- Категорія: Культура
- Перегляди: 248
“Франкофонія” Алєксандра Сокурова, або як же можна винити російську культуру і мову.
Щойно подивився "Франкофонію" Алєксандра Сокурова. Здавалося б, автор, світової слави кінорежисер, який, до речі критикує Путіна, розповідає про те, як було врятовано мистецьку колекцію Лувру під час Другої світової війни. У “Франкофонії” Сокуров на перший погляд - це громадянин світу, що стає на точку зору вічного і доброго - мистецтва. Він закоханий у Францію, в культуру, в духовність. Він теж продовжує, а инші сказали б займається
самоплаґіятом, тему, якої торкнувся в “Російському ковчегові” (2002) - мистецтво, як символ національної культури, історії та індентичности. В “Ковчегові” - російської, в “Франкофонії” - французької.
Однак насправді все це лише маска, насправді його фільм - носій иншої ідеї, затхлої, як вся збанкрутіла ідеологія московського месіянізму. Через годину інтесивного масажування наївного західного глядача, російський "ліберал" Сокуров, виявляється насамперед таким знайомим і болісно рідним російським шовіністом і робить те, на що запрограмований, що мусить робити кожен російський “ліберал” за малим винятком. Сокураов вприскує в свідомість глядача конячу дозу кремлівської пропаґанди - тим разом це лицеміртний міт-байка про Росію як жертву історії. Мовляв, ось Франції і Луврові повезло, а бідній і поґвалтованій большевицькій Росії - ні. Бо райх віддав наказ не ставитися до витворів мистецтва на сході як до витворів мистецтва. Далі йде лемент про страждання Росії, про мільйони невинно убієнних, замордованих голодом (ні не в Україні 1932-1933 р.), і так далі.
Нормальна людина всьому цьому не може не співчувати. Проте той, хто знає про історію російської цивілізації, про колективізацію, індустріялізацію, боротьбу з буржуазними націоналізмами і ширення московського інтернаціоналізму й про інші цивілізаційні "прориви" Москви, не може не відчувати огидного присмаку брехні і лицемірства в себе на язику.
Дивним чином Сокуров чомусь ні словом не згадує про те, що приклад "цивілізованого" ставлення до мистецтва нацистам подали саме в більшовистській Росії. Адже це за російсько-совєтської окупації було знищено 80% церков й инших духовних пам'яток в Україні в 1930х рр., включно з Михайлівським Золотоверхим Собором, Успенським Собором Лаври, висадженим в повітря в 1941 році. Хіба не совєтські війська нищили в Україні все, що могли відступаючи перед німцями, абсолютно без огляду на місцеве населення.
Сокуров робить своїм фільмом всім нам послугу, бо нагадує, що російська культура, література з її гіпнотичними для світу достоєвскімі, толстимі, солженіциними, завжди була знаряддям російської агресії проти инших народів, які мали нещастя сусідити з Москвою.
Звичайно ж, шовініст Достоєвський (який мріяв про завоювання Константинополя) і гуманіст Толстой, як і "вєлікій і могучій руссскій язик" абсолютно (без тіні іронії) не винні в кривавих злочинах Москви, як і невинні вони в нинішній гібридній війні Московщини проти України. В цих злочинах Москви винні ті, хто незмінно використовує Достоєвського-Пушкіна-Толстого-"вєлікій і моґучій" для виправдання російського розбою, мордерства, грабунку і завоювання й асиміляції "інородцев".
Тому, як тільки чуєте від когось про "велич" російської культури і "багатство" російської мови, тримайтеся міцно за кишеню, бо, швидше всього, вас знову хочуть обдерти, у вас хочуть щось знову вкрасти - територію, дім, свободу, людьську гідність чи саму вашу ідентичність.