A+ A A-
  • Категорія: Історія
  • Перегляди: 1332

Вічне повернення містифікацій

Григорій Грабович

1.

З-поміж багатьох складників творення новітньої національної самосвідомості й колективного самоствердження, мабуть, найбільше уваги традиційно привертає роль «національного поета». Ним пишається багато літератур, хоч є й такі (наприклад, французька та американська), що не мають однозначного «еталона». У Східній Європі, де не бракує ікон та іконних письменників, «національні поети» стають закономірністю, тож такі письменники, як Шевченко та Міцкевич, Пушкін і Петефі, Маха й Емінеску водночас уособлюють і літературу, і націю, і їх унікально владне, трансцендентне поєднання.

 

Але медаль національної гордості та ідентичності має зворотний бік. Назвімо його умовно творенням «національної поеми». Найчастіше пошук коренів ідентичності у вигляді архітексту зводиться — за інерцією класичної поетики, в якій епічний жанр уважається найціннішим — до пошуку стародавнього «національного» або «народного» епосу. Ідеальна функція/цінність (тобто епос як «голос і дух народу») поєднується з явним (або потаємним) комплексом потреб (самоствердження, гідність, ідентичність тощо), й вони відтак разом диктують виникнення твору. Тобто сама потреба мати такі тексти породжує їх «відкриття» — напрочуд повсюдне й тривале продукування підробок і містифікацій.

Попри розмаїття його прийомів і механізмів, відкриття/конструювання національних прадавніх пам’яток мають фундаментальну схожість між собою. Усі вони черпають із надр колективних бажань, острахів і травм, й артикулюються, а потім захищаються, майже ідентичною риторикою та пафосом. В остаточному підсумку як у канонізації «національного поета», так і у виникненні «національного епосу», йдеться про пошук колективного sacrum.

2.

Хоч містифікацій та фальсифікацій не бракувало і в домодерній добі (згадаймо повсюдне продукування святих мощів і торгівлю ними в середньовіччі), й хоч число різних сфальшованих королівських грамот напевно перевищує кількість автентичних, саме модерна доба дає драматичний приклад поставання національних містифікацій. Різниця між «звичайними» та «національними» — істотна. Огюстен Тьєрі у своїй праці «Великі літературні містифікації» (1911) описує їх, буцімто «великих», чимало, але хіба що про найвідоміші з них, як-от про «поета Томаса Равлі» (Thomas Rowley), що його вигадав Томас Чатертон, чи про «Гузлу» Проспера Меріме, пам’ятає тепер хтось поза колом спеціалістів. Проте є одна, яка по суті стала універсальною (бодай у європейському контексті) й так чи інакше моделює майже весь подальший жанр національних містифікацій. Ідеться про Оссіана.

Наприкінці 1750-х років двадцятип’ятилітній шотландський бакалавр Джеймс Макферсон, який раніше опублікував декілька сентиментально-готичних поезій, що їх ніхто так і не помітив, дістав доручення від Г’ю Блера, тодішнього літературного гуру Едінбурга, зайнятися збиранням гельського фольклору. 1760 року Макферсон опублікував в Едінбурзі перші плоди своїх пошуків — тонку збірку «Фрагменти давньої поезії, зібраної в горах Шотландії та перекладеної з гельської, або ерзької, мови». Видання було чи то анонімне, чи то колективне: ім’я «перекладача» Макферсона навіть не згадується на титульній сторінці, а непідписаний вступ, де говориться про те, що ці фрагменти — тільки мала частина великого епосу стародавніх бардів, написав Блер. Публікація вмить здобула успіх — хоч певні сумніви щодо автентичності були від самого початку. Вже за декілька місяців з’явилося друге видання. 1761 року, після ще однієї експедиції у пошуках наміченого епосу, Макферсон опублікував «стародавню епічну поему» «Фінгал», а 1763-го ще одну — «Темору»; разом вони складають поезії Оссіана. Було чимало й пізніших видань, зокрема, в 1773, 1792, 1807 роках.

У Шотландії появу Оссіана зустріли захоплено. Своїм ствердженням шотландської честі, сміливості, прадавності й ідентичності вона посутньо, хай і символічно, відшкодовувала воєнну та політичну поразку 1745 року, коли Шотландію було приєднано до Англії. Не всі шотландці, щоправда, так це сприймали; одним із головних скептиків щодо автентичності Оссіана був визначний філософ Дейвід Г’юм (David Hume). Найзавзятішим критиком, одначе, був англієць Семюел Джонсон, який від самого початку бачив підробку і 1773 року навіть зробив виправу в шотландські гори, щоб особисто перевірити усні джерела Оссіана. Його позиція була категорична:

Вважаю, що вони ніколи не існували у будь-якому іншому вигляді, ніж у тому, який тепер маємо. Редактор, або автор, ніколи не міг показати оригіналів, і ніхто інший їх не може показати. Відповідати на раціональний скепсис відмовою від доказів — нахабство, якого світ не бачив; а вперта зухвалість є останнім прихистком винного.

