A+ A A-
  • Категорія: Політика
  • Перегляди: 142

Вимушено їду з України

Антін Мухарський

Дорогі друзі, брати і сестри, українці... Якщо ви читаєте ці рядки, це означає, що я вже перетнув державний кордон України і знаходжуся в одній із країн Європи, де, вірогідніше за все, найближчим часом попрошу політичного притулку. Це рішення стало абсолютно спонтанним, адже я до останніх хвилин свого перебування в Україні, чекав і

вірив у те, що мене почують ті можновладці, до яких я звертався особисто і на яких покладено відповідальність за дотримання законності в цій країні. Я писав відкриті листи Представнику Президента у Верховній раді Ірині Луценко і міністру юстиції Павлу Петренку, я звертався з офіційними заявами до всіх можливих інституцій, які опікуються дотриманням справедливого судочинства в Україні. Я намагався викласти свою позицію у незаангажованих ЗМІ, але потоки брехливої інформації, яку виливали на мене бульварні видання та телеканали були геть не співставними з моїми ресурсами — людини-митця, що намагалася знайти справедливість там, де її годі й шукати.

Дещо з моєї біографії: я, Мухарський Антон Дмитрович, народився в Києві в листопаді 1968 року. Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва за фахом актор. За майже 30 років у професії зіграв близько ста ролей у театрі і кіно. Є двічі лауреатом премії Київська пектораль. А ще я був автором, продюсером та ведучим багатьох телевізійних проектів серед яких: “Бадьорого ранку”, “Шалений світ”, “Квадратний метр” “Зелена лампа”, “Секретний фронт” та інші. Як письменник, випустив у світ три романи: “Доба”, “Попса для еліти”, “Розрив”, видав три збірки повістей та оповідань, дитячу книгу “Легенда про Квітозавра”. Ініціював і видав у світ три величезні літературно-мистецькі видання “Жлобологія” (дослідження пострадянського хама), “Майдан. (Р)Еволюція Духу” (сучасна українська неогероїка), та великий Альманах “Національна ідея модерної України”(30 інтерв’ю з видатними українцями). У 2008 році заснував галерею незалежного мистецтва ANTIN’S COLLECTIONS, що відзначилася масштабними проектами “Сільський гламур” та “Українська мультиплікація. Все що залишилося”, а у 2009-му створив радикальну мистецьку формацію Союз Вольних Художників, в акціях якої брали участь визначні діячі сучасного українського арт-простору - Іван Семесюк, Олекса Манн, Роман Мінін, Андрій Єрмоленко, Ігор Перекліта, Стас Волязловський.

У 2012 році я заснував проект Орест Лютий, який на сьогоднішній день без перебільшення можна назвати культовим. Ми були першими, хто давав концерти на революційних барикадах і Будинку профспілок перед його спаленням, зрештою, разом з нашими шанувальниками, кого допіру називали радикалами-екстремістами, ми висунулись в зону АТО і перший польовий концерт на передовій дали ще у червні 2014 року під Слов’янськом. За активну співпрацю із Збройними силами України я нагороджений офіційною відзнакою Генштабу, за що дякую державі, від якої ніколи нічого не просив, бо звик жити за принципом “не питай що держава зробила для тебе, а спитай, що ти можеш зробити для держави”.

Єдине, чого я просив у держави останнім часом — це справедливості. Але сучасна українська держава не може мені цього дати. Ось чому я їду....

Майже чотири роки в Оболонському суді розглядається мій первісний позов про перегляд розміру аліментів та порядку побачень з дітьми.

Ще раз повторю (бо цю інформацію сотні разів перекручували): я є батьком 5-х (пятьох дітей) від двох шлюбів. Софії та Іванки від першого шлюбу, й Андрія, Орисі та Івана від другого. І якщо з першою дружиною я не маю жодних проблем у порядку спілкування, побачень та участі у вихованні та утриманні дітей, то у другому варіанті подібні проблеми існують.

