його прихильники говорити не дуже хочуть. Тим часом саме це і визначає реальне наповнення цього «патріотизму».

 

Инакше знову буде так, як у остогидлого і, однак, малознаного в Україні Джорджа Орвела: «мир — це війна», «брехня — це правда», «російськомовний патріотизм — це ненависть до всього, що українське».

(С) http://zbruc.eu/node/62083

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Back to top