До ентузіазму самих шотландців щодо цієї «неправдоподібної фікції» він ставився іронічно:

...Їх спокушує замилування своїми здогадними предками. Твердим моралістом мусить бути той шотландець, який не любить Шотландію більше, ніж правду.

Макферсон ніколи так і не показав тих джерел, що з них буцімто перекладав — ані якихось рукописів, ані записів з уст. У 1805 році (дев’ять років після його смерті) в Едінбурзі грубим томом вийшов під редакцією Генрі Макензі звіт комісії для дослідження автентичності Оссіана. Комісія встановила, що Макферсон міняв тексти на свій розсуд і що жоден із них не відповідає знайденим окремо або пізніше; проте в масі інших, позитивних тверджень і зізнань, ця констатація губилася. Того ж таки 1805 року появилося тритомне видання Оссіана гельською мовою, на деякий час підтримавши Макферсонову репутацію; але, як доведено згодом, це були тільки переклади з первісного, англійського Оссіана. Сучасний дослідник Моріс Колган каже:

Поява «гельського» Оссіана була останнім акордом в афері, яку треба вважати найуспішнішою підробкою в історії літератури. Макферсон діяв сміливо: брав поезії, що їх він часом не досить розумів, і радикально міняв їх у «перекладах», підлаштованих під тих, хто радо готовий був бачити в них композиції прадавнього барда. Коли оригінали, якими він сам користувався, подавано як доказ його несумлінності, він їх шпетив як фальшиві ірландські наслідування з XV століття, котрі нічого не кажуть про його поезії, що належать до ІІІ століття.

Говард Гаскіл у вступі до редагованих ним ревізіоністичних досліджень, зібраних у книжці «Переосмислюючи Оссіана», уточнює цей Макферсонів «творчий метод»:

Він ішов від чогось схожого на конвенційний переклад — іноді Макферсон навіть «боровся з джерелами» ... — до вільних адаптацій, побудованих на автентичних сюжетах і подіях, і до суцільних фабрикацій. Таким чином, бодай у «Фінгалі», йому вдається створити синтетичну епічну цілість, яка почасти є колажем істинних моментів, а почасти вільною вигадкою. У використанні автентичних джерел він, ясна річ — вибірковий, і безжально відкидає все, що має стосунок до гумору, еротики, забобонів, анахронізмів і зокрема ірландських коренів. Він використовує великі прогалини в шотландській праісторії, щоб вичакловувати, подібно до Толкіна, фантастичний гельський світ третього століття нашої ери, з його власними звичаями, традиціями та генеалогіями. А щоб підкреслити вагомість і літературну та історичну документальність тексту, він забезпечує його розлогим редакційним апаратом учених розвідок і наукових приміток — як годиться будь-якому класичному творові. Це, зокрема, видно в його другому епосі, «Теморі», який, треба гадати, майже суцільна фальшивка...

Тільки в другій половині XIX століття професійні дослідники гельського фольклору остаточно довели, що Макферсонові твори — підробки. І тоді з’ясувалася шкода, заподіяна фольклористиці: читацькій публіці майже все, пов’язане з цими традиціями, стало здаватися фальшивкою.

3.

Але був і протилежний історичний ефект. Переклади Оссіана — німецькою, французькою, італійською, російською та іншими мовами — створили цілу нову поетику передромантизму, з новим наголошуванням аури та сили «поезії півночі», з поєднанням понять генія та суворого «примітивного» буття, й понад усе, з новим поцінуванням національних літератур і національної ідентичності. Всупереч духові раціоналізму та просвітництва, з яких він постав, Оссіан був провісником нової романтичної поетики. (Можна припускати, до речі, що Семюел Джонсон відкидав його саме через принципове несприйняття цієї поетики з її туманним і готичним світобаченням.) Перелік тих, що потрапили під вплив Оссіана (дехто, щоправда, тільки на якийсь час) чи то в ролі перекладачів, чи наслідувачів, чи попросту поцінувачів, вельми поважний: Гердер, Гете, Шіллер, Клопшток і Бюргер, Волпол, Байрон, Вальтер Скотт, Колрідж, Вордсворт, Шеллі й Теннісон, Державін, Карамзін, Капніст, Гнєдич, Батюшков, Жуковський, Пушкін, Баратинський і Лермонтов, маркіз де Сен-Сімон, Арно, Шатобріан і мадам де Сталь. Зачарований Оссіаном Наполеон возив його восьмитомне італійське видання з собою в походах; він також заснував Кельтську академію в Парижі й замовив низку малюнків на оссіанівські теми для свого літнього палацу в Малмезоні.

