A+ A A-
  • Категорія: Практика
  • Перегляди: 912

Мельничук проти Луганського міськвиконкому

Вимагаю сатисфакції.

Сергій Мельничук, м. Луганськ

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р.: 58 % від загальної кількості населення Луганської області визнали себе українцями, а в Донецькій області — 57 %. Тобто національною більшістю в Донбасі є українці. А чи замислювався хтось,

чому ж тоді Донбас – російськомовний регіон? Здавалося б, на такі банальні питання існують такі ж банальні відповіді: сплановане цілеспрямоване зросійщення українців впродовж тривалого часу перетворило українську мову в Донбасі на екзотичну. Так. Я погоджуюся з таким формулюванням, але лише до 1991року, коли Україна стала суверенною та незалежною державою. Тож постає питання: якщо українці здобули незалежність, то чому ж вони цураються своєї рідної мови?

Розмірковуючи над цим банальним питанням, я дійшов висновку, що основна проблема українців, взагалі, полягає у зневірі у власних силах і в сталому образі українця-страждальця. Тобто, чим більше людина страждає тим більше до неї співчуття й поваги. Тому в більшості українці надають перевагу бідканням про свої проблеми й біди, а не наполегливо їх вирішують. Таке ставлення до проблем лише посилює їх.

Після такого висновку переді мною постало питання: а чим же я відрізняюся від образу скривдженого українця? Це питання змусило шукати конкретного засобу для вирішення проблеми зневажливого ставлення до мене, як до українця й людини. Оскільки мова — основний засіб спілкування, то нехтування мовою титульної нації, принаймні офіційними й публічними особами, демонструє зневагу до її представників. Під впливом таких міркувань я почав принципово відстоювати власне конституційне і природне право українця на всебічний розвиток і функціонування своєї рідної мови у себе, на історичній Батьківщині. Тобто право бути господарем, а не батраком у власній країні.

Зіткнувшись із затятим небажанням державних чиновників дотримуватися порядку, встановленого Конституцією України у сфері застосування державної мови, — я прийшов до висновку, що лише рішення суду може зобов’язати  чиновників використовувати при здійсненні своїх повноважень українську мову як державну, згідно українського законодавства. Але наївно було б сподіватися на справедливе вирішення цієї проблеми в українському суді. Тому я дійшов тієї думки, що необхідно пройти всі національні засоби захисту в судовому порядку, а потім, якщо не будуть відновлені мої конституційні права, порушені у сфері застосування державної мови, і не будуть притягнені до відповідальності особи, хоча б деякі, з вини яких відбуваються зазначені правопорушення, — звернутися до Європейського Суду з прав людини.

Отримавши черговий раз у серпні 2002 року відповідь Луганського міськвиконкому російською мовою на моє звернення, написане українською мовою, я звернувся до Ленінського районного суду м. Луганська з позовом про відшкодування моральної шкоди, завданої мені внаслідок порушення моїх конституційних прав на отримання інформації українською мовою та її всебічний розвиток і функціонування.

Відповідач (представник Луганського міськвиконкому) не визнав своєї провини і відмовився офіційно вибачитись у письмовій формі, що створило б умови для примирення. Після чого я звернувся до прокуратури м. Луганська з заявою про притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 161 ч. 2 КК України (дискримінація за мовною ознакою) посадових осіб Луганського міськвиконкому, які винні у дискримінації українців за мовною ознакою. На обґрунтування своїх вимог я навів протиправні рішення Луганської міської ради та інші факти тотальної дискримінації українців за мовною ознакою у місті Луганську.

Передбачаючи затяту боротьбу з місцевими “мафіозі”, я зрозумів, що виникла необхідність заручитися підтримкою громадськості, адже  хотів досягти конкретного результату, а не створювати образ страждальця-мученика. На підтримку моїх вимог виступили з відповідною заявою до Ленінського районного суду м. Луганська громадські організації Луганщини національно-державного спрямування.

Оскільки немає можливості описувати багаті на емоції, захоплюючі перипетії моїх судових тяганин, то стисло підведу підсумок станом на сьогоднішній день. По-перше, судові засідання зараз за моїми скаргами і заявами ведуться виключно державною українською мовою. Хоча спочатку судді принципово відмовлялися вести судове засідання українською мовою й навіть дехто із суддів офіційно приймав злочинне рішення про ведення судового засідання російською мовою. Оскільки я з цим не міг змиритися, то ці рішення врешті решт були скасовані.

Цивільне судочинство
У цивільному порядку суд другої інстанції (апеляційний суд Луганської області), розглядаючи мою апеляцію на рішення Ленінського районного суду м. Луганська, встановив: “Вирішуючи спір суд в рішенні посилався на ст. ст. 3, 5 Закону України “Про мови в Українській РСР” на підставі якого вважав, що.. оформивши позивачу відповідь на його звернення, на російській мові, відповідач порушень закону не допустив.

Такий висновок є невірним тлумаченням вказаного закону, та суперечить рішенню Конституційного Суду України від 14.12.1999 р. № 10 — р.п/99, згідно якого українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій терторії України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

В частині решти вимог апелянта скарга задоволенню не підлягає, оскільки сам по собі факт порушень вимог законодавства відповідачем не дає підстав вважати, що позивачу була спричинена моральна шкода, а всупереч вимогам ст. 30 ЦПК України позивач доказів в підтвердження своїх вимог не подав.

