A+ A A-
  • Категорія: Історія
  • Перегляди: 1532

Слідами національних містифікацій

Григорій Грабович

Навіть не надто детальний розгляд природи національних містифікацій доволі виразно показує їхні культурно-історичні спонуки, а точніше, соціо-психологічну матрицю: в різних суспільствах і в різних епохах потреба самоствердження вимагає відкриття своїх коренів. Автентичність тих коренів — тобто тексту/нарації, що їх висловлює, — стає другорядною супроти основної міфотворчої функції: потреби переказати глибший сенс, резон існування

колективу. Але раціоналістські закони гри вимагають наукової, текстуальної видимості — тобто об'єктивної пам'ятки. Відтак вони урухомлюють процес витворювання, а потому ревного захищання специфічного науково-міфічного гібриду, який стає сакральним об'єктом чи пак талісманом колективної автентичності й стародавності.

Це, так би мовити, інваріант. Проте кожне суспільство має свої особливості, й сама рецепція цих національних святинь/містифікацій показує цікаву гаму варіантів. Один із найцікавіших серед них — за інтенсивністю суперечок, за конкретикою науково-методологічних пошуків, врешті, за історичною розв'язкою справи— це історія з чеськими рукописами.

Від Ганки до Масарика

16 вересня 1817 року двадцятишестилітній чех Вацлав Ганка, шукаючи, як згодом стверджував він сам, у деканському костелі Двура Кралового за старожитностями гуситського періоду, знайшов у старій скрині пергаментний згорток. Він складався з дванадцяти листків, що буцімто були рештками набагато більшої збірки. На них містилося шість епічних поезій, шість ліричних і дві ліроепічні, в десятискладових віршах середньовічною чеською мовою. Через рік Ганка видав їх книжкою, і відтоді вони відомі як «Краледворський рукопис».

Рік перед тим, 1816 року, першу таку старочеську поезію виявив — на дошці свого ж письмового стола! — друг Ганки студент Йосеф Лінда (цей текст потім дістав назву «Пісні вишеградські»); рік по тому, 1818-го, розшифровано ще один давньочеський рукопис, який потрапив до рук Ганки і знаного філолога Йосефа Юнгмана. Вони назвали його «Любушин суд»; наприкінці 1850-х років з'явилася версія, нібито цей манускрипт походить із замку Зелена Гора, і він став називатися «Зеленогорським рукописом». Відкритих старочеських пам'яток дедалі більшало: «Милосна пісня короля Вацлава» (1819), глоси в словнику « Маtег VегЬоrum» (1827), старочеський переклад Євангелії св. Івана (1828); 1849 року вже шістдесятилітній Ганка оголосив про віднайдення й видав «Любушине пророцтво».

Проте всі ці «менші» пам'ятки доволі скоро було розпізнано як незугарні фальшивки; з останнім текстом це сталося особливо швидко. Інакшою була доля «Краледворського» та «Зеленогорського» рукописів (далі разом — КЗР).

Особливостями своєї появи вони кардинально відрізнялися від своїх масштабних попередників — які, до речі, послужили їм моделями — поезій Оссіана та «Слова о полку Ігоревім». Замість хитромудрого пояснення, що це, мовляв, переклад давнього тексту або, ще краще, список із давнього рукопису, який, на жаль, пропав, подавався головний доказ: рукопис є, він має всі прикмети стародавності, і кожний скептик може їх дослідити. Скептики так і вчинили. Навколо рукописів розгорнулася широка й запекла полеміка, яка, вийшовши далеко поза суто філологічні й внутрішньонаціональні виміри, тривала впродовж цілого дев’ятнадцятого, великою мірою і двадцятого століть, та й досі ще триває. З відстані часу, зокрема в порівняльному контексті, вона дає чи не найдосконаліший приклад саме національного виміру таких містифікацій і розкриває захопливу лабораторію як культурної рецепції, так і інтелектуальної історії саме в ключі націєтворення.

1969 року, до 150-ї річниці оприлюднення КЗР, видавництво Чехословацької Академії наук випустило в світ осяжну колективну працю, яку підготував Народний музей у Празі. Вона ретельно підсумовувала рівень дослідженості тих рукописів, досягнутий на той час у різних галузях їх вивчення: палеографічній, технічній, мовознавчій, літературознавчій, історичній. У кожній із цих дисциплін фахівці заперечили буцімто середньовічне (між IX і XIII—XIV століттями) походження КЗР і зійшлися на тому, що це підробки початку XIX століття. Парадоксально виглядав дещо менш однозначний висновок технічної (хімічно-спектрографічної) експертизи, — але ж ці рукописи були палімпсестами: пергамент і деякі ініціали первісного писання — справжні; тимчасом стиль і граматика накладеного нового тексту недвозначно вказували на пізніший час його створення. Проте сам факт підробки чи гама тих або інших засобів фальшування — речі, власне, поверхневі, дещо навіть банальні, хоча подекуди й здатні заінтригувати. Далеко цікавішим є широкий і глибокий пласт власне рецепції, громадського резонансу цих творів і пристрастей, які за ними криються.

Ця рецепція, як видно із синтезного огляду Йосефа Кочі «Суперечки про рукописи в чеському суспільстві», опублікованого у згаданому празькому збірнику, мала кілька основних етапів, які доволі точно відповідають етапам розвитку чеського національного самоусвідомлення й самоствердження та його основного стрижня — боротьби з німецькою стихією. Впродовж майже всього XIX століття обстоювання автентичності КЗР стає сурогатом національної справи, а водночас барометром і кардіограмою чеського патріотизму, хоча в дусі Гердера і тої особливої історичної ролі, яку він приписував слов'янству, дискурс навколо рукописів наголошував не так чеські, як спільнослов'янські історію, прадавність і культурні досягнення, цінності культурної (та расової) чистоти, злагоди й порядку, героїзму, миролюбства, патріотизму тощо — і все те у протиставленні до войовничих і кровожерних тевтонів. Тобто мислення наполеонівської ери, широкий розголос Оссіана і, не ос¬танньою чергою, нововідкрите «Слово о полку Ігоревім» будували імнліцитну програму чеського націоналізму. «Краледворський рукопис» виконував у цьому роль заклику до законного, глибоко гуманного захисту власної культури проти загарбника — тобто німців.

Головною заслугою рукописів було те, що вони, як і у випадку з Оссіаном, об'єктивно стимулювали величезне філологічне й історіографічне пожвавлення. Втім, найвизначніший тогочасний чеський науковець Йосеф Добровський, попри те, що відкривач і поборник рукописів Гайка був його студентом, ставився до них скептично. Тому перший етап їх рецепції, що запрограмував подальше ставлення до них, Йосеф Кочі завершує роком смерті Добровського (1829).

У 1829-1859 роках під егідою і з подачі таких чільних пробудителів, як Павел Йосеф Шафарик і Франтішек Палацький, КЗР стали символом та іконою чеського патріотизму. Ставити під сумнів їхню достовірність значило цуратися свого, зраджувати найсвятішу справу й... ризикувати наразитися на національний остракізм. Бо запекла філологічна «боротьба за рукописи», що розгорнулася в тих роках, набула виразного національного забарвлення: захисниками автентичності були здебільшого чехи, а заперечували її німці. Й одинокою відповіддю на їхню дедалі інтенсивнішу наукову, філологічну критику рукописів було твердження, що вона мотивована винятково античеським упередженням. Показову роль відіграв тут «батько народу» Франтішек Палацький. Він захищав рукописи ще від 1829 року, підносячи їх як найкращі свідчення «духу, звичаїв, почуттів і вірувань наших предків». Величезний науковий та моральний престиж найповажнішого тоді чеського науковця затверджував, так би мовити, непохитну автентичність рукописів. Напад на них був і нападом на «батька народу», зокрема, після 1858 року, коли спір сягнув нового апогею.

Того року прийшло нове випробовання. Празький щоденник «Tagesbote aus B?hmen» надрукував анонімну статтю «Рукописні брехні та палеографічні правди» («Handschriftliche L?gen und paleographische Wahrheiten»), яка заатакувала не лише давно оспорюваний зеленогорський рукопис, але й нібито «безспірний» краледворський, і назвала Ганку фальшивником. Палацький у відповідь, повторивши свій давній доказ на користь історичності рукописів, — мовляв, там згадано реалії, що їх історична наука відкрила тільки після 1817 року, й жоден фальшивник не міг їх знати раніше, — надав йому риторичного забарвлення: якщо це підробка, то слід сумніватися в усьому, шо взагалі можемо знати про чеську літературу. А достоїнства тих текстів такі великі, що він, Палацький, хоч би й сам Ганка признався в підробці, мусив би сказати: «Ні! ... Навіть якби було можливо поєднати знання й уміння Ганки, мої і кількох десятків його компаньйонів в одну душу,... вона не могла би створити новий твір на рівні краледворського та зеленогорського рукописів». І взагалі, ця стаття — тільки початок кампанії німецьких журналістів на знецінення чеської літератури й дискредитацію чеських письменників «як зграї фальшивників, дурисвітів або легкодушно ошуканих». На якийсь час це нібито подіяло.

Проте відповідь не забарилася. 1859 року віденський професор Максиміліян Бюдинґер у статті «Краледворський рукопис і його сестри» («Die K?niginhofer Handschrift und ihre Schwestern») довів: інші рукописи, автентичність яких Палацький захищав, а інші провідні науковці-славісти (Копітар, Міклошич) заперечували, таки фальшивки, й історичні дані, на які покликався Палацький, були загально знані задовго перед 1817 роком. За всіми об'єктивними даними, КЗР є підробкою, і постає питання: чому історик рівня Палацького її захищає?