Доволі швидке викриття містифікації не зменшило успіху Оссіана й не завадило йому перетворитися на основну міфолегему романтичної поетики. Гердер, філософ націоналізму та батько фундаментальної парадигми народу (Volk), залишився прихильником оссіанівської ідеї навіть після того, як Макферсонове авторство стало очевидним. У Шотландії наставлення до Оссіана — і Макферсона — було й дотепер залишається здебільшого прихильним. За лейтмотив можуть правити судження Вальтера Скотта, висловлені ще 1805 року:

І хоч ми змушені відмовитися від приємної ідеї, «що Фінгал жив і Оссіан співав», наша національна гордість може не меншою мірою пишатися фактом, що далекий, майже варварський закуток Шотландії створив у XVIII столітті барда, який міг не тільки викликати ентузіазм у кожному умі, який мав нахил до поетичної краси, але й надати нового тону поезії цілої Європи.

Цю гордість видно не тільки в давніших біографіях Макферсона (Б.Саундерса, 1894 чи Дж.Смарта, 1905), а й у зовсім недавніх, суто наукових, ревізіоністичних працях, як в уже згаданій «Переосмислюючи Оссіана».

І не лише Макферсонові земляки були ентузіастами нововіднайденого барда. Англійський критик-романтик Вільям Гезліт, згадуючи Оссіана (не Макферсона!) разом із Шекспіром, Біблією та Данте, каже: це «почуття й ім’я, що їх не можна знищити». Ще впливовіший англійський критик Метью Арнолд ставить справу гранично чітко:

Збільшіть на скільки хочете все підроблене, сучасне, дешеве й фальшиве в цій книжці; вискубіть, якщо хочете, в Шотландії всі ті пера, що їх вона за посередництвом Макферсонового Оссіана собі привласнила, — а все-таки залишиться в книжці щось таке, що містить саму кельтську душу, й має вона ту заслугу, що принесла кельтського генія всім народам новітньої Європи й збагатила всю нашу поезію.

Наукове зацікавлення Оссіаном, його спадщиною та контекстом, хай і притлумлювалося подеколи, але ніколи не вгасало. Кілька цінних праць і перевидань (як-от «Фінгал» 1792 року з дуже цікавим вступом Джонатана Вордсворта[3]) з’явилося за останні роки. Варто звернути увагу на таку важливу річ. Коли 1973 року гамбурзька фундація F.V.S. Stiftung встановила Оссіанівську премію — на відзначення, як каже її статут, «визначного внеску особи або інституції у збереження та розвиток малочисельних мовних і культурних спільнот, які творять частину нашої спільної європейської спадщини», — першим нагороду дістав Дерік Томсон, тоді професор кельтських студій в університеті Глазго, чиї багатобічні зусилля задля збереження гельської мови та кельтських традицій почалися з лапідарної, але змістовної дисертації 1951 року, що досліджувала гельські джерела Макферсонового Оссіана. З нагоди нагородження про науковця було сказано: «Томсонова ерудована оцінка Макферсона є співчутливою та вдумливою, але він не перейнявся тією ілюзією, яка твердить, що побудована на підробці віра може бути перспективною». Проте раціоналістичні, наукові підходи далеко не одинокі. Наприклад, у найновішій праці на цю тему (Пол Аллен і Джоун де Ріс Аллен, «Печера Фінгала, поеми Оссіана та кельтське християнство») під загальною егідою антропософії Рудольфа Штайнера, його концепції трансцендентного духового світу, поєднуються роздуми про дивний і приголомшливий геологічний феномен — так звану печеру Фінгала (на острові Стаффа, серед Гебрідських островів на заході Шотландії), про самого Оссіана (поданого тут переважно як автентичну постать) і про раннє кельтське християнство — і все це у пошуках об’єднавчої космічної правди, супроти якої вони всі є тільки епіфеноменами. З раціоналістичного погляду все це (м’яко сказавши) дуже різні речі, і спроба їх поєднати неминуче веде в окультизм. Але якоюсь мірою вона також нагадує про загальний культурний ефект Оссіана, його нахил до таємничості... і до містифікацій.

По суті, цей ефект або синдром висвітлює дію міфу — вичакловування духу місця, genius loci, викликання, тобто артикулювання генія колективу, який перевищує розум і не підкоряється спробам раціонально вивірити його автентичність. І це окреме позачасове життя знов увиразнює спорідненість між, з одного боку, ідеєю національного поета й тими базисними поняттями, які її мотивують, тобто ідеями Генія, національної ідентичності та національної літератури, що промовляють через нього — і, з другого боку, з практикою і «санкціонуванням» літературних містифікацій. Створеному ad maiorem nationis gloriam Оссіанові суджено постійно повторюватися.

4.

Першим його плодом є «Слово о полку Ігоревім» — першим і, напевно, найуспішнішим, бо Оссіан відроджується тут не у формі чергового перекладу або переспіву (їх російські літератори — Костров, Карамзін й багато інших — створили чимало, а є ще літературні тематизації, як-от трагедія Озерова «Фінгал» 1805 року тощо), але як автономного, буцімто старовинного й автентичного тексту. Оссіанівський дух явлено й у самому тексті «Слова», в його образах, загальному пафосі та поетиці (що вперше докладно досліджував Андре Мазон), й у супровідних культурно-історичних обставинах (див. праці Волтера Шамшулі та щойно завершену монографію Едварда Кінана, про яку можна довідатися з його статті в минулому числі «Критики»).

