A+ A A-

Російськомовні українці. Чому вони не "українізуються"?

Спілкуючись у інтернеті з патріотами, я дізнався багато нового про російськомовних українців. Отже Укрнет прямо-таки відкрив мені очі. Виявилось, що російськомовні мешканці України - це якісь дивні і маловідомі істоти. По-перше, усі російськомовні слухають і вшановують блатний "шансон". Потім, біблією усіх російськомовних є книжки Олеся Бузини. Та й взагалі вони - українофоби: люблять Росію, Сталіна і "Дєнь Пабєди". Усі російськомовні - або зайди-окупанти, або їхні посібники. Вони, безумовно, не є українцями: адже усі українці говорять українською і шанують Своє Українське. Російськомовні ж - совки, плебс і гумус.

 

Автор: Євген Остапенко, народжений російськомовним

Зрозуміло, що рахуватися з такими людьми смішно. Їх треба зневажати та ігнорувати. І чекати, що прийде Українська Влада і поставить цей гумус на місце, а всю владу дасть Свідомим Українцям.

Вважати на почуття "гумусу" - заняття не гідне Патріота. Оскільки йдеться про колонізаторів, то їх можна називати різними образливими словами і взагалі казати про них, що завгодно. Не варто бути ввічливим до російськомовних - хай пам'ятають, що вони на землі Українців.

Щоправда, Капітан Очевидність підказує, що на схід від Житомиру більшість громадян живе у російськомовних містах, але це вже дрібниці. Справжній патріот не стане перейматися такими деталями.

Хто ж такі ці таємничі істоти, що так шкодять справжньому Українству? Як людина темна, базуватиму відповідь не на високих теоріях, а на власних спостереженнях.

Почну здалека: є у Одесі район під назвою Великий Фонтан. Колись це була дачна місцевість. Потім там почали жити "цілорічно" - або будували хати, або купували і утеплювали дачі. Селилися там люди, переважно, хазяйновиті, а - інколи й справжні переселенці з сіл. Хати оточували городи, веранди перетворювалися на додаткові кімнати, а замість непотрібних їм акацій господарі садили корисні дерева - черешні, сливи і персики.

У дев'яності і двотисячні на Фонтані з'явилися особняки і високі паркани. Але район залишився собою, і мешканці його залишилися собою.

От ідеш фонтанськими вулицями літнім спекотним днем (чи ранком, чи вечором) і всі, кого не зустрінеш, говорять між собою російською. Якщо хтось говорить українською, то це у 99,9% випадків приїжджий, який десь тут знімає кімнату.

Це їхній край. І вони мають на нього не менше права, ніж свідомі співвітчизники

Але абсолютна більшість мешканців - українського походження. Вони на цій (себто українській) землі народилися, виросли, ціле життя прожили. І батьки їхні, і діди, і прадіди - і скільки сягає око. І прізвища в них на “-ко”. І ніякі вони тут не чужинці і не зайди. Це їхній край. І вони мають на нього не менше права, ніж свідомі співвітчизники.

Так, всі вони розмовляють російською - від бабусі, що пасе кіз, до бізнесмена, що живе у триповерховому особняку. І майже всі - українці. І не цікавить їх ані Сталін, ані Бузина. І при цьому не ставлять пам'ятники УПА. От такий парадокс.

І якщо до них прийде просто україномовна людина, це не буде для них культурним шоком. А якщо прийде націонал-агітатор з патріотичними брошурками, то його проігнорують (а може усе залежить від якості брошурок?).

І скільки по Східній Україні таких Фонтанів? Скільки передмість і містечок, де зрусифіковані українці вирощують помідори біля хат? І скільки у містах російськомовних мешканців українського походження? Ой вибачте, забув: це ж "совкове бидло".

