A+ A A-
  • Категорія: Мова і нація
  • Перегляди: 102

Володимир Загорій: «Для торжества української справи»

Володимир Загорій – відомий громадський діяч, один з тих, на кому тримається широкомасштабний проект Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика. Фармацевтична фірма «Дарниця», де Загорій – голова наглядової ради – незмінно головний меценат престижного мовного марафону. В мене немає під руками довідки про те, скільки мільйонів гривень «Дарниця» вже пожертвувала на 18 конкурсів. Знаю, що щороку вона надає на цей проект мінімум 400 тисяч гривень.

 


Загорій – незмінний президент Ліги українських меценатів. Його одноголосно було обрано за наполяганням ініціатора створення Ліги легендарного канадського благодійника Петра Яцика, який кілька років очолював Лігу, а далі заявив, що президентом її має бути тільки людина з України і він не бачить альтернативи Володимирові Загорієві, який ще до появи Міжнародного благодійного фонду «Ліга українських меценатів» уже був відомим меценатом.


Для повноти атестації Володимира Загорія – ще довідка: він – доктор фармацевтичних наук, професор, завідувач кафедри промислової, клінічної фармації та клінічної фармакології НМАПО імені П. Л. Шупика.


Моя розмова з президентом Ліги українських меценатів Володимиром Загорієм відбувається в другій половині березня, коли авторитетне журі, очолюване директором Інституту української мови НАНУ, доктором філології, професором Павлом Гриценком, веде перевірку робіт учасників загальнонаціонального етапу 18-го конкурсу. За кілька днів воно оприлюднить імена переможців та призерів популярного і престижного мовного марафону.

КОР. Володимире Антоновичу, в наших численних інтерв`ю ми говорили про Міжнародний конкурс з української мови імені П.Яцика під різними кутами зору, в різних сюжетах та подробицях. Нині ж пропоную Вам таке запитання: друзі і недруги конкурсу. Розумію, що ми одним пунктом не охопимо неохопне, але є змога подати загальну схему стосунків та зв’язків організаторів мовного марафону з українським соціумом.
В.З. Звичайно, в нас не тільки маса помічників. І нагадаю, що це головним чином освітянська громадськість, меценати конкурсу, видавці й просвітяни (цей почесний реєстр тут забрав би чимало місця). Є в нас і немало тих, хто дорого дав би для того, щоб такого патріотичного і націєтворчого заходу не було. І це не лише відверті українофоби на взір усяких табачників. Ми вже звикли поборювати цю чорну силу. Тим більше що їй протистоять не тільки організатори конкурсу, а й армія свідомих освітян та симпатиків конкурсу, що сприймають його як свою кровну справу.


На жаль, маємо чимало й усяких повчальників, які, ніде ні в чому конкретному для національної справи непомічені, зате повсюдно втручаються в ролі менторів, ставши над головою і вирікаючи своє сакраментальне: «Це так не робиться!!!» Перепитуєш його: «А як робиться?» І цей індивід не може відповісти нічого, окрім «не так!» Кажеш йому: «То візьми, чоловіче добрий, зроби інак – так, як ти вважаєш, що це буде краще». Ні, він не опуститься до такого, бо його покликання не роблення чогось, а критиканство. Це, мабуть, єдиний спосіб його самореалізації. Я певен, що не тільки організатори конкурсу імені П.Яцика відчувають дискомфортну напругу від такої специфічної уваги до себе деструктивних елементів, які, закликаючи до абстрактного вдосконалення справи, нерідко ускладнюють її. Узурпувавши собі право бути єдиними носіями істини і розуміння , що та як і де має бути, ці індивіди (знедавна їх почали називати «героями диванної сотні») мають своїм святим обов`язком в усе втрутитися, все розкритикувати, категорично вимагаючи все переінакшити на їхній копил.