Як показує у своєму детальному дослідженні Юрій Дмитрович Лєвін, перші згадки про ще не опубліковане «Слово» з’являються в Росії в 1790 х роках, саме в найбільшому розпалі оссіанівського ентузіазму. 1796 року Михайло Херасков дописує до своєї поеми «Володимир» (для нового її видання, що з’явилося наступного року) рядки, що напрочуд точно віддзеркалюють справжній стан речі:

О! древних лет певец, полночный Осиян!

В развалинах веков погребшийся Баян!

Тебя нам возвестил незнаемый писатель;

Когда он был твоих напевов подражатель...

1797 року Микола Карамзін, близько пов’язаний із колом Мусіна-Пушкіна, де відбувається інтенсивна праця над «Словом», пишучи статтю до журналу «Spectateur du Nord», повідомляє про знахідку цього твору й каже, що «його можна поставити поряд із найкращими місцями в Оссіана». Цей топос — «ми також маємо свого Оссіана», тобто свій національний епос, свою споконвічність — звучить уже у вступі до першого видання «Слова» (1800): «...У цьому збереженому вiд минулих століть творі видно дух Оссіанів, отже, й нашi прадавнi герої мали своїх бардів, що співали їм славу». Потім він стає рефреном у ранніх коментуваннях «Слова» (розкриття Макферсонового авторства ще попереду). Ось, наприклад, Павло Львов: «Пісня полку Ігоревому свідчить, що й слов’яни мали своїх Оссіанів» («Иппокрена», 1801); або у вступі до свого перекладу «Слова» Василь Капніст: «...Скоро пiсля запровадження в нас християнства мали ми вже власного Оссіана в творцi пісні про нещасливий похід хороброго князя Ігоря».

Від самого початку, однак, були й скептичні голоси. З часом, після ширшого усвідомлення явища Макферсона, ці сумніви ставали гострішими, як, наприклад, 1834 року в журналі «Библиотека для чтения» (можливо, з пера Осипа Сенковського; див. Лєвін, с.75):

Над «Словом о полку Ігоревім» ширяє в нашій свідомості поважна підозра в містифікації: воно добряче відгонить Оссіаном; його фрази ніби викроєно по Макферсоновим.

Взагалі, як реконструює це у своїй книжці Кінан і як видно з «Історії української літератури» Михайла Грушевського, скептиками були науковці й досвідченіші читачі, обізнані зі світовою літературою і свідомі повсюдного феномена містифікацій та глибшого сенсу цих постійно повторюваних порівнювань з Оссіаном; захисниками автентичності «Слова» були здебільшого патріоти, ентузіасти й поети. Проте у «вітчизняному», тобто російсько-українському контексті, ця друга лінія здобула з часом цілковиту перемогу. Інакше й не могло бути. Вирішальними стали суспільні потреби, по суті — колективна потреба самоствердження й те, що суспільство в Російській імперії, а тим паче в пізнішому Совєтському Союзі, надолужувало свою малу диференціацію, слабкі важелі незалежної громадянської думки тощо цілою гамою комплексів, породжених психологією захисників обложеної фортеці. В такому контексті науковий об’єктивізм не має великих перспектив. В українській літературній історіографії перша і, мабуть, остання праця, яка ще більш-менш ретельно обговорювала питання автентичності «Слова», була «Історія» Грушевського (хоч і тут видно, що на авторів звичний раціоналізм, його соціологічний метод, таки накладається бажання бачити «Слово» саме як автентичну пам’ятку; він упевнений, що «автентичність “Слова” все таки доведено доволі скоро і поставлено поза всякими закидами»; проте кривити душею і замовчувати невигідні аргументи він також не буде). В історіях Огоновського та Єфремова немає й натяку на те, що можуть існувати сумніви щодо автентичності (Огоновський навіть присвячує свою «Історію» «авторові “Слова”»). Чижевський у своїй «Історії» збуває це питання кількома загальними констатаціями та ще загальнішим запевненням, що «сумніви в оригінальності “Слова”, висловлені в останні часи, не витримують критики». Михайло Возняк торкає це питання одним абзацом і згадує лиш Каченовського та його школу «скептиків»; питання оголошується розв’язаним: «З признанням оригінальності “Слова” (коли? ким? де? — Г.Г.) почався другий період студій над ним». Зі звичною совєтською рішучістю питання закривається у восьмитомній «Історії української літератури»: «Спростовано погляди так званих “скептиків” (М.Каченовського, О.Сенковського, М.Каткова), які твердили, що “Слово” є не твором XII ст., а пізнішим фальсифікатом». (Немовби не було інших, сучасніших, переконливіших і не-«вітчизняних» скептиків.)

5.

