A+ A A-
  • Категорія: Культура
  • Перегляди: 168

ДО 150-річчя ВІД СМЕРТІ І 230-річчя ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ФЕДІРА СИМИРЕНКА

Ярослав Стех

       ,,За правду борись аж до смерті, тож за тебе й Господь Бог змагатиметься’’ (Сирах 4-28)

З великим зацікавленням я прочита статтю в газеті ,,День’’ за 29 листопада  ц.р. під наголовком ,,У 2016 році виповнилося 85 років від дня народження визначного українсько-американського ученого-соціологієї  професора Олекси Симиренка’’ автором цієї статі є Петро Вольвач. Рід Симиренків для мене настільки цікавий, що з  цієї тематики я написав пару статей, на які відгукнулася пані Тетяна Володимирівна Симиренко.  Від якої я довідався не

тільки цінні подробиці про цей славний рід, але і отримав від неї знаменитий подарунок журнал ,,Родовід’’ число 10 (наукові записки по історії культури  України), що появився в 1995 р і в цілості присвячений родові Симиренкам. Журнал великого формату, гарні ілюстрації і чіткий друк на 95 ст.. Можна сказати журнал  старанно охоплює деталі цього славного роду. З цього журналу виходить, що рід Симиренків протягом двох століть творили сторінки українську історію, яка залишили яскравий і  тривкий слід для майбутніх поколінь України. В нашій історії були численні славетні роди, серед яких можна назвати рід Острозьких, Терещенків, Ґалаґанів, Тарновських, але серед вимінених родів авторитетну позицію займає рід Симиренків, який не тільки грунтовного в наш час треба переосмислити, але цей рід треба популяризувати і протиставляти сучасним олігархам, які  не законним шляхом збагатилися із загального національного добра і на тілі нації стали вони струпом і потворним пасожитом. Тоді коли рід Симиренків  свої матеряльні блага здобував протягом  років чесною працею із здобутих благ щедро ділився з своїм народом. І тому цей рід становить невмируще тло в пам’яті народу. Він з великої людською гідністю рятував і утверджував українську ідентичність в російсько-царському поневоленню. При тому слід підкреслити, що цей рід був наділений дивовижною далекосяжною свідомістю і мав в собі незвичайну духовну відповідальність  перед майбутніми поколіннями. Все що він робив становить взірець і дороговсказ для сучасників і майбутніх поколінь.У цьому ж феномен і сила роду Симеренків, це справжний національний пантеон героїв, котрі не просто творили  міфи, а ставали один подругім члени сім’ї духовним осердям і моральним двигуном України. Саме і тому, цей рід Симиренків слід широко популяризувати, бо він того вартий. Ця унікальна родина окрилювала в минулому нашу націю і окрилює її в наш час. Вона належно  примножує прогресивну славу нації, у їй активности  в боротьбі  за незалержне своє місце в історії людства. Саме теперішній період є доброю нагодою з одної сторони пригадати Славний рід Симиренків, а з другої показати що так в минулому, як і в наш час в Росії міняються державні системи, але методи агресивні царські, ленінські, сталінські і путінські, без виключення всі по суті у свої наслідка до себе подібні.
       