Вони почалися у 2012 році із появою у моєму житті вищезгаданого проекту Орест Лютий, адже колишня дружина виступила категоричною противницею критики існуючої на той момент в Україні влади. Це призвело до того, що у жовтні 2012 року мені було відмовлено у праві бачитися із моїми дітьми, з мотивацією “буцімто тато збожеволів на політичному ґрунті”. З того часу ми проживали окремо. У жовтні 2013, після року!!! заборон на побачення з дітьми, мені було висунуто умови матеріального характеру, на які я заради можливості спілкуватися з дітьми погодився. Зокрема: я мав залишити матері моїх дітей все спільно нажите в шлюбі майно — великий приватний будинок на Осокорках, чотирьохкімнатну квартиру на Святошино та два автомобілі. А також взяв на себе зобов’язання виплачувати матері утримання на трьох неповнолітніх дітей у розмірі еквівалентному 3000 долл. США (три тисячі доларів США), що на той момент становило 24300 грн. (двадцять чотири тисячі триста гривень). Всі ці положення було зафіксовано у шлюбному контракті, який містив пункт 5.3.1. згідно з яким, у разі зміни мого матеріального стану, сторони упродовж місяця можуть переглянути фінансові умови контракту.

На момент підписання договору я мав високооплачувану роботу (контракт з телеканалом), а також власну агенцію з організації свят, тому сума зазначена у договорі, була для мене цілком прийнятною.

Проте революція і війна, або те, що називають “форс-мажорними обставинами непереборної дії” реально вплинули на мої заробітки. Проект “Зелена лампа” на каналі ТВІ було закрито. Утримання концертної агенції стало неможливим. Натомість почалася суцільна благодійність і волонтерство. Єдине, про що я просив у колишньої дружини, трохи послабити фінансовий зашморг на моїй шиї та дати можливість бачитися з дітьми. Але на всі мої прохання отримував відмову.

20-го травня 2014 року, я звернувся до Оболонського районного суду з первісним позовом про перегляд суми аліментів, зазначеної у контракті, та визначення порядку побачень з дітьми.

АЛЕ ЦЕЙ ПОЗОВ Й ДОСІ НЕ РОЗГЛЯНУТО!!!

А тепер я переходжу до суті мого конфлікту із державою, через який я вимушено полишаю Україну.

7-го грудня у Верховній Раді у другому читанні в рекордно швидкі терміни було прийнято законопроект #7277 про посилення відповідальності неплатникам аліментів, який в народі вже охрестили “Законом Сніжани Єгорової”. 18 грудня його підписав Парубій. А 4-го січня і Президент України. Згідно з нововведеннями, державні і приватні виконавці можуть на власний розсуд встановлювати боржникам по аліментах заборону виїзду за кордон, відбирати водійські права, і право користуватися зброєю (тобто право на самозахист), доправляти до виконавця в кайданках в автозаку, відправляти на соціальні роботи і навіть запроторити до в’язниці, порушуючи цим не тільки Конституцію України, а й Женевську конвенцію.

За декілька місяців до прийняття закону в ЗМІ було розгорнуто цілу кампанію з промоутування цих нововведень. А в ролі “головного злісного аліментника країни” було обрано вашого покірного слугу. Я вже не кажу про зграї осатанілих від запаху крові хижих жінок-месниць, що виливали на своїх колишніх мега-тонни бруду, водили хороводи в ефірах телеканалів і радіостанцій співаючи дифірамби і тюнінгованій прокурорші Луценчисі, і мєнстрюстіцію Пєтрєнкє, які теж наче побожеволіли і почали дозволяти собі підтримувати й ширити наклепи і брехню на мою адресу. Саме ви — Ірино Луценко і ви пан Петренко зробили те, що не змогли зробити зі мною Янукович і компанія. Я втратив віру у справедливість. Я писав до вас листи, я дзвонив вашим помічникам, аби принаймні ви мене вислухали... Вислухали мою історію, людини, яка через свою любов і віру у нову справедливу Україну втратила родину, не має права бачитися з дітьми, а тепер ще є оббріханою і спаплюженою найвищими державними чинами.