Як видно з інших матеріалів, зокрема з листування Палацького, він таки мав сумніви щодо автентичності КЗР, зокрема після останнього пострілу, — але вони тьмяніли перед потребою захищати святість чеської справи. Тому за такими, як Бюдинґер («гесенський жид»), він і його колеги бачили лиш німецьку й віденську змову проти чехів. Сумнівною заслугою Палацького в цій афері стало те, що він переконав на користь рукописів провідних науковців — Шафарика, Томека, Ґінделі — й на кілька десятків років закріпив у чеській науці хибні уявлення про ранньочеський демократичний лад. Сучасний дослідник уважає це найбільшою поразкою видатного вченого.

В деяких суспільствах такий захист «національної святині» будь-якими засобами може бути визнаний цілком прийнятним. Проте в чеському назрівала кардинальна зміна, яку без надмірної патетики можна назвати поворотом до гуситського імперативу правди понад усе. 1886 року, десять років після смерті Палацького, провідний чеський філолог Ян Ґебауер надрукував статтю під скромним заголовком: «Потреба дальших .досліджень краледворського та зеленогорського рукописів». У ній він ґрунтовно оспорив автентичність КЗР, починаючи від очевидного факту, що Ганка, чиє ім'я пов'язане з кількома явними фальсифікаціями — вкрай ненадійний дослідник. Свою працю Ґебауер надрукував у науковому журналі «Athenaeum». Його видавали молоді чеські науковці, а головним редактором був соціолог Томаш Масарик. Майбутній перший президент Чехословаччини став головним опонентом містифікації КЗР.

У редакторському вступі до Ґебауерового обговорення Масарик озвучує ноти, які будуть провідними в його та Ґебауеровому ревізіонізмі:

Отже, скажу вам прямо про мої сумніви щодо рукописів. Не нарікайте, що я не філолог: коли тисячі неспеціалістів дозволяють собі зовсім конкретні судження, я також смію висловити свої думки, усвідомлюючи, що подібно думає велика частина нашого суспільства.

Гадаю, що нинішнє конфліктне становище не служить ані нашій честі, ані правді, і що й серед своїх, і серед чужих вельми собі шкодимо. Серед своїх чуємо сумніви у вірогідності наших старих пам'яток, і сумніви ці часто висловлюють люди, які радо, дуже радо ці пам'ятки захищали б і зберігали. Можу вам назвати людей, чий патріотизм безсумнівний, однак краледворський рукопис вони або впрост відкидають, або принаймні сумніваються в його достовірності — й ці люди, які мають очі, щоб бачити, й розум, щоб мислити, є саме тому зрадники народу? Де ж ми живемо, якщо в нас люди, котрі свою грубість і незнання ховають за прапором народності, можуть публічно лаяти кожного, хто передусім і в усьому стоїть за правду з міркувань насправді найщирішого патріотизму? Чи мають літературні дракони робити ухвали про такі справи народу? Не дивуймося, одначе, що в нас так діється, бо ті, що покликані брати в таких речах слово, мовчали в жалюгідній байдужості. Саме це нам шкодить!

Сумніви й непевність не можна за сучасних обставин приборкати ані командою, ані оскарженням у єресі, а найменше вже лайкою! Уявіть собі, будь ласка, нашу ситуацію: що, наприклад, мають говорити про ці суперечки в наших школах наші професори літератури, а що мусять і можуть думати наші учні? Хто може радіти з нашої давньої історії? Хто з наших митців брати мотиви з тих пам'яток?

Промовистим тут є не лише наскрізний мотив правди, але також її найширший громадський контекст: моменти здорового суспільства (і не па останньому місці педагогіки), пошани до особи та особистої самопошани, рівноправності розуму й патріотизму. З Масарикового листування з видатним хорватським філологом-славістом Ватрославом Яґічем (тоді професором у Відні, а перед тим — в Одесі, Берліні й Петербурзі, пізніше також членом Наукового товариства ім. Шевченка у Львові) видно, що для нього багато важила наукова достовірність, так би мовити, екологія наукового середовища. В одному з перших своїх листів до Яґіча Масарик пише, що це зіткнення стає випробованням для нового чеського празького університету:

Поки ми мали тільки гімназії, такі панове, як їречек, і також газети, могли бути шапками для наукової праці. Ллє тепер стоїть питан¬ня, чи ми, тобто академічні викладачі, будемо мати належний авторитет... Проти німців, проти німецьких професорів можна було доводити, що 2x2=5; за старим звичаєм доводили це і проти нас; цс все. Тепер КР і ЗР стали гаслами; завтра будемо сперечатися, як багато і чи взагалі треба вивчати німецьку, а потім буде коректне дослідження нашого політичного ставлення до німців, до Австрії і т.д., одне слово, треба буде знімати фальш за фальшем, якщо не хочемо сидіти в брехні й ошукан¬стві (24 липня 1886 року).

В іншому місці Масарик перелічує пункти, які варто нагадати одному завзятому противникові: «Судження фахівця треба поважати; коли говорить анатоміст, старі баби повинні мовчати...»; «Свобода досліджень мусить зберігатися за всіх обставин»; «Це — проблема універсальна; вона цікавить не лише нас, але й німців, французів і т.д.».

Але найголовнішим критерієм залишається суспільна мораль. Це яскраво ілюструє Ґебауерова книжечка «Повчання про підроблені краледворський і зеленогорські рукописи», що вийшла 1888 року: популярне (з підзаголовком «Для ширшого кола чеської інтелігенції») опрацювання проблеми. Починається цей нарис отак:

Ніхто не хотів би мати у своєму гаманці підробленого банкнота, й жодна чесна людина не хотіла би подавати його далі.

Жодна громада не хотіла би, щоб у її спільному майні були підроблені цінні папери, й жодна чесна громада не хотіла би, щоб у її публічних рахунках ці підроблені папери подавалися б за справжні. Кожна чесна громада жадала би, щоб її касир і бухгалтер підроблені папери вилучили й не дурили громаду й загалом публіку щодо спільного майна.

Жоден чех не погодиться на те, щоб у національній чеській літературі були якісь підробки, й жоден справедливий чех не допустить, аби підробка вважалася за правдивий літературний твір; і мабуть, кожний насправді бажає, щоб установи чеського народу, покликані до цієї справи, виявили підробку й вилучили її з національної чеської літератури.

Неромантичне прирівняння «національної скарбниці» з рахунком ощадного товариства й перекваліфікування національних письменників, критиків і вчених на касирів і бухгалтерів не може не нагадати нам про позитивістський етос цього періоду. Але Гебауерові метафори таки влучні: якщо «національну справу» трактувати цілком серйозно, то вона таки повинна мати більше спільного з рахунком у банку, ніж із бутафорією на сцені. І ніщо, мабуть, так не промовляє до здорового глузду, як стан власного гаманця.

Суперечок довкола рукописів виступи Ґебауера і Масарика не припинили: вони, як видно з вище цитованого дослідження Кочі, тривали і в міжвоєнній, і в повоєнній Чехословаччині, тривають, як уже згадувалося, й тепер, стаючи нагодою то для завзятого й традиціоналістського обстоювання національної честі, то для постмодерністського жарту. Але ставлення до цілої справи суспільства й зокрема його інтелектуальної еліти змінилося докорінно. Масарикові аргументи проти побудови національної справи на самообмані й «патріотичному» шельмуванні наукових дослідників таки спрацювали. Науковий істеблішмент і ті ширші інтелігентські кола, до яких колись звертався Ґебауер, усвідомили справу рукописів не як віднайдення національної святині, а як національну містифікацію.

Від фольклору до епосу

Розмова про « Калевалу» в контексті національних містифікацій може видатися, кажучи словами класика революціонера-демократа, «національною безтактністю». Адже цей твір загально вважається і всесвітньо поважається як фінський народний (національний) епос, як голос фінського народу, символ нації, втілен¬ня її генія.

Справді, між ним та Оссіаном-Словом-КЗР є істотні різниці — саме в ключі автентизму. І водночас є посутня схожість, яка кидає багато світла на предмет нашої розмови. Основне — встановити контекст і критерії.

Американський фольклорист Ричард Дорсон у своїй книжці «Folklore and Fakelore» (1976) розвинув поняття, на позначення якого він іще 1950 року вигадав неологізм «fakelore» (fake по-англійськи фальшивка, підробка). Він розумів під цим «просування сумнівних і синтетичних писань під виглядом автентичного фольклору. Ці твори збираються не в польових дослідженнях, а переписуються з раиіпшх літературних і журналістських джерел у нескінченній низці пережовувань, або взагалі творяться на ходу...». Хоч як дивно, цією тактикою користували¬ся — іноді — брати Ґрімм у славетних «Дитячих та родинних казках». Після першого видання, яке вийшло 1812 року, наступні виявляють різні додатки, «поправки», фальшування інформації про оповідачів (поши-вання їх «у народ», навіть коли це міські люди) — хоч усе це надалі полапалося за чисту й автентичну усну народну традицію.

Саме така практика прилучає до нашої теми «Калевалу».

Еліас Ленрот, хоч і був за фахом лікарем, але мав класичну освіту й дуже захоплювався фольклором. Розпочавши 1828 року фольклорні дослідження у фінській Карелії, він 1832 року з гуртом однодумців засновує Фінське літературне товариство, а в серпні 1833 року пише: «А от якби товариство знову видало всі значні фінські руни (поезії) і так їх звело, щоб те, що тепер маємо в різних місцях про Вейнемейнена, Ільмарінена, Лемміксйнена й інших героїв, було з'єднане в одне ціле?». Ця всеохопна цілість, ясна річ — епічна поема.