Але це преамбула. Як мовиться, до слова. Я мав нагадати про одну з непередбачених обставин, котра виникає при реалізації будь-якого проекту. Це добре знають усі ті, хто намагається щось робити, бо вони неодмінно стикаються із цими велемудрими критиканами, які завжди бачать, що мовляв, усе робиться не так, і знають, як треба робити, але самі ніколи, як кажуть, палець об палець не вдарять. Це – також контекст, у якому відбувається наш конкурс.


Звичайно, це – не найвідчутніший фактор протидії нашій справі, однак він також відчутний, бо також поглинає частину зусиль організаторів конкурсу. Хочемо чи не хочемо, а мусимо і на це реагувати.


КОР. Чи задоволені самі організатори конкурсу станом справ у ньому?


В.З. Ясна річ, ми самі бачимо всі недотягнення в нашому проекті – повсюди дуже багато залежить від так званого людського фактору. Можна цілковито потонути в рутинних дрібницях, намагаючись вирівнювати всі ті нерівності, й утратити з поля зору стратегічну лінію і тактичний розрахунок. Тому ми передовсім виходимо з такого простого принципу: машина їде? Їде! Тож, не зупинятимемо її на капітальний ремонт! Усе, що можна зробити для забезпечення її руху, робитимемо просто на ходу. Можна мріяти про абсолютно ідеальні умови, що забезпечать можливість найефективнішої роботи в проекті, але є реальність, у якій не можна зупинити виконання проекту. Зупинити – це потім дуже ускладнити його відновлення. Звичайно ж, вибираємо варіант, коли все робиться на ходу. І найважливіше передовсім, що воно робиться. Що організатори конкурсу не нагадують тих людей, які чекають з моря погоди, а справа тим часом стоїть на місці і безнадійно стагнується. Ми це добре знаємо, бо, як кажуть, ми вже це не раз проходили. Відомо ж бо, що все навколо часто є зовсім не так, як нам хочеться, а є так, як воно є. І з цим треба рахуватися. І це треба перемагати.


КОР. Знаю, що фармацевтична фірма «Дарниця» - незмінно головний меценат конкурсу. В усіх куточках України є дипломи переможців і призерів мовного марафону, де зазначено, що це премія «Дарниці». Наскільки складно сьогодні фінансово забезпечувати такий широкомасштабний проект?


В.З. Будь-який проект, як правило, стає проблемою саме в плані його фінансування, оскільки проектів у десятки разів більше, аніж фінансових донорів. У нас це так непопулярно – жертвувати кошти на якісь наукові, освітні чи мистецькі потреби. Інша річ, наприклад, підкуповувати виборців, удаючи з себе безкорисливого філантропа. Хтось влучно сказав, що в нашому суспільстві інколи настають дні, коли здається, що раптом звідусюд злітаються ангели і починають творити добрі справи. Ремонтуються дитсадки, відкриваються бювети, видаються книжки, відбуваються концерти, в яких артистам виплачують серйозні гонорари. Отже, починаються вибори. А закінчуються ці перипетійні перегони – все завмирає аж до наступної аналогічної епопеї. Стихійне свято широко розрекламованої благодійності уривається майже на півслові. Як мовиться, мавр зробив свою справу – мавр може відійти.
Наша виконавча дирекція агітує різних юридичних і фізичних осіб долучатися до меценатів конкурсу, встановлюючи свої премії, котрі вони можуть самі вручити під час урочистої церемонії закриття мовного марафону в столичному театрі ім.І.Франка.


