A+ A A-
  • Категорія: Культура
  • Перегляди: 158

“Франкофонія” Алєксандра Сокурова, або як же можна винити російську культуру і мову.

Yuri Shevchuk

Щойно подивився "Франкофонію" Алєксандра Сокурова. Здавалося б, автор, світової слави кінорежисер, який, до речі критикує Путіна, розповідає про те, як було врятовано мистецьку колекцію Лувру під час Другої світової війни. У “Франкофонії” Сокуров на перший погляд - це громадянин світу, що стає на точку зору вічного і доброго - мистецтва. Він закоханий у Францію, в культуру, в духовність. Він теж продовжує, а инші сказали б займається

самоплаґіятом, тему, якої торкнувся в “Російському ковчегові” (2002) - мистецтво, як символ національної культури, історії та індентичности. В “Ковчегові” - російської, в “Франкофонії” - французької.

Однак насправді все це лише маска, насправді його фільм - носій иншої ідеї, затхлої, як вся збанкрутіла ідеологія московського месіянізму. Через годину інтесивного масажування наївного західного глядача, російський "ліберал" Сокуров, виявляється насамперед таким знайомим і болісно рідним російським шовіністом і робить те, на що запрограмований, що мусить робити кожен російський “ліберал” за малим винятком. Сокураов вприскує в свідомість глядача конячу дозу кремлівської пропаґанди - тим разом це лицеміртний міт-байка про Росію як жертву історії. Мовляв, ось Франції і Луврові повезло, а бідній і поґвалтованій большевицькій Росії - ні. Бо райх віддав наказ не ставитися до витворів мистецтва на сході як до витворів мистецтва. Далі йде лемент про страждання Росії, про мільйони невинно убієнних, замордованих голодом (ні не в Україні 1932-1933 р.), і так далі.

Нормальна людина всьому цьому не може не співчувати. Проте той, хто знає про історію російської цивілізації, про колективізацію, індустріялізацію, боротьбу з буржуазними націоналізмами і ширення московського інтернаціоналізму й про інші цивілізаційні "прориви" Москви, не може не відчувати огидного присмаку брехні і лицемірства в себе на язику.

Дивним чином Сокуров чомусь ні словом не згадує про те, що приклад "цивілізованого" ставлення до мистецтва нацистам подали саме в більшовистській Росії. Адже це за російсько-совєтської окупації було знищено 80% церков й инших духовних пам'яток в Україні в 1930х рр., включно з Михайлівським Золотоверхим Собором, Успенським Собором Лаври, висадженим в повітря в 1941 році. Хіба не совєтські війська нищили в Україні все, що могли відступаючи перед німцями, абсолютно без огляду на місцеве населення.

Сокуров робить своїм фільмом всім нам послугу, бо нагадує, що російська культура, література з її гіпнотичними для світу достоєвскімі, толстимі, солженіциними, завжди була знаряддям російської агресії проти инших народів, які мали нещастя сусідити з Москвою.

Звичайно ж, шовініст Достоєвський (який мріяв про завоювання Константинополя) і гуманіст Толстой, як і "вєлікій і могучій руссскій язик" абсолютно (без тіні іронії) не винні в кривавих злочинах Москви, як і невинні вони в нинішній гібридній війні Московщини проти України. В цих злочинах Москви винні ті, хто незмінно використовує Достоєвського-Пушкіна-Толстого-"вєлікій і моґучій" для виправдання російського розбою, мордерства, грабунку і завоювання й асиміляції "інородцев".

Тому, як тільки чуєте від когось про "велич" російської культури і "багатство" російської мови, тримайтеся міцно за кишеню, бо, швидше всього, вас знову хочуть обдерти, у вас хочуть щось знову вкрасти - територію, дім, свободу, людьську гідність чи саму вашу ідентичність.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Back to top