У цьому напрямку його праця й розвивається. У грудні 1833 року він уже має готові «Пісні про Вейнемей¬нена» — те, що потім стане «Прото-Калевалою». Одначе він їх іще не друкує й доповнює іншим матеріалом, який виходить щойно в 1835 році як «Стара Калевала» (32 пісні на 12 тисяч рядків). Приклад співаків, із якими він спілкувався, наштовхнув його на думку поєднувати різні поезії в більші одиниці, але понад усе тут важила загальна модель класичного епосу: під час праці над ним він пише до друзів, що «не перестане збирати, поки не матиме хоч би половину обсягу Гомера — щоб фінський епос мав таку ціну, як «Едда» серед ґотів; (а як не Гомер, то бодай Гесіод для римлян)» (цит. за Вілсоном). У подальшій праці йому вже допомагали ентузіасти-помічники, студенти університету. «Нова Калевала», яка вийшла 1849 року, мала вже 50 пісень і майже 23 тисячі рядків, і була захоплено сприйнята як відтворений національний, тобто народний епос. Ленрот, хоч сам ніколи не твердив, що такий пра-епос відтворив,

Проте, як наголонгує Вілсон, проблема полягає не так у поєднуванні поодиноких пісень в епічну цілість, а в тому, що поодинокі пісні-поезії також є синтезовані, підібрані:

Коротко, його [Ленротів] метод був брати варіанти наративних поезій, які йому подобалися, й доповнювати їх рядками з інших поезій, часами іншими варіантами тої ж поезії, іноді іншими наративами, а іноді взагалі поезіями інших жанрів — ліричними, заклинаннями, весільними піснями. Потім через те, що рядки зібрано¬го тексту походили з різних регіонів, він унормував мову, затираючи діалектні прикмети окремих рядків. Результатом була поема, може, естетично досконаліша, але за сучасними стандартами її не можна назвати автентичним народним твором (Wilson, р. 40).

А втім, 1851 року на запитання свого французького перекладача про автентичність, тобто недовимовлений натяк на наслідування Макферсона, Ленрот доволі сердито відказав: усе, що він використовував, походило з народу, й велику силу варіантів іще не вжито. (Дослідники потім підтвердили: не народних, Ленротових рядків, дуже мало, не більш як 2%.) Спрацювала, зазначає Вілсон, поширена романтична поетика: комбінування й переформулювання народного матеріалу. (На українському матеріалі бачимо її в Кулішевій епічній поемі «Україна» (1841), складеній переважно з різних дум, і в раніших (1833-1838) випусках «Запорозької старини» Срезневського, де перемішано автентичні з підробними матеріалами.) Саме в такому романтичному дусі, філософсько-теоретичною вершиною якого є гердерівська концепція народної поезії як колективної власності, Ленрот і покоління його вдячних земляків уважали «Калевалу» істинним, епосом фінського народу.

Що вона вирішально вплинула на формування фінської національної свідомості та захист нової нації перед шведською культурною та пізнішою російською політичною гегемоніями — немає сумніву. її висока естетична якість також безсумнівна. Але «народним епосом» «Калевала» не була — хоч і функціонувала як основна колективна ікона, як священний метатекст. Розрізнення індивідуального твору Ленрота і колективного (та його власного) уявлення про природу цього твору, показує у своїй праці Вілсон, проходило з великим опором і затвердилося тільки внаслідок колективних травм. Знаменно, що основне переосмислення «Калевали» як індивідуального твору Ленрота прийшло після поразки у війні з Совєтським Союзом, тобто після 1945 року. У передвоєнні та воєнні роки весь наголос був на колективному, всенародному, «нримордіальному» й навіть історичному значенні цього твору. Тепер нова фінська наука, як і личить їй у відкритому суспільстві, шукає в «Калевалі» не модель «національного епосу», а глибинні пласти шаманської поезії та універсальність міфу. В совєтськнх обговореннях цього питан¬ня «Калевала», зрозуміло, трактувалася майже винятково саме як «народний епос». У найновішому українському виданні (1995) вона трактується двоїсто: Дмитро Павличко у змістовній вступній статті наголошує Ленротів особистий внесок, його «майстерну компіляцію», але й говорить про «Калевалу» як про «фінський епос, збережений фінами, записаний фінами», в якому «завжди існуватиме об'єднувальний для фінів і карелів зміст»; перекладач Євген Тимченко, зазначивши, що «Калевала» — це «фінська народна епопея», далі твердить, що «ця назва, як і сама поема, є твір Ленрота, син-теза традиційної фінської поезії»; а на титульній сторінці зазначено: «Фінський народний епос». І вовк ситий, і коза ціла.

Від Атлантиди до Австралії

З нашої перспективи особливість «Калевали» полягає в тому, що коли вона і вписується в ряд національних містифікацій за рахунок маніпуляції матеріалом і затьмарювання жанрової природи твору (що вельми істотно, адже не було би цілої афери з Оссіаном, якби Макферсон назвав свої твори не перекладами, а, скажімо, «цільними варіаціями на тему Оссіана»), то за не менш істотним критерієм мотивації творця та іманентної автентичності та якості матеріалу вона такою містифікацією не є. Тобто, якщо містифікація, то шляхетна. Про наступні, наські, цього вже не скажеш.

Хронологічно між щойно обговорюваними та найновішими нашими містифікаціями є чимало інших, починаючи від естонського «народного/національного епосу» «Калевіноеґ», що його, в дусі Ленрота, скомпонував і видав у працях Вченого естонського Товариства (1857-1861, перше популярне видання вийшло 1862 року) естонський поет Фридрих Кройцвальд. (Як зазначує сучасна історія естонської літератури, цю громіздку «народну епопею» спочатку народ не читав; нею користувався здебільша вчений читач; тільки з часом вона «пішла в народ».)

Особливо цікавою (і маловідомою) є «VVra Linda Bok» («Oera Linda Boek»; по-німецьки: «Die Ura-Linda-Chronik»). Цей писаний рунічним письмом і давньою фригійською мовою твір, віднайдений 1867 року в місті Лювард (Leeuwarde) у Фрисландії, на півночі Нідерландів, буцімто описує праісторію фригійського народу й нібито уточнює розміщення Атлантиди — в ареалі Скандинавії; тим-то він привернув увагу гітлерівського «Аненербе», відомства, під проводом Гіммлера, для досліджування такої окультної інформації і вмонтовування її в загальну історіософію Третього Райху. (Любителі фільму «Indiana Jones and the Raiders of the Lost Ark:» повинні знати, що не все там вигадка.) Саму «VVra Linda Bok» доволі швидко викрито як містифікацію середини XIX століття, побазовану на писаннях із XVIII століття.

Зовсім інакшою містифікацією є відкриття «національного поета», яке сталося навесні 1944 року в Австралії. Двоє поетів, Джеймс Макаулі та Гаролд Стюарт, прагнучи скомпрометувати агресивно модерністський журнал «Angry Penguins» («Розгнівані пінгвіни» — саме так!) і його редактора-фаната Макса Гариса, створили (в дусі нашого Едварда Стріхи) поетичного генія, автоме¬ханіка Ерна Малі, нібито нещодавно померлого. Гарис дуже вподобав твори Ерна Малі, надрукував їх....і 5 червня 1944 року довідався із сіднейської газети «Sun», що автор вигаданий. Але знайшлися любителі, які твердили й твердять, що ця пародія на модерністську поезію насправді зовсім не погана, ба краща за об'єкт пародіювання. В кожному разі, Алберт Такер у вступі до недавнього видання поезії Ерна Малі каже: . «Вже 50 років,як австралійський поет Ерн Малі вигадав двох поетів, Джеймса Макаулі та Гаролда Стюарта, і вжив їх на те, щоб написати поезію під його іменем». Отак.

Одначе лишімо все це для іншої розмови й звернімо погляд не на далеку Австралію чи ще дальшу Атлантиду, а таки на своє, та ще й дедалі вагоміше та значущіше. Явище рідної історії. Та що там явище — «явлення». Скрижалі буття українського народу. Як каже доморобний спеціаліст:

Явлення «Велесової книги» з небуття — живе свідчення невмирущості, незнищенності українського народу.

1500 років тому, коли творилася ця історико-релігійна пам'ятка, наші пращури в страшному напруженні відстоювали свої духовні надбання, самобутність, виборювали право на вільне життя. Щезали їхні вороги — етноси, які здавалися непереможними; йшли в небуття могутні імперії, що топтали, шматували, нівечили наш народ, а він знову піднімався і відтворював свою генетичну потужність. Це й відобразила «Велесова книга».

З «Переднього слова Бориса Яценка до українського видання «Велссової книги».

Від Брюсселя та Сан-Франциско до євразійських степів

З'явилася — чи пак, явилася — «Велесова книга» (в ранішій версії: «Влес книга») доволі типово. Вже усталена версія твердить, що 1919 року десь неподалік станції Великий Бурлюк біля Харкова в садибі князів чи то Задонських, чи то Донських, чи, може, й Допцових полковник білої армії Алі Ізенбек знайшов якісь дощечки з вирізьбленим на них текстом. Мішок із тими дощечками Ізенбек буцімто повіз на еміграцію, і 1925 року у Брюсселі їх побачив російський інженер Юрій Міролюбов, письменник і любитель старослов'янщини та фольклору. Міролюбов нібито збирався писати історичну поему, але йому бракувало матеріалу; він заходився переписувати Ізспбекові «дощечки», й робив це впродовж наступних п'ятнадцяти років. 1941 року Ізенбек помер, а його майно, зокрема нібито 600 картин і «дощечки», сконфіскувало гестапо, в іншій версії — гіммлерівське «Аненербе». Отакі пропадають оригінали безцінних пам'яток: як не в пожежі, то в Гестапо. Але сам твір, ніби той міфічний фенікс, воскреснув, і в 1950-х роках почав появлятися в російському еміграційному журналі, що виходив у Сан-Франциско й називався дуже доречно: «Жар-птица». Починаючи від першого повідомлен¬ня в 1953 році («Колоссальнейшая историческая сенсация»), «Жар-птица» впродовж 50-х років надрукувала десь 100 рядків із «історико-релігійного пам'ятника». В січні 1955 року надруковано нібито репродукцію однієї «дощечки». Ще трохи згодом до Совєтського комітету славістів було надіслано фотографію однієї з «дощечок», там було доручено розглянути справу, й 1960 року в журналі «Вопросы языкознания» (№2) з'явилася стаття Л.П.Жуковської «Поддельная докириллическая рукоиись. (К вопросу о методе опредсления подделок)».