Проте питання якось уперто не закривається. Передусім тому, що, як уже говорилося, поетика «Слова» надто близька до передромантичної поетики Оссіана й надто мало спільного має з мовою, уявою, етосом, стилем достовірних давньорусько-українських пам’яток. До того ж, як зауважували різні «скептики»-науковці, хоч би той Моріц Кар’єр (його цитує Грушевський): «Описи — не конкретні, без характеризації; видно, що розповідь іде не про щось пережите, а штучно висвітлене; тільки з трудом можна слідкувати за запутаними скоками оповідача, якого проза має тільки поодинокі відгомони справжньої словянської поезії природи і якого уява не має відношення до міфу і героїчного епосу».

До речі, те саме кількадесят років раніше казав поет Вільям Вордсворт про Оссіана. Процитувавши перші рядки «Темори» —

Сині хвилі Уліна мерехтять у світлі. День осяває зелені пагорби. Дерева хитають на вітрі своїми темними головами. Сірі струмки несуть свій гомінкий потік. Два зелені пагорби, порослі старими дубами, стисли вузьку долину. Там синіє смуга ріки. На березі стоїть Каїрбар з Ати. Король сперся на спис, у його червоних очах страх і смуток. В його душі зринає Кормак, страшними ранами вкритий, —

він далі каже таке:

Маючи щастя народитися й виростати в гірському краї, вже з дитинства я відчував фальш, яким просякнуто томи, що їх підсунуто світові під іменем Оссіана. (Це не зовсім так, бо спершу Вордсворт Оссіаном таки захоплювався. — Г.Г.) З того, що я бачив на власні очі, я знав, що ці образи — підробка. В природі все є чітке, але ніщо не окреслене в якусь абсолютну, незалежну одиничність. У Макферсонових творах зовсім навпаки: все (що не вкрадене) окреслюється саме тим способом; усе якесь ізольоване, відірване, змертвіле — але й ніщо не є чітке. Так буде завжди, коли слова замінюють речі.

Щось подібне сказав сучасний український прозаїк, який живе і працює в гарвардщині: «Слово» здається йому неавтентичним, бо так важко що-небудь запам’ятати з нього. Проте в цьому й річ: текст (кожний текст) потребує читача, а якщо читач запрограмований бачити шедевр, він його й бачитиме, всупереч власному розумові й навіть інтуїції. Силу колективної сугестії не варто недооцінювати. Повчальними тут є слова Анатоля Франса: «Оссіан нам здається Гомером, коли ми його вважаємо древнім. Ми починаємо його знецінювати, коли знаємо, що це Макферсон».

Під тим оглядом вагомішим від текстуальної типології є самі обставини виникнення й дальшого існування «Слова». Як і у випадку з Оссіаном, рукопису не було; тобто буцімто був, але буцімто загинув у пожарі Москви 1812 року. Для захисників це річ нібито зручна — немає corpus delicti, немає різних проблем, зокрема з палеографією — але водночас це еталонна прикмета всіх (тобто майже всіх) містифікацій. (Мовляв, оригіналу немає — ну, пропав, і годі — але зате он який красивий текст.) Характерно, одначе, для «Слова», що той рукопис, над яким нібито працювало декілька людей — Мусін-Пушкін, Іван Єлагін, Малиновський та інші, ніхто не міг однозначно описати; відомі описи повні суперечностей і вкрай поверхові. (Свою стурбованість тим фактом особливо наголошує Грушевський; перелічивши можливі пояснення, чому так було, він констатує: «Досить, що оригінал майже нікому не був відомий докладнійше...».) Але в подальшій традиції, коли твір уже набрав канонічного статусу, відсутність головного палеографічного доказу й навіть достовірної його копії вже не бентежить; а питання історії виникнення тексту залишається спеціалістам, які пересівають різні подробиці та здогади, полишаючи без уваги найосновніше.

Проте й тут справу не закрито. Найновіша (2000 року) праця на цю тему «“Слово о полку Ігоревім” та його доба (комплексне дослідження)» пера Бориса Яценка разом із розповіддю про історичне тло твору подає філологічні та палеографічні коментарі, «ритмічний виклад» українською мовою, переклад англійською (у доволі неоковерному й зовсім неідіоматичному варіанті, де навіть назва твору звучить пародійно: «The Saga of Ihor’s Folk» — чому «saga» й чому «folk» — чи не тому, що римується з «полк»?) і, врешті, «реконструйований список» твору. Разом із реконструкцією графем і лігатур рукопису: одностайності в описах втраченого списка не було, але були згадки, що, мовляв, цей текст скидався на скоропис сімнадцятого століття, й от автор, задля добра справи, відтворює його нам на п’ятнадцяти сторінках. Так що питання пропалої грамоти знімається.