Покладання зобов’язання на відповідача вибачитись перед позивачем з урахуванням позовних вимог останнього законом не передбачено”.

Звертаючись до суду, я принципово ставив за мету: створити прецедент морального відшкодування у вигляді сплати певної суми грошей, що гарантується українським законодавством. Лише коли людина буде впевнена, що за порушення її прав і свобод людини і громадянина суд зобов’яже порушника матеріально відшкодувати матеріальні й моральні збитки, спричинені порушенням законних прав людини, — тоді, я переконаний, дотримання закону в державі буде під належним громадським контролем.

У своєму позові я не зазначив про матеріальні збитки за завдану мені моральну шкоду тому, що відшкодування моральної шкоди я вимагаю не компенсаційної, а сатисфакційної функції. Я вимагаю сатисфакції у вигляді сплати певної суми грошей за приниження моєї людської, громадської та національної честі й гідності, а в порядку кримінального судочинства — притягнення до кримінальної відповідальності.

Кримінальне судочинство
Захищаючи свої права в суді в кримінальному порядку, після того як я пройшов усі національні засоби захисту в суді й отримав ухвалу Верховного суду України від 01.10.2004 р., в якій зазначалося, що надіслання мені відповіді російською мовою Луганським міськвиконкомом не було спрямоване на приниження моєї національної честі й гідності, тому в порушенні кримінальної справи відмовляється. На підставі даного рішення я звернувся з заявою до Європейського Суду з прав людини, зазначивши у своєму зверненні про ухилення Верховного Суду України від розгляду і надання правової оцінки наведеним мною фактам тотальної дискримінації українців за мовною ознакою.

Протягом описаних подій судді та прокурори, зловживаючи своїми службовими посадами, демонстративно скоювали злочини, передбачені ст. 161 ч. 2 КК України (дискримінація за мовною ознакою), навіть не припускаючи такої думки, що за ці злочини доведеться відповідати. Не зважаючи на звернення мої та громадських організацій Луганщини до Президента України, Генерального Прокурора, Уповноваженої Верховної Ради з прав людини з проханням ужити відповідних заходів по відновленню порушених конституційних прав на всебічний розвиток і функціонування української мови в місті Луганську та вирішити питання відповідальності осіб, із вини яких відбуваються зазначені правопорушення, — нікого до відповідальності не притягнуто, а мовна дискримінація українців у Луганську продовжується. Копію одного з цих звернень до Президента України я надіслав народному депутатові Левку Лук’яненку. На підставі моєї скарги і заяви громадських організації на мою підтримку до Президента України про порушення ст. 10 Конституції України, Левко Лук’яненко 02.06.2004 р. звернувся з депутатським зверненням, в якому просив Гаранта Конституції України вжити відповідних заходів по відновленню порушених норм ст. 10 Конституції України в місті Луганську та звільнити з посад тих державних службовців, які вперто відмовляються вивчити державну українську мову. Депутатське звернення Левка Лук’яненка багатьом посадовцям попсувало нерви, але згадана дискримінація продовжується, хоча уже не з таким цинізмом.

Мої звернення до прокуратури з заявами про притягнення до кримінальної відповідальності за ознаками дискримінації за мовною ознакою судді Жовтневого районного суду м. Луганська Ковальова А.І. та судді Ленінського районного суду м. Луганська Таранової О.П. викликали не абияке здивування у більшості оточуючих мене людей, — наче якась свійська тварина звернулася до прокуратури з заявою про притягнення до кримінальної відповідальності свого господаря, а не вільний громадянин – чиновника, якого ми утримуємо за свої податки, за порушення закону.

Такий жорсткий правовий підхід дає свої результати. Якщо на початку моїх судових домагань деякі судді, зціпивши зуби, грюкали кулаком по столу та, червоніючи від злості, погрожували запроторити мене до в’язниці, то зараз ставлення суддів при розгляді моїх скарг і заяв кардинально змінилося. Деякі судочинці навіть із доброзичливою посмішкою почали вітатися зі мною при зустрічі на вулиці. А наприкінці я хотів би звернутися до своїх опонентів словами Василя Симоненка:

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде.

28.12.2004 р.

Коментар редактора
Заяву до Європейського Суду Сергій Мельничук надіслав із порушеннями певних вимог  до такої заяви, а тому у серпні 2007 року Європейський Суд зажадав від Сергія переписати заяву на офіційному бланку.

На Річних Загальних Зборах Ради Директорів Світового Конгресу Українців, які відбулися 20-21 серпня 2007 року в місті Донецьку, Аскольд Лозинський (президент СКУ) запропонував Сергію допомогу досвідчених адвокатів із Києва. Заповнений офіційний формуляр заяви було надіслано до Європейського Суду.

У грудні 2007 року Сергій отримав повідомлення Європейського Суду з прав людини про відмову в розгляді заяви: “…На основі матеріалів справи, що надійшли до Суду, а також тією мірою, що справа не містить ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією та Протоколами до неї”.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Back to top