На еміграції, одначе, цілком однозначні (як видно і з заголовку) висновки офіційної совєтської науки не зашкодили дальшому просуванню «Велесової книги». Тут стали з'являтися присвячені їй видання та переклади російською й українською мовами (Творогов і Асов подають доволі повний їх перелік). Спрацьовувала також певна українсько-російська синергія. Показова, наприклад, поява книжки «"Влесова книга" — языческая летопись доолеговской Руси» (1966): її написав Сєрґей Лєсной (Парамонов) — емігрант із Києва з 1943 року, доктор біологічних наук, аматор-дослідник давньої Русі та «Слова о полку Ігоревім» (пов'язання нього твору з «Велесовою книгою» виявиться ще не раз), а вийшла вона у вінніпезькому видавництві Trident Press Ltd., яке спеціалізувалося в українській еміграційній патріотичній літературі. Одне з перших видань тексту «дощечок Ізенбека в транскрипції Міролюбова» появилося «на правах рукопису» у видавництві «Млин» (Лондон-Гага, 1968). 1979 року теж таки видавництво випустило працю «Віра забутих предків (Аналіза "Влес Книги")» вже тоді покійного (помер у 1974 році) проф. Володимира Шаяна. Колись відомий у Львові санскритист, опинившись на еміграції, в Лондоні, став головним речником і духовним батьком дохристиянської (перунівської) віри, а далі й одним із найревніших в українській спільноті поборників «Влес книги». Він проголосив її текстом «дохристиянської, отже старослов'янської, чи навіть, докладніше, староукраїнської віри». Але це ще не все. Вона —

Мітологема народу і нації, яка в образовий спосіб висловлює божественне походження нації.

В основі такого міту лежить усе [sic] історіотворча ідея нації. Проекція в майбутнє.

Святослав і герої «Слова о полку Ігорів» жили цією ідеєю, що вони є внуками Дажбога. Бачу теж із якою силою спалахує серце молоді, коли їх пробудити саме такими ідеями.

(«Віра забутих предків», с.6.)

Як видно з цитованого тут Яценкового вступу і як покажуть висловлювання інших спеціалістів від цього твору, шаянівському пафосові судилося знайти плідний ґрунт у незалежній Україні.

Напередодні розпаду Совєтського Союзу інтерес до «Велесової книги» помітно пожвавлюється — очевидно, через руйнування цензури. В Україні Олесь Білодід і Віктор Киркевич друкують у журналі «Дніпро» (1990, №4) частину твору, подаючи це як повернення забороненої літератури. Але найбільша публікація, пов'язана з Велесовою книгою, з'явилася того року в Росії. Це розвідка Олєґа Творогова у «Трудах отдела древнерусской литературы» — розгорнутий, детальний, науковий огляд «Велесової книги», історії появи та сприйняття цього твору, нарешті, повне зведення наявних «дощечок». Розглянувши цей текст у кількох аспектах — палеографічному, мовному, історичному (як це раніше зробили науковці чехословацької Академії наук щодо КЗР — хіба тільки без хімічної експертизи, бо ж немає оригіналу) і, так би мовити, ідеологічному, Творогов доходить виснов ку, що це — фальшивка. Та ще й махрова, бездарна, зовсім позбавлена — на відміну від «поем Оссіана» чи «Краледворського рукопису» — літературних чи філологічних вартостей. Зіставляючи варіанти із «Жар-птиці» з Міролюбівськими, Творогов показує їхню взаємну суперечливість; аналізуючи структуру тексту, доводить, що «рядки», розподіл слів та віршів є суцільною містифікацією. Та найвиразніше, мабуть, на підробку вказують мова (цей безсистемний коктейль прикидається давниною, але його явно виготовив цілковитий невіглас в історичній лінгвістиці) і, врешті, відсутність найменшої історичної та культурної автентики в самому змісті.

Творогов нагадує, що вже у перших писаннях захисників «Велесової книги» робилися натяки на те, що науковий світ, мовляв, поділився в оцінках автентичності цього тексту (с. 173). Насправді ж такого поділу не було й немає: будь-який справжній науковець зі справжньою філологічною або історичною освітою не може не розпізнати підробки. її захисники рекрутуються з іншого табору — з пара-, або псевдо-, або просто-таки антинауки. Проте, як побачимо, їхня роль постійно зростає — бодай в українському контексті.

Наступного року журнал «Слово і Час» (1991,ч.9) друкує статтю Леоніда Шульмана «"Влесова книга" — пам'ятка історії чи містифікація?». В ній набагато стисліше, ніж у Твороґова, але цілком конкретно й доречно обговорюються різні аспекти фальшивості, явної підробки «пам'ятки», і зокрема наголошується її не дуже то й прихований «общерусский» чи пак «великодержавний» і явно ксенофобський ідеологічний підтекст.

Після ґрунтовного викриття і з російської сторони, і з української, можна було сподіватися, що популяризація та розкручування «Велесової книги» ущухнуть, бодай в Україні. Нічого подібного. Вони тривали ще жвавіше, до того ж, відтепер захисники «Велесової книги», озброївшись іще однією публікацією її тексту — працею Творогова, примазували свою «пам'ятку» до авторитету «ТОДРЛ ». (Взагалі, таке «примазування» — один з основних засобів у творенні видимості науки серед апологетів цих творів.) На довгу низку текстуально документованих закидів піхто не відповідав. Фахової дискусії не було й не могло бути. Серед нечисленних виїмків — книжка Асова, де він таки заперечує деякі докази, вдаючися до наукоподібних викрутасів: мовляв, усі мовні «помилки» — це вина переписувачів, а не системна вада, що варіації в орфографії — річ повсюдна тощо. Остаточний аргумент надзвичайно промовистий:

Головне підтвердження автентичності не можна виразити словами. Воно походить від особистого духовного досвіду. Про автентичність говорить сам дух «Велесової книги». її містерійна таїна, велика магія слова (с.240).

Найефектніший засіб, бодай в Україні — не згадувати нічого посутнього про наукові сумніви, але використовувати «російсько-імперську» (або совєтсько-імперську) карту, мовляв совєти/москалі лають «Велесову книгу», бо відчувають, що вона стверджує українську історію та культуру й віщує відродження незалежної України. (Про великодержавний етос, яким насичена «пам'ятка», якось не говориться.) Емблематичним прикладом такого розумування є стаття відомого письменника й аматора-дослідника української старовини Валерія Шевчука «Загадкова "Велесова книга"» («Хроніка-2000», 1994, ч.З-4). Автор вираховує причини блокування «пам'ятки» (треба було захищати «ідеологічні постулати російської імперської історичної науки» й не допускати іншого, «українського» варіанту праісторії — немовби саме він і є в «пам'ятці»), слідом за Лєсним-Парамоновим і разом із Борисом Яценком стверджує, що широта знань і талантів автора «Велесової книги» перевищує всі можливості будь-якого фальсифікатора (дуже схоже на аргументацію Палацького — але цей топос закономірний у містифікаціях), перераховує всі «об'єктивно наукові» критерії (їх аж дев'ять), за якими можна встановити автентичність «будь-якої пам'ятки», а ще — і тут серцевина цілої статті — зі зворушливим ентузіазмом переповідає й розгортає всі шляхетності й цноти «Велесової книги»: вона показує, що були «три Аскольди-варяги», вона збагачує наше розуміння слов'янської міфології, і вона така цікава для історика. Але надаймо слово самому авторові:

Для висвітлення історії української державності тут також знайдеться чимало фактів, а саме про державні утворення докиївського періоду, чимало є про сам Київ, про різні епохи в житті наших предків, Антську державу. Є матеріал не лише до історії релігії, але й соціально-економічного побуту тощо. А скільки тут джерельного матеріалу для вивчення історії української мови — за це конче має взятися фаховий мовознавець-історик. Не менш цікава книга етнографам та фольклористам, соціологам, історикам права, а передусім літературознавцям, адже перед нами найдавніша пам'ятка української літератури, один з епосів, в якому реально бачаться засновки епосів пізніших, водночас це зразок протолітопису і до історії українського літописання він упише не одну цікаву сторінку. А вже про історика релігії не випадає говорити, тут його поле пасоме... Отож кажемо: «Велесова книга» подає стільки сконденсованого історичного матеріалу і такі цікаві він має перегуки із відомими нам фактами (історичними, літературними, фольклорними), що проходити без уваги повз нього в наш час просто неможливо, треба тільки позбутися заданих упереджень та й розглядати пам'ятку в першу чергу як літературну і не прикладати її до системи сучасних політичних передзавдань. Отже маю ще раз сказати: сфальсифікувати таку пам'ятку було неможливо ні в XVII, ні у XVIII, ні тим більше в XIX чи XX століттях... (с.70-71).