Вистарчить пригадати, що путінська Росія вже три року провадить дику підступну і криваву війну проти суверенної України. Вона захопила і анексувала Крим і на Сході України заливає кров’ю величезні простори нашої землі, вбиваючи там щоденно невинних людей. Руйнує  культурні і загальнонародні цінності, запроваджуючи систему, тортур до всіх і винищує в тому людей  похилого віку, жінок, дітей і заявляє дику претенсію на панування над цілою Україною, втягаючи її у безодню нечуваних в історії дальших поневірянь. На тлі цієї брутальності рід Симиренків освітлює і оновлює наші почуття  і наповнє їх ллюдським оптимізмом. Розбуджує надію і вдосконалює шляхи діяльности, а водночас визначає напрям за яким слід жити. Цей рід боровся за правду жити вільно під сонцем рідної землі. При тому рід  Симиренків, пройшов складні і жорстокі дороги випробувань так за царсько-росийського панування, як і за більшовицького поневолення. Особливо  пекельний удар цьому родові задала репресивна сталінська машина, яка остаточно знищила їхнє родове гніздо, колись квітучий і багатий Мліїв, разом з родиною їхню церкву з  цвинтарем, пам’ятниками визначних українських діячів тощо.Одже  варто хотяй загально познайомитися з одним з найстарших і найбільш заслужених родів Симиренків, яких вплив на розвиток української культури значущиій. Пригадаймо Федіра Степановича Симиренка, який народився 1787 р. в Платоновому хутіру, саме він належить до перших в Україні підприємців-цукрозаводчиків. Батько Федіра Степан козакував, а в кінці купив у с.Млієві ділянку, побудува там  дім, посадив сад, завів господарство, але не присягнув цариця Катерина ІІ і був  закріпачений втративши свою посілість. Щойно син Федір Симиренко зайнявся серіозно бізнесом торгував, орендував млин над річкою Вільшаною, мав дуже зарадну дружину Анастасію Михалливну, за описами в них було 22 дітей, з яких лише 8-ро дожили до повнолітності. Подружжа доробились заможности розвинуло підприємську діяльність і  дали дбру освіту дітям. Завдяки їхній зарадності їм вдалося викупити   усю родину із панської залежности. А у 1843 р. заснували фірму ,,Брати Яхненки і Симиренки’’ і разом побудували вони першу в Україні парову цукровню, а через п’ять років побудували біля Млієв другу та машинобудівельний завод. У 1853 заснували вони судноплавство, де продуковано ,,залізні’’ пароплави на Дніпрі, яким надано імена ,,Українець’’ та ,,Ярослав’’. Був це національно свідоний  рід, який намагався звеличувани свою націю. Проф. Володимир Львович Симиренко загинув, але не зрадив себе, ні свого народу.
          

Ще у 1943 р.Т. Шевченко познаймився із Федором Симиренком і вони щиро заприязнилися. В літку 1859 р. до Млієва приїхав вдруге Тарас Шевченко. Кобзар відвідав городищенські заводи, садибу Платона Симиренка, Кіндрата Яхненка та Олексія Храпаля. Він побачив паростки матеряльного національного зростання: два корпуси цукрового заводу на сім поверхів, дві школи, технічне училище, безкоштовні лікарні на сто ліжок, церкву, театр, крамниці з недорогими товарами, бібліотеку. Робітниче містечко складалося із 150 окремих будиночків із садибами для сімейних і гуртожитку для самотніх. У той час три міста царської Росії освітлювалися газовими ліхтарями: Мліїв, Москва й Петербург. Близько 200 навколишніх сіл та хуторців знаходили тут роботу й порятунок у важкий час. Тут робітники мали вищу платню, ніж у сусідів, харчувалися у їдальнях і купували товари за пільговими цінами, одержували пенсії. Їхні діти мали право безкоштовно навчатися у школі та технічному училищі, користуватися бібліотекою. Усюди панувала доброзичливість, повага, українська мова була не тільки в побуті, а й у діловодстві. Коли Тарас Шевченко усе оглянув, він обійняв Кіндрата Яхненка і Симиренка і просльозився кажучи: «Що ти тут сотворив, батьку!» Із цього зворушення написав такі слова: ,,О люди! Люди небораки! Нащо здалися вам царі? Нащо здалися вам псарі? Ви ж таки люди, не собаки!’’ Ці слова як автограф родина Симиренків берегла як найдорожчу реліквію у своїй родині. Колишній кріпак Федір Степанович Симиренко став почесним громадянином Києва і його нащадки автоматично (спадково) одержували це звання. Цар не зласки, але з конечности, своїм указом надав Федорові Симиренку звання почесного громадянина Російської імперії. Незважаючи на те в родині Симиренків дотримувалися православних релігійних обрядів,  в родині панувала атмосфера доброзичливості, яка передавалася  з родини на цілу залогу. Звичайно в тому також велика заслуга була дружини Федора пані Анастасії. Їхні діти отримали солідну освіту. Платон Федорович народився 02.01.1821, м. Сміла Київської губ., тепер - Смілянського р-ну Черкаської обл. Як син українського пітприємця  студіював цукрову справу у Франції, керував фірмою батька профінансував видання «Кобзаря» Т. Шевченка і став визначним широко-відомим вченим, помер 26.01.1863. Такий самий був і його молодший брат Василь, який народився у Млієві 1835 р.без розголосу надзвичайно також допомагав фінансово Товариству науки і культури, Духовній семінарії, фінансува різні літературні видання, шкільні підручники а також  ,,Кобзар’’ Шевченка, та українські часописи; ,,Київську старину’’, ‘’Раду’’, ‘’Громадську Думку’’, ‘’Літературно-науковий вісник  та інші. В тому сім’я Симиренки не тільки після архангельського заслання пригорнула академіка Павла Чубинського, але і допогла у виданні українського національного  гімну. Симеренки були славними підприємцями, але не менш славними і заслуженимиі мецинатами, які гідно відстоювали і нзахищали інтереси українського народу.
          