Принагідно маю подячно згадати наших партнерів-благодійників у конкурсі: Фундація імені Івана Багряного (США), Союз українок Австралії, київська фірма «Ексімед»; окремо скажу про Юлію Тимошенко, яка вже п‘ятнадцять років вручає свої премії вчителям переможців, представникам навчальних закладів міноборони та школярам із Луганщини і Донеччини. І ще при цій нагоді не можу не згадати Лесю Ткач (у літературі Богуславець), славну доньку славного батька Дмитра Нитченка з Австралії – вона меценат усіх 18 конкурсів. Ось уже вкотре вручає свою премію, назвавши її славетним іменем Олени Пчілки голова наглядової ради конкурсу, наш видатний мовознавець, професор університету «Львівська політехніка» Ірина Фаріон. Має свою премію газета «Здоров’я і довголіття», що її редагує відомий журналіст Микола Берник. Нагороджують дітей своїми грошовими відзнаками народний депутат Юрій Левченко, депутат Київради Володимир Бондаренко, письменник Сергій Козак, а відомий поет Іван Малкович цього року вручатиме премію свого видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га». До речі, торік усі молодшокласники, переможці і призери конкурсу на сцені театру ім.Івана Франка одержали в подарунок бібліотечки саме від цього видавництва. І, якщо вже зайшлося про видавництва, то повинен при цій нагоді сказати, що нам постійно надають свої книжки для конкурсантів видавництва «Знання» (директор Володимир Карасьов), «Пульсари» (директор Лариса Копань), видавництво Олега Жупанського, «Просвіта» (директор Василь Клічак), «Академія» (директор Василь Теремко), «Смолоскип» (директор Ростислав Семків), «Дуліби» (директор Марина Гримич, «Український письменник» (директор Микола Славинський)…


КОР. Серед фундаторів премій щороку бачимо політиків…


В.З. Так є в нас і політики. Але тут вони – просто громадяни України. Ми витримали потужний натиск різних партій, котрі хотіли задавати тон у самому конкурсі і вручати свої премії конкурсантам та вчителям, щоб мати піар. Але наша позиція разом із міносвіти однозначно категорична: ніяких партій! Освіта в Україні деполітизована, вхід партіям за поріг школи заборонено. Ми переконали деяких із партійних лідерів: давайте дітям премії від себе особисто, а не від своїх політичних клік. Хоч і не відразу, але аргументи подіяли. Щоправда, частина партійних доброхотів миттю відпала – невигідно для їхніх партій, якщо зі сцени не звучатимуть у такому патетичному контексті їхні назви.


КОР. Чи бачите Ви реальний ефект впливу конкурсу на мовну ситуацію в Україні?
В.З. Питання це заскладне в тому сенсі, що ми не маємо своєї соціологічної служби, котра моніторила б мовну ситуацію в Україні (чомусь про це мовчить й Інститут соціології). Моя приватна думка: конкурс робить свою справу. Загострює розуміння школярів, що знати державну мову в Україні престижно. Але ніхто мені не заперечить, що, окрім нашого конкурсу, народженого громадською ініціативою, потрібні ще десятки аналогічних динамічних заходів державних інституцій. Надто далеко зайшло в нас зросійщення і надто важкі постколоніальні травми нашого суспільства. Це робота на десятиліття. І нашій владі, увиразнюючи державні пріоритети, треба виходити найперш із потреб національного будівництва, де саме питання мови чи не найвизначальніше для успіху – чи не успіху – цієї справи. Адже мова – незаперечний факт самої присутності нації, народу, зрештою, держави на планеті. А все інше – вже доповнення до цього. Здається, Бісмарк сказав, що держава – це мова, на сторожі якої стоїть армія. В нашій ситуації до цього не завадило б додати – і влада, яка, стурбована ненормальністю мовної ситуації, системно вибудовує програму реабілітації всіх національних цінностей у постколоніальному суспільстві, щоб воно врешті стало врівень із найкращими європейськими країнами. Наші політики й учені все дискутують про те, як має звучати національна ідея. На мою думку, вона має звучати приблизно так: вільна і заможна українська людина в демократичній і заможній країні.


КОР. І конкурс - це також крок до реалізації національної ідеї?


В.З. Так! Як, зрештою, і все, що в нас робиться з чесними і добрими намірами в ім`я торжества української справи в Україні.

 

Інтерв’ю взяла Світлана Короненко, Міжнародний конкурс з української мови ім. П. Яцика

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Back to top