Справді: скарбниця, й годі. Серце радіє за патріота, якому ця, варто зауважити, вкрай нудотна і безладна «пам'ятка» дає аж таку інтелектуальну насолоду, викликає «безліч думок та асоціацій» і вимагає від нього «осмислення в багатьох параметрах». От шкода тільки, серед безлічі думок забракло йому тієї, котра допомогла б осмислити просту річ: такий параметр, як наукова совість, вимагає зважати на праці попередників. І коли вже в солідній науковій публікації всього чотири роки перед тим детально доведено, що цей «протолітопис» — махрова фальшивка, треба спершу впоратися з усіма тими закидами й сумнівами, заки далі його пропагувати. Але в тому-то й річ: як і в Шаяна чи Асова, Шевчуків ентузіазм не розрахований на наукового споживача, на науковий дискурс. Він повис десь у своїй власній, віртуальній дійсності, у тій же «великій магії слова».

На цьому можна було би справу й полишити, сконстатувавши, що в основному простір і дискурс навколо «Велесової книги» вписуються в загальніший світ (на Україні доволі просторий) паранаукових, окультно-ірраціоналістських пошуків і «явлень», десь між рунвірою, Індоєвропою та шляхом аріїв — недарма останнє (7502 рокуі) солідне українське видання «Велесової книги» вийшло з під стріхи «ІндоЄвропи». Але є ще певні параметри. Один, зовсім не другорядний, стосується цього клятого українсько-російського пограниччя, яке, погодьмося, досить нечітке, зокрема в добу Дажбожих внуків і трьох Аскольдів-варягів. Річ у тому, що хоч у ранній («катакомбний») період нашої «пам'ятки»-віри, тобто в 1950-60-х роках, якась українсько-російська синергія в пропагуванні спільних скрижалів, може, й була, але пізніше, зокрема в період незалежності, шляхи дуже розійшлися. Тепер, здебільшого, кожний дбає про своє. Асов у виданні 1994 року Україну згадує тільки раз у бібліографічному посиланні, й то пише з однією крапкою над і. Видання 1997 року вже згадує Яценків переклад (1995), але хіба щоб насварити за підступи проти слов'янської єдності, задля яких

Б.Яценко не погребував і звичайною фальсифікацією, вписав у давній текст, і то в абсурдних місцях, якихось укрів, що їх «кляті москалі» приховали. Бігме, якби укри були, ми б їх не ховали, бо ім'я се давнє, але в старовину не відділялося від головного імені: «руси». Основна думка «Книги Велеса», заклик до єднання слов'янських родів, повторювана в текстах десятки разів, не влаштовує Б.Яненка, коли мова заходить про росіян. І на здійснення цієї ідеї йому вдалося вибити гроші. Та наскільки мені відомо, видавці та закордонні спонсори скористалися з його праці, але йому самому не заплатили ані гривні. Адже навіть у такому перекладі проскакують думки, прямо протилежні до ідеї роз'єднання слов'ян (с.155-156).

В російських тлумаченнях «пам'ятки» легко зауважити поширення її географічного ареалу на, сказати б, 1/6 суші — тягла традиція, її відзначав іще Твороґов, цитуючи статті Володимира і Ольги Скурлатових (це насправді одна й та сама особа), де, наприклад, твердиться, що

наші предки «водили худобу зі Сходу до Карпат». Отож не прип'ятські болота, куди нас хочуть загнати деякі археологи, а величезний простір євразійських степів включно з Амуром — ось наша істинна прабатьківщина. 400 років тому росіяни лишень повернулися в рідне російське поле, яке тисячоліттями належало нашим предкам. У цьому, власне, й полягає велика цінність «Влесової книги», що вона явно свідчить про нашу споконвічну присутність на нинішній території країни (тобто СССР. — Г.Г.).

(Ольга Скурлатова. «Загадки "Влесовой книги"». — Техии-ка — молодежи, 1979, №12; цит. за Твороґовим.)

Цю тенденцію видно і в асовському виданні, навіть в анотації, яка пояснює нам, що «Книга Велеса -перший повний канонічний [sіс!] переклад російською мовою священних текстів новгородських волхвів VІІІ-ІХ віків нашої ери», але також це «джерело, в якому відображено віру й історію багатьох європейських та азіатських народів Євразії від кінця XX тисячоліття до нашої ери до IX віку нашої ери». В українських версіях, річ ясна, йдеться про наші терени й наших жерців. Ось остання наська варіація на цю тему: брошурка «Пісня ратна. Епічна скрижалі "Влес-книги"» (переклад та упорядкування Петра Комнацького, Київ. 7508; видавництво, річ ясна, «Індо-Європа»). В анотації говориться:

Влес-Книга є найдавнішою з відомих на сьогодні пам'яток древньоукраїнської писемності. Створена на Волині ще за життя «варягів» Аскольда та Рюрика, вона цінна як єдине автентичне джерело з дохристиянських часів, дайджест 20000-літньої історії оріїв-русів, родова Книга всіх руських родів.

Можна припускати, що відбува ється мовчазний братній розподіл скрижалів: прадавня історія (20000 років — це вже неабищо) — нам, прадавня територія (тисячолітнє російське поле включно з Амуром) — їм.

До речі, коли вже згадано про Скурлатова. В загальному руслі російського неоязичництва, «ведичного» руху, а за ними й «Пам'яті», з їхнім нахилом до великодержавного шовінізму, расових теорій, ксенофобії та антисемітизму, знайшлося місце й авторові книжки «Сіонізм і апартеїд» (Київ, 1975) Скурлатову — разом із такими, як Алєксандр Барашков (він же А.І.Асов і Бус Кресень). Великою мірою «Велесова книга» є біблією цих течій. Наші ентузіасти скрижалів буття українського народу, починаючи від Бориса Яценка та Валерія Шевчука,) про цю її похмуру й ніяк не проукраїнську функцію, мабуть, не відають, а якщо відають, то не глаголають. Може, до цієї загадки «Велесової книги» ще не докопалися, а може, вже шукають в іншому напрямку.

Бо вже видно, що знову щось не гаразд: російські видання «Велесової книги» виходять частіше, більшими накладами, а головне, вони — не науковіші, ні, але наукоподібніші (бодай порівнюючи видання Асова і Яценка). Одне слово, забирають нам наші скрижалі. Емігранти із властивою їм простодушністю відчули це ще за катакомбної доби нашої «пам'ятки»-віри. В кожному разі, вже тоді в тому ключі писав адепт до ґуру:

Враження були надзвичайно сильні, і 2-го серпня 1968-го року я відписала Проф. В.Шаянові, що Влес Книга є не тільки космогонією і теогонією наших предків, але їхнім заповітом для майбутніх поколінь. У Влес Книзі я чую голос Духу нації, що дзвенить своєю повною вщерть самосвідомістю, лунає історіотворчою силою. Але, Пане Професоре, щоб вийти із Влес Книгою в ширший світ, таки ви мусите її перекласти і в цілості проаналізувати. Бож «старший брат» присвоїть собі цей літопис і повториться історія «Слова о полку»...

(Лариса Мурович. «Рідна мова Влес Книги». Вступне слово до кн.: Проф. Володимир Шаян. Віра забутих предків, с.1.)

Доводиться шукати ще древнішої, вже абсолютно й однозначно праукраїнської пам'ятки. І уявіть, така знаходиться: «Послання Оріян Хозарам».

Від Праги через Єйл і «Свободу» до «ІндоЄвропи»

1978 року український інженер і аматор-мовознавець із Нью-Йорка Іван (Джон) Стойко видав малу книжечку «Листи до Божого ока. Рукопис Войнича, вперше розшифрований і перекладений англійською мовою» («Letters to God?s Eye» з підзаголовком «The Voynich Manuskript for the First Time Deciphered and Translated Into English»). Вона вийшла у Нью-Йорку у Vantage Press, одному з так званих Vanity-видавництв, які за гроші надрукують будь-що (аби не протизаконне) й навіть трохи поредаґують; тут англійська мова таки трохи відредагована... а трохи й ні. У вступі Стойко пише про свої лінгвістичні теорії, про пошук дохристиянського слов'янського письма та про те, як 1973 року натрапив у журналі

«Sciense Digest» на вістку про знайдений у Бразилії в 1872 році камінь, нібито пописаний фінікійським письмом з-перед двох тисяч років. Маючи хобі — декодування — та, видно, ту перевагу, що наперед знав, якою мовою зроблено напис (читач уже також здогадався?), після кількатижневої праці Стойко зумів розшифрувати письмо. Але вісім рядків напису на «Бразильському камені» — надто короткий текст, щоб робити історичні висновки.

І тут дружина показує йому газету «National Enguirer». Ця газета друкувала тоді безліч цікавих статей: «Крокодил з'їв хлопчика», чи, може, «Хлопчик з'їв крокодила», а ще «Кеннеді живий і переховується на дачі Фіделя Кастро» тощо; тепер вона здебільшого пише про любовні ексцеси поп-зірок. Але того разу стаття називалася «Загадкова книжка, яку ніхто не може прочитати». Так Іван Стойко довідався про «рукопис Войнича», який зберігається у Єйлському університеті. Стойко береться до праці й незабаром розшифровує і його. Мова рукопису — та сама, що й напису на камені: звісно, українська. Це не повинно нас дивувати, бо водночас Іван Стойко розшифровував також етруські написи, й вони теж виявилися українськими. (1985 року одну таку працю мені люб'язно надіслав Богдан Бойчук, знаючи, що я таке збираю.)

Плодом праці над розшифруванням деяких сторінок рукопису Войнича, включно з описом самої праці, екскурсом про Хазарів, Євреїв, давніх Українців і про деякі філологічні питання й була невеличка (всього 90 сторінок) книжка «Листи до Божого ока». Заголовок, як каже автор, узято з рукопису.