Відомий історик Леонід Залізняк в одній зі своїх авторських радіопередач сказав: ,,Українські мецинати, це найшляхетніші лицарі і герої народу!’’. Так було в минулому і так є в наш час. Симерегки були цією пристанню, біля якої гуртувалися найкращі сили нашої нації (Т. Шевченко, П. Чубинський, М. Драгоманов, В. Антонович, М. Старицький. І. Франко, М. Грушевський. М. Лисенко та інші. Доречі М. Лисенко за щедрі пожертви на українські справи, Федіру Симеренку присвятив свій знаменирий твір. Можна сказати Симиренки люди земські, але вони благословенні для України були самими  небесами. Саме у край важких роках для України вони виконали титанічну роботу, яка сьогодні під силу виконати навіть урядом. Сергій Плачинда називав “Симиренківський капіталізм” – народним, гуманним, соціалістичним, що зародився в Україні 1830 року. До речі, як згадувала і пані Таня в одному з листів, Василь Симиренко, дотримуючись родинної традиції, не афішував свого добродійства, і люди багато про що довідувалися вже після смерти добродія. Він заповів увесь свій капітал – 10 мільйонів рублів – Фондові сприяння українській літературі, мистецтву й науці /Ігор Кравченко, “В Україні відкрити Україну: культура як національна мета”. Літературна Україна, 12 січня 1995 року/. А свій будинок – на українські культурницькі цілі.На підставі цього загального опису помітно, що славетний рід Симиренків  становить окрему сторінку в історії України… Маючи за собою чотири покоління Симиренки, нащадки козацького роду, спромоглися у свій час звільнитися з панщини і згодом увійти у коло найзаможніших підприємців Європи. Колишній кріпак Федір Степанович Симиренко, наш ювілят, пройшов складнбий шлях життя і став почесним громадянином Києва і його нащадки автоматично (спадково) одержували це звання. Цар своїм указом надав Федорові Симиренку звання почесного громадянина Російської імперії. Та ця мужня людиіна на 87-році життя 4 листопада 1867 р. нагло померла від серцевого нападу. Але його діло продовжувало своє життя у нових поколіннях Симиренків. Стаючи світочами і піонерами науково-технічної прогресу  в Російській імперії, та на жаль і в часи СРСР були дощентно знищені. Весь доробок здобутий поколіннями важкою працею, а в тому майже мільйон достойно оплачуваних стабільних робочих місць на їхніх заводах все було втрачено. В розмірах статті не спосіб охопити і перечислити всесторонню допомогу, яку родини Симиренків втілюва на пітримку загальноукраїнської матеряльної ідухової культури. Передовсім вони щедро допомагали фінансово "Товариству допомоги українській науці і штуці", призначували  літературні стипендії і спонсоровано майже усі проукраїнські видання. У цьому місці слід з гордістю відзначити, що до вище наведених пожертв, подібними до пожертв родини Симиренків,  слідом за ними  пішов великий український пітприємець Петро Яцик з Канади (Торонто), який найбільшу суму пожертвував на фонд ,,Енциклопедії Українознавства’’ та подарив три міліони долярів, для центру історії України при Альбертському університетові. Цейже відомий мецинат фінансував довгими роками конкурси на знання української мови для дітей в Україні і на цю ціль видавав десятки міліонів долярів.
        