Буквально за пару повоєнних поколінь у Східній Україні зникла ціла культура. Тобто не зникла, а... здала позиції. Масова міграція до міст супроводжувалася масовою ж русифікацією, а за одно - втратою народних традицій. Це сумно, але це не є Катастрофою. Адже з суто фізичної точки зору мігранти нічого не втратили.

Навпаки, мали вищий рівень життя, комфортніші умови, краще медичне обслуговування, більше можливостей вчитися (з дому до інституту можна доїхати на тролейбусі). Отже виглядає так, що самі "жертви" не сприймали ці зміни, як трагедію. Те, що у місті зручніше говорити російською, сприймалося, як об'єктивна реальність.

Повставати проти цього "правила" намагалися хіба одиниці - без великого успіху, але з певною шкодою для себе. Вже друге і третє покоління ставали російськомовними.

Я розумію, що зараз всі ці мільйони людей мають миттєво "національно усвідомитись", почервоніти від сорому і миттєво перейти на мову своїх дідусів. А якщо хтось цього не зробив - то така гнида нам не товариш і не співвітчизник.

Але, панове, людина - це людина. Більшість людей сама по собі інертна. Селяни говорили українською не через патріотизм, а тому, що так було прийнято і звично. Так само, русифіковані українці говорять російською не через любов до Росії, царя і Сталіна, а за звичкою. Змінити мовні звички - завдання титанічне.

Панове інтернет-патріоти! Російськомовним українцям нічого від вас не треба. А от вам від них треба багато. А саме - щоб вони або українізувалися, або якось дематеріалізувалися. За дивним збігом обставин спонтанно українізуються хіба одиниці. За не менш дивним збігом обставин, решта співгромадян нікуди не зникає.

Звісно, дехто тішить себе надіями, що "русскій мір вимирає" (вочевидь через свою "українофобію").

А оскільки вимирає він настільки повільно, що цього аж не помітно, то є інша ідея: запровадити "сірі паспорти" для тих, хто голосує не демократично (себто не за демократів, а за бандитів).

Але оскільки й це не залежить від патріотів, то є ще й третій варіант. Цей варіант абсолютно безпрограшний і дуже ефективний - показати усім "несвідомим" дулю: назвати їх "бидлом" і "зайдами", "біомасою" і "совками", і чекати, що цей нехитрий засіб сам собою виправить ситуацію.

Не поспішає ближній українізуватися - значить він "жалкая нічтожная лічность". Чи сприяє такий підхід українізації російськомовних співгромадян - не відомо, але декого зі свідомих інтелектуалів він, схоже, морально підтримує. Справді, поки "совки" слухають свій улюблений "шансон", ми виборюємо націю і державність на форумах, блогах і FB.

Згоден: завжди приємно вигадати собі якусь альтернативну реальність. На приклад, уявляти, ніби Україна така, як у 1918 році: квітнуть україномовні села; селяни у вишиванках становлять абсолютну більшість населення; російськомовних - обмаль, і майже всі вони або росіяни, або євреї, або інші "неетнічні"; російськомовних українців так мало, що їх можна й не помічати...

От так і бачить Україну чимало ідеалістів. І от-от прийдуть наші славетні повстанці чи там "військо УНР з-за кордону", і як замахнуться шаблюками! І тоді усі вороги злякаються і втечуть, а всі несвідомі відразу перейдуть на українську. Але повстанці чомусь не з'являються, а військо УНР десь поділося.

Більш того, і Україна вже не та: у містах живе більше народу, ніж по селах, і мова там лунає самі знаєте яка... Але ж так хочеться погратися у повстанців: засісти у кущах з картонними шаблями і тихенько називати "бидлом" "совків", що гуляють поруч.

Така поведінка - типовий самозахист. Може й краще, що люди так розважаються - треба ж зрештою у щось вірити. Тільки от ставитись до того серйозно якось... сюрреалістично.

(С) http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/42528/Rosijskomovni_ukrajinci_Chomu_vony_ne_ukrajinizujutsa

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Back to top