А зміст? Зміст — це буцімто листи «Ора» (володаря «партії» «Орян») до лідерів Хозарів, якими є Панна Маня Коза (Miss Mania Koza) і її син Суст (що, каже автор, «також можна прочитати як Саша, Сус або Ісус»), А взагалі, краще процитувати, щоб не спотворити сенс:

У степах Русі (тепер Україна) десь у дохристиянський період, Ліла Коза, мати Панни Мані, втратила нагоду відновити релігію Ока на Русі. Очевидно, вона покинула Русь після боротьби (fight), яку програла. Але програла не лише релігійну боротьбу, але шанс бути володарем Русі. Згідно з даними, що Ор цитує з листів Панни Мані, релігія Ока давно тому була створена (conceived) в степах чоловіком, який називався «Око». На ст. 58R Ліла Коза твердить, що релігію Ока видумано 3606 років раніше...

Не важить, коли засновано релігію, але факт, що Око проголошує себе Божим, і тим самим володарем цілого світу. Все було Боже, отже, його. За це він дістав назву Око Бога. Але, формуючи свою релігію, він змістив іншу, яка, згідно з Ором, була вищою.

Це була оріянська релігія. Але з часом релігія Ока програла і народ Русі знову повернувся до старої (с.27-28).

Усе це нібито базується на розшифрованих текстах. Ось приклад з першої розшифрованої сторінки (16L):

1. Що міра міру? Міраж однаж і по можій кості побє. Моща нопір кажу.

2. Де по віру вірував і Орі бажає. Пусте се що Бозі Око боре.

3. Пусту віру Око Боже світу міра. Мета не віра в тобі жиє.

А. Око уважай, помяташ одну волу і святу совіст повікаж.

5. В Степу віра по вірі номера. . А Суст по вірі пустоше де?

6. Совіст панусі повє, що се ти бажає? Вги што иужа Ора Бажає?

7. «Новеж лома заре одному». Допиніи, де пужа і што міра волода

іт.д. (с.31).

Такого є десь 13 сторінок, потім ще й переклад на англійську. Загальне враження? А яке ж може бути? Маячіння. За бажання можна піддати його фаховій експертизі. Але й без неї не можна не помітити клінічних прикмет дисоціації, відгомонів якихось фраґментованих і дивовижно поплутаних розмов, сварок, називань (Ліла, Маня, пануся, косе око, совість) тощо. Зокрема, цікавою є закономірна тенденція до самооголення шляхом вербальних алюзій, наприклад, словосполучення «Маня Коза» і підтекстове (імпліцитне) «маньяк/психоза» тощо. Доволі часто повторюються в тексті тема голизни і якісь алюзії до дитини («малиш»/«baby»).

А з «ідеологічно-історичного» Стойкового коментаря можна додуматися, що, наприклад, «Око» — це те променисте, над зрізаним вершком піраміди око, якого видно на зворотному боці кожного доларового банкнота. Тобто масонський знак Бога, що, своєю чергою, — як показують кінцеві роздуми Стойка про Євреїв і Хозар — асоціюється з «жидомасонською» змовою володарювати над цілим світом, насаджувати свою релігію (вона ж також християнська) на прадавню й первісну релігію «Оріїв» тощо. Споріднення з«Велесовою книгою» та неоязичництвом доволі прозоре.

Рукопис Войнича, який зберігається в Єйлській бібліотеці рідкісних книг і рукописів ім. Байнеке (Beinecke Rare Books and Manuskript Library) під шифром MS 408, безупинно привертає до себе увагу як фахових дослідників, так і найрізноманітніших аматорів. Вілфред М. Войнич, знаний збирач рідкісних книг, придбав його в 1912 році від єзуїтського колегіуму у Фраскаті, біля Рима. На початку 1960-х його купив від маєтку Войнича нью-йоркський збирач книжок Ганс П. Краус. 1969 року він подарував його Єйлській бібліотеці. Рукопис складається з 234 пронумерованих пергаментних сторінок середнього формату (225x160 мм). Писано його невідомою мовою, шифром, базованим на латинці й дещо схожим на «дзеркальне письмо» Леонардо да Вінчі. Особливою його принадою — про що можу говорити з власного досвіду — є багаті, вкрай чарівні й загадкові ілюстрації, які в основному поділя¬ються на ботанічні, астрономічні або астрологічні і, найзагадковіші, так би мовити «біологічні», які здебільшого зображують оголених жінок у різних дивовижних і взаємосполучених чи то ваннах, чи то трубах; деякі дослідники вбачали тут символічне ядро рукопису, тобто алегорію людської репродукції та поєднання душі й тіла. Саме через ілюстративну тематику багато дослідників так чи інакше пов'язували рукопис із відомим середньовічним філософом, астрологом і реформатором науки Роджером Беконом (бл. 1214-1294).

Втім, усталеної думки про датування рукопису немає. На підставі того, що деякі рослини на ілюстраціях походять із Нового світу, зроблено припущення, що він писаний наприкінці XV або в XVI столітті, після Колумбового плавання (пор. довідку «MS 408, Cipher Manuskript» на веб-сайті Єйлського університету і бібліотеки Байнеке), але авторство Роджера Бекона така гіпотеза заперечує. Зате достеменно відомо, що він належав англійському астрологові Джону Ді (1527-1608), власнику різних Беконових рукописів: нумерацію зроблено його рукою. Відомо також, що Ді продав рукопис німецькому цісареві Рудольфові II (цісар Священної Римської Імперії в 1576-1612), який тоді резидував у Празі. 1666 року твір опинився в руках єзуїта Афанасія Кірхера й відтак у колегії у Фраскаті (див. MS 408, Cipher Manuskript; http://inky.library.yale.edu/voy/).

Про рукопис Войнича можна писати багато, та це вже й роблено: вибрана (!) бібліографія праць про нього, яку підготувала бібліотека Байнеке і яку удоступнює кваліфікованим дослідникам, займає три густо надруковані сторінки. Але тут варто підсумувати його історію найновішими припущеннями фахівців. Брюс Фельман у короткій анотації в минулорічному «Yale Alumni Magazine» (2000, April 11, p.13) наголошує на «синдромі Войнича» — потребі так чи інакше розгадати таємницю, яка полонила стільки дослідників. Проте серед фахових версій щодо об’єкта цього синдрому існує й висновок єйлського професора інженерії та прикладних наук Вільяма Бенета-молодшого, який у 1970-х роках викладав курс про криптографію і в рамках цього зосередив увагу на загадковій книзі, застосувавши до неї засоби комп’ютерного аналізу: рукопис Войнича не є текстом, писаним будь-якою знаною мовою — «хіба що мовою ошуканства». Така думка (її поділяють і інші експерти) підтверджується відомим фактом, що Джон Ді швидко покинув Прагу з понад 600 золотими дукатами — сумою, заплаченою йому за рукопис, який нібито мав містити формулу вічного життя. Як припускає Бенет, «Ді створив шифр, який дав йому час виїхати з Чехії, заки Рудольф докумекався, що його ошукано». Отож нас не повинно дивувати, що тепер на додачу до тієї магічної формули в рукописі Войнича опинилися Хозари, Орії та дві Кози, Маня та Ліла, на яких немає й натяку в його численних ілюстраціях: парафія «праісторії України» здебільшого не межує ані з фактами, ані з історією, і в неї, як у ту Росію, можна тільки вірити.

А що ж з самими «Листами до Божого ока»? Процес перетравлювання новонабутого скарбу йшов повільно, і перше повідомлення про книжку Стойка — стаття Лева Яцкевича «Сенсаційний рукопис з праісторії України» (коли прислухатися, чутно відгомін із «Жар-птиці») з’явилася в українській емігрантській газеті «Свобода» («СвободА», кажуть її читачі) тільки через кілька років після публікації — в жовтні 1982 року. Автор признається, що фахової рецензії не може дати, але «хотів з журналістичного обов’язку звернути увагу українських читачів на появу цієї небуденної книжки, з уваги на її пов’язаність з праісторією України». І от уже через десять днів, у тій же «Свободі» й під тим самим заголовком, про Стойка захоплено пише Володимир Рен Бойкович: «Він небуденний знавець мов — не учений, але феномен природи, розум якого, прекрасний, природний компютор [sic], допомагає йому розв’язувати найскладніші мовні проблеми. Не дивно, отже, що найкращі лінгвісти світу не можуть дорівнювати йому». Рецензент детально інформує читачів про Стойкове видатне відкриття: «В одному і другому випадку він відтворив старинну нашу азбуку на модерну, й показалося, що обі мови, то є мова манускрипту "Войнича" й напису на бразилійському камені, нам без перекладу зрозуміла» — і вводить його в «науковий обіг»: «Копію оригіналу, написану фінікійською мовою приблизно 2 тисячі років тому, дозволив мені Стойко опублікувати в моїй праці: "Українська земля — Колиска культури людства"». Свій до свого по своє.

Рік пізніше, в серпні 1983-го, на книжку Стойка в статті під заголовком «Сторінки праісторії українського народу — відкрито» відгукується др. Святослав Шумський (ще трохи згодом він писатиме до «Свободи» статті про те, що «наш священний город Київ — найстарший город народів Европи»). Ці сторінки він починає гортати від «Листів до Божого ока» («...повелінням законів Творця правда про наші забуті віки воскресає; і цим разом покласти її в домовину невсилі нікому»), продовжує бразилійським каменем і «Велесовою книгою» — «А що ж коли зупинитись на табличках палких звернень і закликів до народу "Влес книги"? Скільки в них дорогоцінного історично-досліднього матеріалу, який резервуар скарбів нашої праісторії»; констатує із сумом, що

Всі ці надзвичайно вартісні знахідки ми переважно зустріли зі скептичною усмішкою, як щось фантастичне і підозріле, а дехто з нас навіть назвав їх «фальшивками», несвідомо повторивши слова осуду совєтських «експертів». І знову ж повторено такий же осуд, який довгі роки було кинено на «Слово о полку Ігореві» аж до його повної «реабілітації»,

— і запитує в піднесеному тоні:

Чи наше національне сумління або звичайна проста логіка дозволяє нам заперечувати правдивість манускриптів нашої праісторії, належно їх перед тим не перевіривши? Байдуже ставлення до таких дорогоцінних та довгоочікуваних історичних знахідок є неповажним і неоправданим.