Загальніше річ беручи, найосновніший момент в історії «Слова», те, що його вписує в загальну історію містифікацій — це його рецепція. Знайти читача — це головна мета будь-якого писаного твору, але в підробках вона особливо посилена й відверта. Утвердження «Слова» схоже на інші подібні відкриття, зокрема Оссіана. Воно відповідає на певні потреби й певну історично-культурну кон’юнктуру й має свої етапи становлення. Під тим оглядом цікаво зіставляти «Слово» та Оссіана з достовірними пам’ятками. Колган наголосив як один із важливих і невідрадних ефектів макферсонівського Оссіана те, що ця історія знеохочувала збирати й досліджувати інші, автентичні, але пізніші пам’ятки (скажімо, з XV століття). У випадку «Слова» є щось аналогічне: пізніші пам’ятки — передусім «Задонщина» — стали трактуватися як запорука його ж автентичності й першості (це бачимо, наприклад, у викладі Грушевського); про те, що могло бути навпаки, що саме автор(и) «Слова» наприкінці XVIII століття черпали з цих пізніших, але достовірних джерел — про це говорилося щораз менше в щораз більше канонізованому дискурсі навколо «Слова».

6.

Якраз тут і доходимо найголовнішого: «Слово» залишається масштабним прикладом успішної, тобто тривалої, національної містифікації. (Може, як побачимо, не зовсім унікальним прикладом, бо є ще інші, аналогічні явища — але вкрай промовистим і повчальним.) За двісті років його існування в суспільстві відбулася фундаментальна зміна: той скепсис, із яким поставилися до «Слова» науковий істеблішмент і прошарок критично мислячої інтелігенції початку XIX століття (науковці-спеціалісти Євфимій Болховітінов, Осип Сенковський, Михайло Каченовський, Павло Строєв, критик Микола Надєждін та інші), в наступних поколіннях був переможений ентузіазмом захисників його автентичності, зокрема таких, як Пушкін і Бєлінський (не кажу про Карамзіна та Мусіна-Пушкіна, причетних до появи твору). І не завдяки об’єктивності й вагомості аргументів (Пушкінові запевнення, що у «Слові» багато поезії, доволі банальні, як і довжелезні й дилетантські роздуми Бєлінського про красу цього твору і про те, що в ньому є і що мало би бути; див., наприклад, його третю статтю «про народну поезію», 1841 року), а тому, що змінився дух епохи, пафос національного самоствердження став всевладним і «Слово» за таких обставин зробилося попросту необхідне. Парафразуючи відомий афоризм, якби «Слова» не було, його треба було б створити — що, по суті, й сталося. Дуже скоро воно зробилося офіційним національним епосом Росії (саме Росії, і перші гадки про українськість твору, наприклад, міркування Бєлінського, що воно «носить на собі відбиток поетичного й людського духу Південної Русі», швидко й вигідно забулися). Як видно з різних офіційних святкувань, зокрема совєтських, «Слово» стало іконою російської стародавності, честі й героїчності, російської держави як такої. (Українські та білоруські зазіхання на ту спадщину відхилялися — адже все по чинах.) Що науковці також пішли тим шляхом, легко забувши розважні сумніви своїх колег із попередніх поколінь, не повинно дивувати: процес був довгий і органічний, а національний пафос надто владний (пригадаймо тяглість впливу Оссіана, зокрема в Шотландії).

Канонізація «Слова», його перехід під покров науки відбувся великим коштом для тої ж науки. Бо в ареалі «словознавства» треба було встановити окремий режим, де той же раціоналізм і скепсис, які є фундаментальними науковими цінностями й заразом засобами пошуку об’єктивної правди, відхилялися, зміщувалися «патріотизмом», тобто апріорною настановою будь-що довести автентичність «Слова» і «спростувати» всі сумніви щодо нього. (В дусі Тичининого: «отже з’ясовано всі недомудрення».) Бо за нормальних обставин, враховуючи ту гаму проблем і сумнівів, про які вже говорилося, власне наукова позиція мала би їх враховувати, тобто принаймні в кожному обговоренні «Слова» згадувати також і протилежні думки і входити з ними в діалог. Звісно, що на «вітчизняному» грунті це неможливо: адже контекст перестав бути науковим і став скоріше ритуальним, патріотичним. І взагалі, важко уявити собі дискусію, в якій одна сторона вестиме мову про іманентну вартісність стародавньої пам’ятки, а друга ретельно обговорюватиме деталі, що вказують на підробку. Компромісної позиції тут, мабуть, і бути не може.

Як видно з «комплексного дослідження» Бориса Яценка та недавно опублікованих «студій» Ірини Калинець, сучасні українські писання про «Слово» далі перебувають у специфічному герметичному просторі, в окремому, віртуальному світі здогадок, гіпотез і спекуляцій, де кожна деталь, кожна лексема може стати плідним грунтом для нової здогадки, нового відкриття, нової теорії. Про це ще понад десять років тому говорив Леонід Махновець у вступі до свого ошатно виданого, оздобленого чималим науковим апаратом і буцімто авторитетного (бо ж виданого під егідою Київського державного університету, а колективним рецензентом був аж відділ давньої української літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка АН УРСР) дослідження «Про автора “Слова о полку Ігоревім”»: «Основна маса цієї літератури — писання-переписування різних аматорів, дилетантів, кореспондентів, випадкових людей». Що, власне, повторювало думку найвищого авторитета в «словознавстві» академіка Дмитра Ліхачова:

Численні тлумачення «Слова», роблені без достатньої фiлологiчної культури, позбавлені подеколи відчуття елементарної вiдповiдальностi перед великим пам’ятником, вiдволiкають серйозних дослiдникiв вiд поглибленого вивчення «Слова» необхiднiстю розглядати легковажні пропозицiї...

