A+ A A-

Трагедія кубанської станиці Полтавська як свідчення геноциду українства

Про сумну долю мешканців станиці Полтавської нами вже було писано, і буде ще писано багато, бо саме через долю цієї квітучої козацької станиці стає видно усю злочинність радянського сталінського режиму. Ми продовжуємо публікувати матеріали та статті присвячені 80-ї річниці найстрашенних годин історії нашого краю.

 

Коли 2 листопада 1932 року на нараді в Північно-Кавказькому крайкомі ВКП(б) за участю представників Москви Лазаря Кагановича та Анастаса Мікояна постало питання про запровадження так званих чорних дощок з метою покарання козацьких станиць за невиконання непосильного плану хлібозаготівель, то із залу запопадливо пролунало: «Известно, что на Северном Кавказе самая тяжелая станица Полтавская, самая контрреволюционная, откуда все исходит. И товарищ Микоян знает эту станицу. Нужно о ней сказать…»

Тодішній перший секретар крайкому ВКП(б) Борис Шеболдаєв з готовністю заявив: начальник крайового управління ОДПУ Піляр вживе необхідних заходів.

Чому саме про Полтавську було згадано на цьому зловісному для хліборобів Дону і Кубані зібранні, що започаткує страшну сторінку в історії радянського селянства? Тим паче що заносячи наступного дня на «чорну дошку» перші кубанські станиці за невиконання планів хлібозаготівель, бюро крайкому з участю Кагановича не знайшло підстав для репресій мешканців Полтавської (тоді біда впала на Новорождественську, Медведівську й Темиргоївську).

У чому ж полягала так звана контрреволюційність станиці Полтавської? Насамперед у тому, що її вільнолюбне козацьке населення — нащадки переселених іще царицею Катериною ІІ на Кубань запорожців (за переписом 1926 року, в Полтавській було 14306 жителів, з яких 10985, попри денікінські переслідування в 1918—1920 роках, не відмовилися назватися українцями) — виступало за розвиток рідної української культури, тому що саме тут існував перший Всеросійський український педагогічний технікум, саме тут тривалий час зосереджувався центр антирадянського визвольного руху на чолі з отаманом Мальком і саме тут найбільше чинили опір колективізації.

Це козацьке поселення з початком Лютневої революції в Росії 1917 року справді було одним з найвизначнішим центрів українського відродження на Кубані . Саме тут викладачем технікуму 5 вересня 1921 року став Микола Міхновський, який іще 1900 року став автором гасла: «Самостійна Україна». Із початком наступного навчального року він уже завідував технікумом, а відтак, до Полтавської потяглися всі українські патріотичні сили Кубані.

Звичайно, бурхлива діяльність Миколи Міхновського на посаді керівника цього навчального закладу одразу ж насторожила місцевих більшовицьких функціонерів. Керівники Кубанського обласного відділу освіти тоді ж повідомляли в Москву: «Этот техникум подвергается постоянным нападкам со всех сторон лишь потому, что он украинский, а не русский. Нападки эти часто исходят даже от исполкома и совета ст. Полтавской. Так, 19 апреля с. г. (1923. — В.С.) Совет ст. Полтавской утвердил постановление исполкома, которое гласило: «Прекратить украинизацию школ», а образцовую школу при техникуме снять з местного снабжения, а выданную в прошлом году поддержку удержать из сумм техникума; при этом председатель исполкома Жадьков, между прочим заявил: 1. «Будет подан поезд и всех учителей-украинцев увезет туда, куда раньше нас возил». 2. «Украинизация приведет к тому, что будут привезены пушки для разгрома станицы Полтавской» и 3. «Может я уйду, но я употреблю все меры, чтобы спасти эту страну от опасной украинизации».

Слова цього українофоба не розходилися з ділом. Уже за два дні він відмовився оплачувати працю вчителів школи. На вимогу станичників пояснити причину, грубо відповів: «Государство не имеет средств удерживать эту школу, а поэтому она должна быть закрыта».