А понадто фінансував поверх двадцять проєктів культурно-освітних, які були вповні покриті тільки його  коштами. Подібним до нього був  Ераст Гуцуляк один з найбільших постачальників ліків в Канаді. Він жертвував мільйони долярів різним науковим і громадсьлким українським оргамізаціям, подарував просторий будинок для Пласту в Торонто і в Оттаві будинок на потреби української анбасади. Великі гроші призначив на потреби Острозької академії тощо. Гуцуляк іноді говорив, що в Україні багато заможних людей, які підуть нашими слідами. Думаючи не тільки про себе і своїх онуків, а про загальнонародне добро, яке про них залишить тривку пам’ять. Зарівно про Яцика, як і про Гуцуляка знято кінофільми, в яких роізказується про їхню жертвенність. У діяспорі існують і активно діють менші, але також дуже щедрі подібні жертводавці, як фонд Емілії і Тетяни Антонович та  пару десяток інших, які пітримують українську культуру і не тільки культуру, але виділяють значні суми грошей на лікуваня поранених бійців, що захищають Україну та допомають дітям, яких батьки загинули у цій брутальній війні, яку викликав і провадить сучасний міжнародний  злочинець Владімір Путін. Цей колишній кагебіст для українських патріотів готов в наш час відкривати на зразок гітлєрівських лагирів новітні концтабори заглади типу Авшвіц в нових масках. Дивує, що світова громадськість байдуже приглядається до всього того, що вже три роки діяться на Сході України. Те, що там діється вимагає негайних і конкретних постанов зупинити безумство смертей, яке завтра може поширитися на інші народи. Ця нерішучість вдаряє в засади міжнародної моралі і руйнує підставові поняття  загальнолюдської справедливості. Український катаклізм, це загальнолюдська проблема моральної кризи і ніхто від неї не заховається. Тому й трагедія, яку переживають українці повинні б зацікавитися також місцеві олігархи з України, які незаконним шляхом здобули міліони із тих міліонів жоден з них найменшої частки не видає на загальноукраїнські потреби. Це  ще раз доказує, що ми повинні пишатися і гордимося родом Симиренків, бо  добре узмисловлюємо собі, яке пекло ця родина пережила в 30-х рр.в часи  більшовицьких погромів над українською інтелегенцію і своєї честі у ці важкі роки родина не втратила. Рід Симиренків не тільки символізував заможних пітприємців, але в очах большевиків, цей рід  віддавав усі свої сили і майно на збереження українства і надихав його до повноцінного національного життя. І тут тиснеться сказати маленький уламок щирої болючої правди, яку довелося  пережити цій славній родині. З болем пригадаймо, що в перший день різдвяних свят 7-го січня 1933 року  чекісти увірвалися до дому проф. Володимира Симиренка визначного вченого, якого науково-дослідницька, плідна і багатогранна робота особливо з садівництва має всесвітню значимість і тут позвірячому його арештували, тортурували і погрожували рострілом. А в часі арешту вони перепровадили неімовірний глум над усім, що знаходилося в домі. Рабували майно, виносили його на подвір’я різні документальні пам’ятки, всякі цінності і там їх прилюдно палили. Горіли козацькі грамоти, малюнки Шевченка, книги та інші унікальні цінності. Забрали  Володимира і прогнали дружину з дітьки  з дому. Марія (1890-1979) з дому Улянченко, відзначалася завжди високою культурою, ніжністю і не втрачала своєї гідности в жодній навіть складній ситуації. Вона в тих складних умовах взяла за ручку доню Таню і  на руки тоді  16 місячного  Олеся (зараз знаного вченого професора в США), і пішла на зустріч новій незнаній долі. Заспокоювала мати дітей не бійтеся, все погане промине. Хотяй внутрі гордої жінки все кипіло, але ворог до кінця її не зламав.
        