На спільну думку і Махновця, і метра, якого він цитує з московської «Литературной газеты»: «Пам’ятка перетворюється “в некий полигон дилетантизма”». Махновець у своїй праці й виступає проти дилетантизму, в цьому випадку, поета Степана Пушика, який також дійшов висновку (хоч пізніше, і, як твердить Махновець, без належних підстав і з «фантастичними тлумаченнями»), що автор «Слова» — син галицького князя Ярослава Осмомисла, Володимир. Тут варто згадати, що до своєї тези, якій він присвячує цілу працю, Махновець дійшов під впливом роману-есею Володимира Чівіліхіна «Пам’ять»: «Розроблена в романі гіпотеза про те, ніби “Слово о полку Ігоревім” написав сам Ігор (!), привела мене до переконання, що можна висунути ще одну і при цьому зовсім нову версію, про творця “Слова”, про його ім’я». Коментарі, як-то кажуть, зайві.

Але ні Махновець, ні Ліхачов до кінця не усвідомлюють найсуттєвіше: саме «Слово» програмує таку увагу до себе, такий стиль відчитування. Адже твір переповнений «темними місцями», ніде більше не вжитими словами (гапакс легомена), іманентною книжністю у вигляді різних зашифрованих класичних та інших алюзій (див. згадувану статтю Кінана). Немає сумніву, що цей момент — затруднення, зашифрування, колажності тощо — повторюється в різних пластах твору, від лексичного до образного й наративного, й не є лишень нібито продуктом неточного прочитання здогадного рукопису. Як і в сучасних літературних стилізаціях — Набокова, Борхеса, Павича й інших — він на те й наставлений, щоб провокувати таку детективну роботу, такі нескінченні здогади-пошуки. І робить це він надзвичайно успішно.

7.

А взагалі, корінь проблеми лежить в однобокому, народно-патріотичному сприйманні твору. Цілком ясно, наприклад, що через канонізацію «Слова» загальний науковий дискурс, екологія наукового спілкування — як у російському, так і в українському контекстах — стали помітно ущербними. Це питання порушує А.Гогешвілі в його вже посмертно виданій праці «Три джерела “Слова о полку Ігоревім”» (1999). Інженер, що заходився досліджувати літературний твір, якраз міг би бути прикладом дилетанта-словолюбця, перед якими нас остерігають Махновець і Ліхачов; де в чому він ним і є. Проте його обізнаність із джерелами та вдумливість текстуального аналізу перевищують середній рівень, властивий його колегам-літературознавцям, а його готовість заперечувати казенну словознавчу мудрість таки несподівані й свіжі. Разом із чималими, подекуди цікавими, а подекуди імпресіоністично-любительськими відступами, він простежує відгомони в «Слові» класичної літератури (передусім риторики та «центона»-колажу), Біблії та інших християнських текстів, «Задонщини» й Оссіана. Але Гогешвілі ухиляється від питання, яке сам ставить: він не готовий сказати, що «Слово» є підробкою, а тільки, що воно виказує впливи набагато ширші, ніж ті, що враховує конвенційне словознавство. Його докази щодо класичних впливів і загальної книжності «Слова» цілком слушні й ще раз розвінчують ті спершу наївно-романтичні, а потім стереотипні твердження, нібито «Слово» — «народна», первісно-усна пам’ятка, приклад «дружинного епосу» тощо. Однак, його намагання виснувати з того, що автор «Слова» уже в XII столітті, коли письменність на Русі була ще у повному полоні спрощеної, церковної візантійщини, міг безпосередньо черпати з Гомера й класиків — наївні, позаісторичні та непереконливі. (Це саме, до речі, твердить «Енциклопедія “Слова о полку Ігоревім”», яку цитує Гогешвілі: «Питання про прямий вплив античної лiтератури на “Слово” може серйозно обговорюватися лише в тому разі, якщо розцiнювати поему як пізнішу стилізацію або фальсифікацію. Звернення книжника XII ст. по джерело натхнення до творів давньогрецьких або латинських авторiв було б геть небувалим фактом, що змусив би докорiнно переглянути всю iсторiю давнiх слов’янських літератур».) Перед очевидним впливом Макферсона — який він доволі рясно ілюструє — Гогешвілі залишається агностиком. Наявність відгомонів «Задонщини», але зокрема інтертекстуальні зв’язки з Оссіаном — адже найпізніший компонент встановлює загальне датування тексту — мали б однозначно розмістити «Слово» в просторі кінця XVIII століття, тобто в тому ж гуртку Мусіна-Пушкіна, в якому, за всіма даними, воно народилося.