І хоч обласні освітяни вважали це «крайне вредным головотяпством», Жадькову все зійшло з рук. 31 травня 1924 року Микола Міхновський доповідає в Краснодар, що станичний виконком відбирає в технікуму урочище Попелівщина. В іншому документі повідомляється, що «педагоги и ученики техникума перепуганы угрозами тов. Жадькова. Овладел техникумом страх и ужас. Педагоги хотят уходить в другие места. Заведующий техникумом также боится насилия или побоев…»

Водночас у таємному донесенні обласній владі голова Слов’янського відділу Проскурін пише: «Надо определенно сказать, что дело украинизации находится в ненадежных руках. Публика, которой вверена столь важная и ответственная работа, по большей части принадлежит к крайним самостийникам петлюровского толка, либо (что тоже вредно) будучи чрезвычайно настойчивыми, энергичными, изворотливыми, прекрасно используя в свою пользу как Конституцию РСФСР, так и постановления всероссийских съездов РКП(б) по национальному вопросу, они нередко умеют прекрасно втирать очки тем товарищам-коммунистам, которые возглавляют ответственные областные, губернские и даже общереспубликанские авторитетные органы, и под видом директив, исходящих из Центра, ведут определенную контрреволюционную работу…

Полтавская — одна из самых кулацких и контрреволюционных станиц в Славотделе (а может быть, и в Кубчеробласти). Идея украинизации как средства борьбы с Советской властью и самостийничества среди тамошних кулаков встречает самый горячий отклик. Они знают, этим они пользуются. Вы никогда не услышите, что украинская национальность подавлялась царским правительством, но всегда русским, что особенно подчеркивается. С целью особенного усвоения украинского языка читают не только классиков украинской литературы, но и евангелие на украинском языке в церкви. Инспектору Доброскоку ничего не стоило (…) в середине учебного года (…) приказать украинизировать все школы, нарушив тем самым план, утвержденный Стоно (станичним відділом освіти. — В.С.), и совершенно не считаясь ни с наличием большего числа чисто русского населения, ни с совершенным отсутствием и учителей и букварей украинских…

Заведующий школой Михновский — штучка более тонкая и политичная, действует осторожно, с опаской, но неуклонно проводит ту же линию. Этих двух субъектов безусловно нужно убрать, хорошо было бы убрать в «места не столь отдаленные». Над ними витает дух «батька» Петлюры, а может быть даже самого «благочестивейшего» Павла Скоропадского.

Состав учащихся — исключительно кулацкий. Начало положил известный контрреволюционер и самостийник Омельченко (сейчас за границей), продолжил Левицкий, сейчас — Михновский.

Генеральная чистка необходима. Надо дать коммунистический состав работников, иначе дело будет все больше и больше ухудшаться…»

От вона й почалася після тієї ростовської наради. Уже 8 листопада 1932 року згаданий Піляр доповідав про репресії щодо української станиці Полтавська, котра, мовляв, «на протяжении всех лет существования Советской власти на Кубани являлась одной из наиболее контрреволюционно активных, возглавляя контрреволюционную организованную деятельность в районе. До 1922 г. в районе Полтавской оперировали крупные банды (Малько и др.), 1926 г. в станице ликвидирована украинская контрреволюционная организация, связанная с педтехникумом…»

Так-от, до тієї трагічної для селянства наради у Ростові-на-Дону в станиці Полтавській уже в 1930—1931 роках було заарештовано понад 500 мешканців, у два прийоми виселено 300 заможних козацьких родин, у 1932 році «проводилось изъятие белых, кулаков свыше 80 чел. и контрреволюционных одиночек 200 чел.». А в ході здійснення нової каральної акції після ростовської наради було заарештовано 479 осіб, крім того, в ніч на 8 листопада — ще 240 мешканців станиці Полтавської.

Як це відбувалося, збереглися спогади очевидців. Зокрема ось що запам’ятав уродженець Полтавської Іван Борох: «Приехал Каганович, собрали станичный сход, на котором распустили станичный совет и партийный комитет. Станица была занесена на «черную доску», был введен комендантский час, из приезжих назначили комендантом Кабаева, а начальником политотдела — Касилова. Станицу Полтавскую разбили на тринадцать кварталов, в каждом квартале создали комитет содействия (комсод), которому был спущен план по выселению семей. Были случаи высылки и иногородних, потому что не хватало казаков, чтобы выполнить план высылки. Так пострадала семья Гусько Поликарпа, он сапожничал, земли не имел, зато имел четырех малолетних детей, все попали под высылку…»

Видатний селекціонер — «пшеничний батько» Павло Лук’яненко, уродженець станиці Іванівської, перед смертю згадував: «…в соседнюю Полтавскую ожидали «вождей». На привокзальной площади собрали народ. Пришел поезд, выкатили из него пулеметы, солдаты начали выходить, наконец показался и огромный Каганович.

«Казаки, — орал он, этот очередной выдвиженец, — сдавайте хлеб по-хорошему. Спрятали вы его, знаем. Но мы и приехали сюда, чтобы трахнуть вас как следует!»