Марія Симиренко з дітьми, побоюючись арешту, вимушена була виїхати з Києва і поневірятись по всій Україні. У той час майже по всій Україні лютував страшенний голод, біженцям жилося вкрай важко. Вона разом з дітьми бідувала,  діти дуже часто хворіли. Життя для них в комуністичній займанщині стало страшнішим за саму смерть. Через те, що сім’я «ворога народу» не могла тривалий час жити навіть у родичів, то упродовж всього періоду ув’язнення чоловіка Марія Симиренко прямо скривалася. Вкоротці дізналася, що чекісти її мужа Володимира Симиренка у Лук’янівської в’язниці 1938 р. закатували. Страшно подумати, вбили людину всесвітньої значимости. Проф. Володимира Симиренка, великого українського патріота, науковця, винахідника, письменника, громадського діяча, великого мецината української культури. Марії з дітьми вдалося повернути до рідного дому, щойно під час німецької окупації. Там вона як учитель за фахом, працювала у місцевій школі, а її доньці Тетяні, яка добре володіла німецькою і французькою мовами, працювала перекладачем. З наближенням большевицького фронту, сім’я рятуючись від неминучої смерті подалася в еміграцію. З Трудами дісталася Марія з дітьми  до  Чех, звідси переїхали до Бельгії. В недовзі у 1950 р. сім’я отримала згоду на виїзд до США, де Олекса Симиренко вступив до Міннесотського університету, а після його закінчення вступив до аспірантуру. Закінчив її в 1961 році, тоді ж захистив докторську дисертацію з соціології. Як професор викладав соціологію у Невадському, Каліфорнійському та Пенсільванському університетах. Він автор чотирьох популярних наукових монографій та підручника для вищих навчальних закладів. Дописував до провідних фахових часописах Америки, Канади, Англії та Іспанії ним опубліковано понад тридцять наукових статей. Згодом Марія з донькою Тетяною переїхали до Канади і посекикися в Оттаві. Серд сім’ї Симиренків треба підкреслити, що саме Тетяна, виявилася  справжною берегинею і унікальним літописцем про симиренківський  рід. Все, що робилося навіть в незалежній Україні із вшануванням пам’яті славетної родини Симиренків, все це відбулося за її активною участю. Вона до самої смерті 10 грудня 2002 року  щорічно відвідувала Україну та свою малу батьківщину Платонів хутір. Вона привезла врятований рукопис батьківської праці «Часткове сортознавство плодових рослин» і за власний кошт та невеличкої допомоги держави видала два томи цієї праці рік перед своєю смертю.
       

Про неї і про її батька є знаменита стаття  “Професор Володимир Симиренко: патріот, науковець, мученик” в газеті “Київський політехнік” за 26 жовтня 1995 року. Пані Тетяна Симиренко за освітою політолог, знала кілька мов (працювала в Оттаві при уряді перекладачем) і була великою патріоткою України. Одже весь рід Симиренків був наділений незвиклим розумом, колосальною працездатністю  і безмежною ідейно-жертвенною відданістю до Україми. В народі кажуть ідейність і жертвенність це дві підставові чесноти, на яких основується всі інші морально-етичні вартости, як одиниці, так родини, а в тому і цілого народу. Без ідейности і жертвенности людина практично не заслуговує на повноцінне звання людини. В духовному вимірі кажуть, як віра без діл мертва, так ідейність, без повної відданості є облудною позою. На завершення статті варто додати, що рід Симиренків виявив свою ідейність практично у різному виді, починаючи від грошевої жертвенности, а кінчаючи на готовності віддати для рідного народу і його ідеї свій труд, енергію, а  навіть саме життя.  Про рід Симеренків можна б продовжувати писати, про їхні  осяги і пережиття важко замістити все те у розмірах статті, що заслуговує на нашу загальну увагу. Головно  йдеться про те, щоб неустанно пригадувати  цей рід, який заслуговує на почесне місце в історії народу  і становить дороговсказ для цілої нації. Вічна пам’ять славному родові Симиренків!

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Back to top