Небайдужого ставлення довго виглядати не довелося. Як черговий фенікс, Стойкова книжка возродилася в незалежній Україні — тепер як «Послання Оріян Хозарам». Видав «пам’ятку древньої української мови і публіцистики» засновник і головний редактор «ІндоЄвропи» Віталій Довгич. У своєму «передньому слові до громади» він запевняє (чи пак погрожує), що робота над тим, щоби «ввести "Рукопис Войнича" до європейського наукового обігу», триває. А у фінальній коді запитує і стверджує:

Страшенно цікаво: що ж тепер скаже офіційна наука — про сам текст? Кого ганитиме? «ІндоЄвропу», як це чиниться вже протягом п’яти років? Американських архівістів? Видавців із Нью-Йорка? Джона Стойка, котрого й не спростуєш без знання мов, і в українському націоналізмі не звинуватиш? Чи всю західну науку, яка нівелює дисертації «провідних» учених? Надто з Москви, де бібліографи, не знаходячи згадок про книгу Стойка, відповідали мені в своєму дусі: мовляв її немає, не було й бути не може...

Була!

Єсть!

І буде!

Як буде й «ІндоЄвропа».

На черзі — нові мітологічні, історіософські, етноосферні книжки з доби справді Древньої України.

Перспективи таки грандіозні, але чи варто так хвилюватись? Адже вже маємо і РУНВіру, й «Велесову книгу», й «Шлях Аріїв». Маємо те, що маємо. І вимахування кулаками й викручування дулі перед москалями також маємо. І маємо «Словник давньоукраїнської міфології» Сергія Плачинди (Київ, 1993, видавництво «Український письменник») де, наприклад, автор твердить, нібито цілковито серйозно:

Українська міфологія — найстародавніша в світі. Вона стала основою для всіх індоєвропейських міфологій точнісінько так, як стародавня українська мова — санскрит — стала праматір’ю всіх індоєвропейських мов;

Амазонки (Козачі, Косачки) — войовнича община давньо-українського жіноцтва ІІІ–І тисячоліття до н.е.;

Венеди (Венди, Венети, Енети, Водяники) — одне з найстародавніших і наймогутніших давньоукраїнських племен, що заселяло територію сучасного Поділля (за Геродотом) і частина якого в XIV–XIII до н.е. переселилася в район Північної Італії (Іллірія), де й заснувала Венедську державу;

Етруски (Русини, Руси, «З Русинів») — давньоукраїнське плем’я, що переселилося з Прикарпаття та Галичини до Північної Італії й утворило державу Етрурію за 1300 років до н.е.

Чи треба ще?

Від уявлених коренів до дупла науки

Відповідь на те, чи слід нам хвилюватися, чи ні, доволі проста: будь-які ексцентризми мають право на існування і будь-які бзіки в принципі можна толерувати — це йде разом зі свободою слова. В Америці кажуть: It’s a free country. (В Україні це ще не зовсім так, але поняття бодай уже зрозуміле.) Але є застереження: не можна, як казав Ян Гебауер, розповсюджувати фальшиві банкноти.

Тимчасом натрапляємо на них щораз частіше. В грудні 1999 року на конференції в Київському університеті при вході роздавали різні книжечки, серед них і таку: «Історія української літератури. Навчальна програма нормативної дисципліни для вищих закладів освіти» (Київ, 1999). Уклав її Юрій Ковалів за редакцією Михайла Наєнка; рецензентами були Віталій Дончик і Анатолій Погрібний. На книжці стоїть спільний гриф Міністерства освіти України і Київського національного університету ім. Шевченка. В ній у розділі «Література праукраїнського періоду» читаємо таке:

Етноментальні джерела, міфологічна свідомість та специфіка праукраїнського періоду, відображена у фрагментах етногенетичної пам’яті, не зафіксованих у національних писемних текстах, відомих за фольклорними джерелами, за пам’ятками Трипільської, Ямної, Зарубинецької, Черняхівської та інших культур, відрефлексованих у шумерській, індійській, грецькій, вірменській та ін. літературах. Міфоцентрична основа цього періоду.

Перша гіпотетична пам’ятка дайбожичів — «Послання оріїв хозарам», обстоювання принципів батьківської віри, стилістика твору. «Велесова книга» — доля та проблеми цієї гіпотетичної язичницької пам’ятки, її естетичне значення, спроба національної та духовної ідентифікації (с.5).

Мусив тут-таки в дискусії сказати, що появу «гіпотетичних пам’яток» на кшталт «Велесової книги» або «Листів до Божого ока», перейменованих тепер на «Посланія оріїв (а точніше, оріян) хозарам» у навчальній — нормативній! — програмі історії української літератури я вважаю скандалом у нашому літературознавстві. Їх можна розглядати хіба як приклади новітнього міфотворення — разом зі словником Сергія Плачинди й «романами-есеями» Юрія Канигіна. Будь-які застереження щодо їхньої «гіпотетичності» — протертий фіговий листок: або це пам’ятка, або ні. Упорядник Ковалів заявив у відповідь, що ніхто не має монополії на правду й треба бути толерантним до всіх гіпотез — адже правда постає у зіставленні різних позицій. Це, однак, несерйозний софізм: у кожній дисципліні існують закони, які встановлюють, що можна, а що не можна вважати легітимною версією наукової (а не, скажімо, міфічної) правди. Не кожна вигадка є науковою гіпотезою: теоретизування сільського дядька в «Забобоні» Леся Мартовича про те, що ящірки постали з рослин, бо їхні хвости подібні до стеблин трави, не є альтернативою до Дарвінової теорії еволюції. А ставити фальшивки в один ряд з автентичними літературними пам’ятками і твердити, що правда пізнається десь посередині це — з наукового погляду — немовби на факультеті медицини вчити про два способи видаляти гланди: один через рот, а другий — з іншого кінця.

Як і слід було очікувати, дуже скоро з’ясувалося, що покликання на «гіпотетичність» — бутафорія, на яку мало хто звертає увагу. У книжці «Українська література. Скорочений виклад текстів за новітніми програмами Міністерства освіти України» (Харків, 1999) на самому початку в розділі «Велесова книга» читаємо: «Скрижалі буття українського народу; Збірка поліських пам’яток V–ІХ століть: Хто ми й куди йдемо (дощечки 1–6)». Отже, не «гіпотетична», а таки «найдавніша у світі пам’ятка V–ІХ століття» (хоча все-таки: «найдавніша» чи з «V–ХІ ст.»?) Але це надто тонкі нюанси, щоби в них розбиратися перед школярами, і коментар авторів зводиться до самого патріотичного пафосу:

«Велесова книга» — найдавніша у світі пам’ятка V–ІХ століття, скрижалі буття українського народу в прадавні часи І тис. до н.е. — І тис. н.е. Це український національний міф, співзвучний і співмірний із такими шедеврами світової класики, як «Рамаяна» і «Авеста», «Калевала» і «Шахнаме». Він поєднує образи буття, релігію (віру) й філософію найдавніших пращурів.

І так далі.

Книжка О.В.Слоньовської «Конспекти уроків з української літератури. Нове прочитання творів» (Київ, 2000) також рекомендована Міністерством освіти України. Тут розгляд «найдавнішої української літератури» нібито претендує на об’єктивізм: «"Велесова книга" — найдавніший літопис чи містифікація?». Проте насправді це найщиріша містифікація. Йдеться тільки про апологію «пам’ятки». Заперечення її автентичності взагалі не розглядаються і зводяться лишень до нібито упередженості «радянських» науковців. Натомість «інші науковці, особливо з української діаспори, стали на захист автентичності "Велесової книги"». Хто саме, не сказано, але потім згадується Шаян. Мабуть, то Стойко і Шумський. Не обходиться без уже відомих загальників, цього разу у виконанні Яценка: «Упевнений, що слов’янознавці світу, зібравшись разом, не могли б написати принаймні один такий абзац. То чи під силу було це Сулакадзеву чи Миролюбову?». Але чи можна було сподіватися від пані Слоньовської іншого насвітлення, коли на попередніх сторінках вона схвально покликається на Канигіна з його арійськими вченнями й заохочує учителів (бо вся ця амуніція для них) переказати школярам, що «Українці з давніх-давен давали світові царів, філософів, проводирів. Суто українське прізвище зустрічається в Єгипті: п’ять фараонів з династії Шишаків! А у стародавньому Шумері — цивілізації надзвичайно високого рівня — закони укладав Шульга» (с.40). Треба розуміти — також українець. Ще трохи далі цитовано «нашого сучасника професора Б.Степанишина»: «Автентичність "Велесової книги", лексика санскриту і "Послання оріян хозарам" ... переконливо доводять, що давньоруської народності як такої ніколи не існувало. ... Вона [спільнота] вигадана російськими шовіністами-великодержавниками, щоб Російська імперія могла вважатися спадкоємницею нашої славної багатотисячної Подніпровської цивілізації» (с.42).