АДЖЕ Я НЕ МАЮ БОРГІВ ПЕРЕД МОЇМИ ДІТЬМИ!

Для цього варто зазирнути в реєстр боржників.

За ці три з половиною роки я сплатив їм понад 1 000 000 (один мільйон !!! гривень аліментів), в оплату цих фіктивних боргів з аукціонів продають моє майно. Адже поки контракт діє, я маю десь заробляти ці 24300 гривень, на які щомісяця нараховується пеня. А ще утримання дітей від першого шлюбу, а ще старі батьки і комунальні платежі...

Я не можу заробити такі гроші у країні, де йде війна, де українським артистам (на відміну від проросійських колег або тих, що користуються російською мовою) платять в рази менше. Але я принципово не буду повертатися на російськомовні пасовиська. Я не можу добитися правди у судах, я не можу бачити дітей, я не можу жити у країні, де найвищі державні чини оббріхують і водять за носа простих українців, я не можу достукатись до брехливих журналістів, аби вони не ширили наклепи... Бачите, як багато я не можу в Україні....

От ми і дісталися до фіналу.

Нинішня держава всіма своїми інституціями і механізмами нищить сильного, активного, творчого, дієздатного, відповідального чоловіка, що нічого не потребує від держави взамін, окрім справедливості і чесного правосуддя. І поки в Україні цього не буде, громадяни їхатимуть звідси, забираючи в серці своєму лише мрію про ту Україну, за яку ми боролися і воювали.

І я не повернусь сюди, поки дама третього тисячоліття, жлобкувата прокурорша на лабутенах буде “розводити нас как котят” у стінах Верховної Ради, поки бездітний і неодружений незрозумілої сексуальної орієнтації тип, типу міністр юстиції, буде розповідати мені — батькові пятьох дітей, що “чужих дітей не буває”, поки його гламурна помічниця Бернацька, яку він в свій час видавав за свою коханку, буде патякати на президентському каналі про “злісного аліментника Мухарського”, а “найкращий спеціаліст з сімейного права” Катерина Власюк, що веде справи моєї колишньої дружини, нарешті не втовкмачить їй, що не давати батькові бачити власних дітей — то незаконно.

І наостанок, я хочу подякувати всім тим, кого залишаю в Україні, кого люблю і кого ніколи не покину, бо ще повернусь. Повернусь обов”язково, коли всі недолугі телепні від нинішньої влади підуть в небуття. Бо я завжди відповідаю за свої слова і виконую свої обіцянки. Бо я — Антін Мухарський, а вони — тимчасові пухирі на тілі нашої прекрасної України, яку ми ще з вами побудуємо.

Тато, мамо, діти — Софійка, Іванка, Андрійчик, Орися і Іванчик, рідний брат Денис, Жанна, Юрчик, Іра і ще одна Іра, Андрій, Микита, Дмитро, Микола, Юля і ще одна Юля, та всі ваші діти, тьотя Жєня)), пані Олеся і пані Єлизавета Костівна, Ларуся, Ілларіон і Маша, Вовка, Соломаха, Лапін і Ковтун, Сем, Єрмоха, Великий Коляда і Манн, Іван Панасюк, Діма Мотузок, Ляля Звєздінська-Махно, Сергій Суворий, Валєрчик з барабанами, Жєня Іванов і Мариночка, а ще глибокий мудрий і щедрий А.А., якому я дуже вдячний, Валентина, Ірина та Тетяна, Андрій Миколайович і Тоня, Оля Додух і всі, всі всі, хто допомагав мені жити і творити!

Дякую вам!

СЛАВА УКРАЇНІ!

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Back to top