Толпа угрюмо молчала. И тогда кто-то из седобородых казаков крикнул Кагановичу: «А ты не пугай. Мы уже бачылы такых, як ты!»

Тот запнулся на полуслове, опешил, но спохватился и продолжил: «Значит так?! Ну, казаки, пожалеете об этом, и очень!»

Лазарь Моисеевич поднялся в вагон, народ начал потихоньку расходиться.

На следующее утро подогнали пустой эшелон. Всем старым и малым велено было покинуть жилища и грузиться в вагоны. Так всех жителей станицы увезли бог весть куда…»

З 5 по 7 грудня 1932 року зі станиці Полтавської вивезено 208 родин у кількості 1097 осіб — у напрямку станції Осокарівка, що в Казахстані. І тільки після цього з’являється відповідна офіційна директива — постанова ЦК ВКП(б) і Ради Народних Комісарів СРСР «О хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и в Западной области» від 14 грудня 1932 року, якою санкціонуються репресії — аж до розстрілу — щодо тих, хто нібито саботує здачу зерна державі. У ній, зокрема, сказано: «…легкомысленная, не вытекающая из культурных интересов населения, не большевистская «украинизация» почти половины районов Севкавказа при полном отсутствии контроля за украинизацией школы и печати со стороны краевых органов дала легальную форму врагам советской власти со стороны кулаков, офицерства, реэмигрантов-казаков, участников Кубанской Рады и т. д»

Сталін і Молотов вимагають «немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативных органов «украинизированных» районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский язык, как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык. ЦК и СНК обязывают крайком и крайисполком срочно проверить и улучшить состав работников школ в «украинизированных» районах».

А з метою «разгрома сопротивления хлебозаготовкам кулацких элементов и их партийных и беспартийных прислужников ЦК и СНК Советского Союза постановляют:

а) Выселить в кратчайший срок в северные области СССР из станицы Полтавской (Северный Кавказ), как наиболее контрреволюционной, всех жителей за исключением действительно преданных соввласти и не замешанных в саботаже хлебозаготовок колхозников и единоличников и заселить эту станицу добросовестными колхозниками-красноармейцами, работающими в условиях малоземелья и на неудобных землях в других краях, передав им все земли и озимые посевы, строения, инвентарь и скот выселяемых. Ответственность за проведение этого решения (пункт «а») возложить на тт. Ягода, Гамарника (с заменой т. Барулиным), Шеболдаева и Евдокимова…»

Після того крайові власті продублювали ухвалу Кремля, розгорнувши вже широкомасштабну депортацію нащадків запорозьких козаків з Полтавської, що засвідчується наказом спеціально призначеного коменданта, який забороняв «всякий выезд из станицы не только коренным жителям станицы Полтавской, но и всем гражданам, находящимся на ее территории с момента издания этого приказа, без особого разрешения комендатуры».

Станом на 19 грудня 1932 р. з Полтавської вже було виселено 2158 родин у кількості 9187 осіб. За свідченням секретаря Слов’янського райкому ВКП(б) від 26 грудня 1932 року, депортація все ще тривала: «Вчера и сегодня мы уже отправили оттуда 4 эшелона…»

Але оскільки план хлібоздачі не виконувався, то на крайовій селекторній нараді він заявив: «Придется еще раз пустить кровь, еще раз ломать хребты по-настоящему, так, чтобы это чувствовалось и отражалось на работе по выполнению плана хлебозаготовок». Водночас на території Північного Кавказу поширювалася спеціальна брошура «За что станица Полтавская выселяется в северные края» (див. у нашій бібліотеці - Просвіта), яка виправдовувала брутальну депортацію хліборобів Кубані.

2 січня 1933 року секретаріат Північно-Кавказького крайкому ВКП(б) ухвалив відрядити до Полтавської 30 ідейно перевірених учителів з Ростова, Таганрога та Новочеркаська, серед яких мало бути не менше 25% членів більшовицької партії і 50% — комсомольців. У ті дні до Полтавської почали прибувати й переселенці-колгоспники з Уралу, Московської та Ленінградської областей, Білорусі, звільнені в запас червоноармійці й ветерани ОДПУ. Наприкінці місяця їх тут налічувалося вже понад дві тисячі. У станиці, перейменованій на Красноармєйскую почав виходити бойовий листок «Красноармейская звезда». На це перейменування крайова газета відгукнулася таким пасажем: «Нет больше «черной станицы» Полтавской, а есть цветущая станица Красноармейская».