Хоча Гогешвілі так і не наважується ствердити підробленість «Слова» (взагалі воно для нього існує в якомусь позачасовому просторі), його принципова оцінка канонізації та боротьби «вітчизняного» істеблішменту з інакомислієм помагає осмислити це основне питання екології наукового середовища, про яке щойно була мова. Він нагадує нам, наприклад, як у совєтській пресі цькували за «апологію пантюркізму» книжку поета Олжаса Сулейменова «Аз і я» (1975). Ніяк іще не підважуючи автентичності «Слова», автор хотів по-новому подивитися на роль у ньому тюркських елементів. Академік Рибаков бив на сполох: «В Алма-Аті вийшла найбільш антиросійська книга...»; врешті справа опинилася перед бюро ЦК Казахстану. На щастя Сулейменова, сам найвищий «словознавець», Леонід Брежнєв, дав позитивну рецензію на книжку: «Ни хрена там никакого национализма нет!». У другій половині 1980-х років була «справа Нікітіна» (через його працю «Точка зрения», Москва, 1985), також за звичним сценарієм: спершу гнівне академічне викриття4, потім цькування в пресі, тоді «оргвисновки». Гогешвілі також торкається цькування чи не першого єретика — історика А.Зіміна, котрий на початку 1960-х років почав оголошувати свої сумніви щодо автентичності «Слова»; пише про відсіч від Рибакова, але не згадує тодішніх закулісних заходів Ліхачова. А вони, може, найпромовистіші, бо, як видно з його опублікованого архіву (див.: «Русская литература», 1994, № 2 і 3), патріарх російської медієвістики й літературознавства розсилав у цій справі листи в різні кінці світу, від Якобсона в Америці до начальства в Москві, зовсім не задля того, щоб дійти об’єктивної правди, і тим паче взяти до уваги можливий перегляд канону (і власних позицій), а щоб позбавити противника голосу. Причини на це доволі очевидні; адже йдеться, як сказав би Іван Вишенський, не про личко або ремінець, а про цілу шкуру. Словами Гогешвілі:

Ризикну з безжальністю [Семюеля Джонсона] оголити те, що ховається за таким боязким запереченням самої думки про анахронiчнiсть «Слова о полку Ігоревім»: Ліхачов краще за будь-кого iншого уявляє масштаби катастрофи, яка скоїться в тому разі, якщо виявиться, що текст, вiдомий нам як список Мусіна-Пушкіна, є продуктом творчостi невiдомого, або, навпаки, дуже вiдомого лiтератора XVIII століття, чи бодай зазнав його редакторського «ушляхетнювального» впливу. Нараз перетворяться на купу макулатури всi глибокодумнi й сповненi патріотичного пафосу науковi працi, присвяченi обгрунтуванню його іманентної «народностi» й нацiонально-етнiчно-язичницької самобутностi; численнi дисертацiї, статті, лiтературно-iсторичнi коментарi, що доводять його справжнiсть, оригінальність i віргінальність, перетворяться на дуже злу містифікацію довiрливих читачiв i самовбивчу для їхнiх авторiв фiкцiю. Ба бiльше, враховуючи виняткову роль «Слова» в становленнi й еволюцiї русистики, захитаються всi споруджені за останнiй час «монументальні» конструкцiї, на яких тримається будівля радянської теорiї давньоруської лiтератури.

Тут можна тільки додати, що сказане аж ніяк не обмежується совєтським періодом, а чинне й до сьогодні, й не меншою мірою стосується також українського літературознавства — з тою лише, доволі важливою, різницею, що в українському контексті не було навіть тих поодиноких єретиків a la Нікітін або Зімін. Тут — суцільне та лояльне одногласіє, тобто мовчанка. (Така мовчанка, річ ясна — не тільки наше явище. Зайвий уже, мабуть, приклад — згадана праця Лєвіна. Сумлінний дослідник-архівіст бачить краще за будь-кого, як тісно вписується «Слово» в російське оссіанівське русло кінця XVIII — початку XIX століть, і так і кружляє навколо цього питання, але поставити його прямо не може. І хоч книжка має багато посилань на іноземну літературу, згадки про Мазона, який детально досліджував саме оссіанізм «Слова» — немає.) Уже в постсовєтській добі, в буцімто наукових дискусіях навколо «Слова», не кажучи вже про шкільні підручники, не можна знайти нормального діалогу з протилежними позиціями, ані навіть згадки про них. Їх, зрозуміло, немає і в «комплексному дослідженні» Бориса Яценка або «студіях» пані Ірини Калинець. І навіщо, — адже питання знято. Як у стародавньому Єгипті, де нищилися картуші «нелегітимних» фараонів, або в середньовічному трактуванні єретичних книжок і думок — їх немовби не існувало. Витворюється окрема віртуальна квазінаукова дійсність, де перемелюються «темні місця», множаться коментарі до коментарів і де імпресіоністичні здогадки перемішуються з вільною асоціацією. Все це — родючий грунт для таких відкриттів, як новий список «Слова», пропонований п.Яценком. І нових містифікацій на кшталт «Велесової книги» та «Послання оріїв хозарам». Саме до них і звернемося.

(С) Григорій Грабович

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Back to top