Одне слово — все можна, якщо воно збільшує нашу славу і викручує дулю москалям. Тому не дивно, що насамкінець і пані Слоньовській придався фіговий листок «гіпотетичності»:

Вчитель повинен підкреслити, що автентичність твору не доведено, що зараз лише розробляються гіпотези, науковці дошукуються істини. Але старшокласникам властиво захоплюватися таємницею, тому нічого не буде поганого, якщо вони відстоюватимуть, що «Велесова книга» є оригіналом або пізнішим списком з оригіналу. Про це й говорить один з дослідників С.Наливайко: «...Слід рішуче відкинути твердження, нібито ця пам’ятка — підробка... "Велесова книга" — оригінальна пам’ятка, що донесла до нас призабуті, а то й умисне зітерті сторінки нашої славетної історії» (с.52–53).

Тобто банкнот, може, й фальшивий, але нічого не буде поганого, якщо захоплена романтична молодь подаватиме його за справжній. Надто коли це поможе доточити до нашої славетної історії умисне зітерті — «рукою Москви», зрозуміла річ — сторінки.

На підмогу поспішає й популярна преса, яка ладна залучити до «боротьби з москалями» навіть і їх самих. У газеті «День» (2000, 10 листопада) Сергій Граб у статті «Таємниці Велесової книги» звично пояснює, що, мовляв, совєтська історична наука, висунувши теорію спільного походження «трьох братніх східнослов’янських народів — українців, росіян і білорусів», мусила потім заперечувати автентичність «пам’ятки», бо її тексти буцімто «не залишали від цієї теорії каменя на камені», ба більше, «стверджували право українців-русів на власну історію». І далі автор щиросердо рекомендує:

Більш докладно про докази справжньості Велесової книги можна прочитати у фундаментальних дослідженнях Бориса Яценка та Олександра Асова.

Але куди важливішим є те, що в канонізації «Велесової книги» (а там і «Послання оріян хозарам») затирається межа між шкільним підручником і науковим дослідженням: upupienie, якесь неймовірне бажання залізти якомога глибше в дупло науки, вже видно й на вузівському, і на академічному наукових рівнях. І то вже без посилань на «гіпотетичність», як у професора Коваліва. На титульній сторінці книжки «Мистецтво слова. Вступ до літературознавства» (Київ, 1998) Анатолія Ткаченка, також викладача Київського університету, стоїть гриф: «Затверджено Міністерством освіти України як підручник для студентів гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів». Це нібито до чогось таки зобов’язує. Але з розділу «Види, жанри, різновиди» довідуємося, що у несхожості між собою різних жанрів «легко переконатися на прикладі зразків нашого героїчного епосу — прозової "Велесової книги", речитативного "Слова о полку Ігоревім", ритмізовано-наспівних старин, пісенних дум, що належать до молодого епосу» (с.83). Абстрагуючись від усього іншого, що тут сказано, видно, що «Велесова книга» — це прозовий «героїчний епос»; отож немає сенсу шукати в підручнику вказівки на те, що «пам’ятку» скоєно десь у 1950-х роках, якщо вже навіть і про «гіпотетичність» забуто.

Найновішим, хоч напевно не останнім акордом у канонізації «Велесової книги» є довідник «Українська література у портретах і довідках: Давня література — література ХІХ ст.» (Київ, 2000), обтяжений рекомендацією Міністерства освіти і науки України й участю в роботі над ним поважних авторів і установ: «Інституту українознавства при Київському університеті імені Тараса Шевченка у співпраці з науковцями Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, літературознавчою громадськістю України та вченими зарубіжжя (Австралія, Канада, Польща, Росія, Словаччина, США і Франція)» — каже переднє слово «Від редакційної колегії». Загальна якість цього довідника — окрема тема12. Для нас він цікавий черговим уславленням «Велесової книги», цього разу устами члена редколегії професора Анатолія Погрібного.

Сумніву в автентичності твору автор не має. До старезного способу доводити її, наголошуючи те, що будь-якому фальшивникові забракло би знань з історії, палеографії, граматики, вірувань тощо, вдається аж тричі. Підпираючи свої твердження довгими цитатами від уже знаних нам експертів-ентузіастів (Шаяна, Наливайка, Яценка), словом не наводить детальних заперечень Жуковської та Творогова, — згадує тільки в звичному ключі, що «радянські дослідники» «поспішили оголосити» твір підробкою. А взагалі, як у тому пеані, що його колись писав Валерій Шевчук (тут він також член редколегії), професор Погрібний проголошує:

«Велесова Книга» має унікальну українознавчу значущість. Будучи своєрідним літописом, вона конкретизує історичні знання про Україну та українців (укрів, оріїв, роксолян, русів, русичів) протягом тривалого періоду прийняття християнства, відкриває й увиразнює фактично невідому досі українську античність, упевнює, що наша державність, починаючи з ІХ ст. (Київська Русь), — то, власне, відновлена державність, оскільки різні форми державних утворень давніх українців існували і в попередні віки (с.39).

Про те, що ця «Велесова книга» є біблією сучасного російського неоязичництва й фашизоїдного великодержавництва — і таки насправді скроєна з цієї матерії і з цією метою, — також немає згадки. Втім, хто ж у довільних фантазіях про минуле звертає увагу на невигідні деталі сучасності?

Дві крапки над і

Ширше обговорення загальної тенденції до міфологізації колективної пам’яті, канонізації та сакралізації національних героїв і текстів, прагматики й поетики містифікації як такої треба залишити до іншої нагоди. Тепер хочу пунктирно зупинитися тільки на двох моментах.

Усвідомити перший із них, формальний (або й онтологічний) допоможе арабська приказка про ніс верблюда: якщо раз дозволити йому просунутися в шатро бедуїна, то невдовзі там опиниться й весь верблюд. Якщо дозволити фальш і подвійні стандарти, поставити «любов до батьківщини» або «магію слова» понад наукові критерії, то межі допустимого неминуче розширяться для наступних фальшивок. Виразно видно, як поборники «оріїв» і «Велесової книги» мостять дорогу для «Послання Оріян Хозарам»: у гурті завжди веселіше. Але також не можна не бачити, як вони постійно усправедливлюють свою справу покликаннями на «Слово о полку Ігоревім» і на нібито остаточну його перемогу над різними скептиками. В суті речі, під таким оглядом вони мають рацію: якщо попри всі його явні містифікаційні прикмети далі сприймати «Слово» як автентичну пам’ятку, то чому не оголосити нею й «Велесову книгу»? Сумне й повчальне видовище — намагання серйозних науковців подолати цю дилему. Творогов, наприклад, детально й переконливо розвінчуючи «Велесову книгу», аж двічі називає блюзнірськими спроби її ентузіастів захиститися прикладом «Слова». Але немає в тому ніякого блюзнірства: разом із канонізацією «Слова» впущено подвійний стандарт, і теперішні містифікатори агресивно ним користуються. А науковий істеблішмент споживає плоди своєї недалекоглядності й непрофесійності. За все треба платити, й ціною канонізації «Слова» є грядуча канонізація «Велесової книги» і «Листів до Божого ока».

Другий момент стосується соціологічного виміру справи, конкретніше одного чи двох його аспектів. Як видно з поступового просування фальшивок щораз глибше у програми навчання української літератури, контроль над якістю — що є основним показником науковості — катастрофічно зменшується. Офіційна наука, що мала б на це реагувати, мовчить. З особистого спілкування знаю, що багато українських науковців — мовознавців, літературознавців, фольклористів — вважає ці твори суцільними фальшивками, але їхніх голосів також чомусь не чути в публічному дискурсі. Кричущий непрофесіоналізм, який на Заході, наприклад, став би причиною відмови від контракту, начебто й не помічається, як не помічається й змішування наукового та псевдо- чи й анти-наукового дискурсів. Академічні установи (наприклад, Інститут літератури НАНУ), вузи (Київський університет, за прикладом свого Інституту українознавства), не кажучи вже про Міністерство освіти, яке щедро роздає будь-кому свої рекомендації, заходилися розширювати ареал «праукраїнської» історії — буцімто для зміцнення української державності, але коштом наукової достовірності і здорового глузду. Самокомпрометацію цих інституцій, розмір деморалізації, яка чиниться в контексті гуманітарної освіти, годі переоцінити. Програмово, нормативно (!) закладаються підвалини для того, щоб переказувати новому поколінню школярів та студентів новий «праукраїнсько-арійсько-оріївський» канон. (Від випускників філологічного факультету Київського університету, до речі, можна довідатися, що професор Петро Кононенко на курсі української літератури XX сторіччя здебільшого говорив про «Велесову книгу», а професор Олесь Білодід цій темі присвячував основну увагу курсу історії української мови.) Їхні студенти, отже, або віритимуть у ці дурниці й суцільно засмічуватимуть своє розуміння літератури та історії, або (що ніяк не відрадніше) відповідатимуть на іспитах «як належить», подумки маючи все це (разом з усім українським літературознавством і українською літературою, здискредитованими за законом сусідства) десь глибоко в дуплі. Як колись і Оссіан, «Слово» та чеські рукописи, ці «пам’ятки» нібито мають плекати національну гордість і допомагати перебороти почуття національної меншевартості. Але буде навпаки: посилюватиметься не гордість, а меншевартість. І глибока іронія полягає в тому, що одна з тих «правдавніх пам’яток» якраз і є продуктом великодержавних бзіків. (На другу старший брат іще не зазіхає і, може, не схоче — дуже вже клінічна.) Якщо вірити в конспіративні теорії, то, може, справді тут діє «рука Москви». Бо ніщо так не провінціалізує й ганьбить наше сучасне літературознавство і врешті-решт саму державу, яка тому всьому нібито потурає (не забуваймо про всі ці міністерські рекомендації та університетсько-інститутські грифи), як цей провал в «оріївське» самодурство.

(С) журнал "Критика", червень, 2001

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Back to top