 Її нові мешканці в листах до рідних закликали переїжджати в цей благословенний край: «Я попал туда, куда мечтал давно. Вот тут и есть, как мне кажется, настоящая жизнь… Если пожелаете работать и пить виноградное вино, то милости просим, пожалуйста».
31 грудня 1932 року Північно-Кавказький крайком ВКП(б) ухвалив рішення про виселення ще однієї української станиці — Медведівської (за переписом 1926 року в ній налічувалося 18146 мешканців, з яких 15222 назвалися українцями). Сюди також навідався Каганович: «Сойдя с вагона, он подошел к встречающим, грубым движением оттолкнул стариков, пытавшихся его тепло встретить. Каганович громко крикнул: «Саботажники!» Отвернулся и ушел от них прочь».

Після 10 січня 1933 року виселенню підлягала й станиця Уманська, де з 20727 мешканців 17008 назвалися представниками нашої нації. Її назву потім було змінено на Лєнінградскую.

Крайова газета «Молот» тоді повідомляла: «Мы очищаем Кубань от остатков кулачества, саботажников и тунеядства. Остатки гибнущего класса озверело сопротивляются. Нам на Северном Кавказе приходится считаться с тем фактом, что недостаточна классовая бдительность, что измена и предательство в части сельских коммунистов позволили остаткам казачества, контрреволюционной атаманщине и белогвардейщине нанести заметный удар по организации труда, производительности в колхозах. Мы ведем на Кубани борьбу, очищая ее от паразитов, нанося сокрушительные удары «партийным и беспартийным».

Крім повністю виселених трьох українських станиць, з листопада 1932 р. до січня 1933 р. на Північному Кавказі ще 12 було занесено на «чорну дошку» — дві донські (Боковська — 852 мешканці, у тому числі 845 росіян) і Мєшковська (2643, 2153 росіян, 171 українець) та 10 кубанських станиць — Новорождественська (12023, 11550 росіян), Темиргоївська (12626, 10716 росіян), Урупська (13182, 8190 росіян, 4592 українці), Незамаївська (12133, 10150 українців), Ладозька (11801, 9039 росіян, 2002 українці), Стародерев’янківська (7230, 6529 українців), Новодерев’янківська (12481, 10507 українців), Старокорсунська (12273, 10477 українців), Старощербинівська (17001, 14453 українці) та Платнирівська (13925, 11628 українців). Виселено повністю було тільки станицю Урупську, інші — частково.

…За переписом 1926 року українців на теренах майбутнього Краснодарського краю було 1 млн. 580 тис. 895 осіб, у 1939-му їх там виявилося лише 143 тис. 744 (вирахувано російськими дослідниками за: Всесоюзная перепись населения 1926 г. — М., 1928; Всесоюзная перепись населения 1939 г. Основные итоги. — М., 1992).

Де подівся 1 млн. 437 тис. 151 українець? Як вважають дослідники з Кубані, до цього призвели насамперед колективізація, репресії та голод, коли скорочення місцевого населення (переважно українського) компенсувалося масовими міграційними потоками з південноросійських і центральних областей Росії. У такий спосіб заселяли опустілі станиці. Водночас маємо погодитися, що швидке зростання кількості росіян й відповідне зменшення чисельності українців у 30-х роках минулого століття у цьому регіоні пов’язується й зі зміною останніми національної самосвідомості.

Але ж вони зберігали її майже півтора століття до того. А тут раптом відмовилися бути українцями (ті, хто не вмер з голоду).

Тож чи не під впливом цілеспрямованих антиукраїнських репресій це сталося, починаючи з наведеного доносу Проскуріна, вигуку на згаданій ростовській нараді щодо станиці Полтавської та сумнозвісної постанови Кремля від 14 грудня 1932 року?

Жодна нація в СРСР тоді не зазнала таких брутальних переслідуваннь — аж до заборони розвитку її духовності: постанова від 15 грудня 1932 року за підписами Сталіна і Молотова припиняла українізацію Центрально-Чорноземної області, Поволжя, Північного Казахстану, Сибіру і Далекого Сходу.

Хіба ж це не є прямим свідченням геноциду українців — на додачу до свідомого винищення голодом селян України і Кубані, яким постановою Кремля від 22 січня 1933 року заборонили виїжджати за продовольством в інші регіони. Для порівняня: за період з 1926 по 1939 рік населення РСФРР зросло на 28%, БСРР — на 11%, а в УСРР зменшилося майже на 10%…

(С) http://kavkaz.in.ua/trahediya-kubanskoji-stanytsi-poltavska-yak-svidchennya-henotsydu-ukrajinstva/

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Back to top