A+ A A-
  • Категорія: Культура
  • Перегляди: 162

Марія Заньковецька: “Моя Україна надто бідна, щоб її покинути”

Явище, коли одна культура поглинає іншу, звично називають асиміляцією.

Тотальне і всеохопне поглинання української культури російською протягом кількох століть зручніше й тверезіше буде називати геноцидом, хай цей термін скільки завгодно не підходить для означення культурних понять. У період свого становлення український театр зазнавав настільки нищівних утисків і  заборон з боку імперської влади, що інакше, ніж геноцидом, це й не назвеш. Однак історію завжди рухають одиниці – сильні й непересічні особистості, здатні створити противагу навіть найстрашнішим реаліям. Марія Заньковецька – персона настільки знакова для українського театру, що переоцінити роль цієї актриси в його становленні не те що важко – практично неможливо. Можна тільки недооцінювати…

Сергій Осока, UkrainianPeople.us

Вона – сіверянка. Народилася 1854 року на Чернігівщині, у селі Заньки – од назви села й походить псевдонім Заньковецька. Маріїні батьки, збіднілі поміщики Адасовські, хоч як було сутужно з грошима, усе ж віддали доньку до приватного пансіону. Навчатися вона любила. Найбільше захоплювали танці та пантоміма. У колі подружок-одноліток вона потроху вчилася перевтілюватися, приміряти на себе спершу дрібні життєві ситуації, а далі – значніші. Якось удома під час літніх вакацій, чекаючи візиту кавалера, вона вдяглася покійницею, узяла до рук воскову свічку, лягла на лаву й склала руки на грудях. Її гра була настільки переконливою, що юного гостя довелося відливати водою…

Загалом – Маня була дуже чутлива. “Якийсь божий знак, не інакше”, – скрушно зітхали батьки, коли вона повернулася з гостин у циганському таборі в одній панчосі – усе інше роздала вбогим циганчатам. “Якесь прокляття”, – хитала головами родина, дивлячись, як Маня співпереживає гірким сльозам знедоленої наймички. А Маня тим часом присягалася собі: “Цим сльозам має повірити вся Україна…”

Шлях у мистецтво слався нерівно, нервово, уривчасто. Уже в шістнадцятирічному віці вимогливо зажадала – оддайте мене в консерваторію! Не склалося. Батьки, скромні поміщики, бачили в професіях співачки й актриси щось легковажне, щось непристойне, мало не сороміцьке. Яка там сцена для порядної дівчини – краще вже вчителька, або лікарша, або – і це буде найліпше – добра дружина якомусь розважливому та заможному панові. Закусила губу, мріяти про консерваторію облишила. Але щоб таки показати батькам, чого варта її мрія, вступила в Ніжинську аматорську трупу. Уже перші ролі грала проникливо, трепетно, забуваючи себе, гублячись у них. Заодно відповідала на залицяння молодого офіцера Хлистова. Одружилися швидко – чи то кохала, чи то з батьківських обіймів хотіла якнайшвидше вирватись.

Після весілля опинилася мало не на самому краю світу – у Бессарабії, у фортеці Бендери. Там було нудно, аж безпросвітно. Аби не крихітний аматорський театр, хтозна-що й робила б. А так – було куди вилити свої нерозтрачені пристрасті. Сцена затягувала її, як вир, де солодко тонуло реальне життя з його суцільними сірими буднями.

Одного дня сиділа в гостях за роялем і наспівувала:

“Коло млина, коло броду

Два голуби пили воду…”

Незчулася, як до її оксамитового мецо-сопрано приєднався густий соковитий баритон:

“Вони пили, вуркотіли,

Та знялися й полетіли…”

То був голос Миколи Садовського – фундатора й корифея українського театру, брата Івана Карпенка-Карого, Павла Саксаганського, Марії Барілотті, одного з чотирьох славнозвісних Тобілевичів, із яких і почався український професійний театр.

З чоловіком-офіцером довелося розлучитися – пережила, витерпіла. Осуд родини, яка тепер не хотіла з нею знатися, теж. І нарешті – страшну церковну єпитимію: до того, як знову вступити до шлюбу, Марія мала відбути сім років у монастирі. До монастиря не пішла – вибрала сцену. З Миколою Садовським жили невінчані, без “Божого благословення”.

Український театр ледве борсався в пазурах імперського монстра. Повсякчасна сувора цензура. Кожну п’єсу ретельно відчитували, креслили, правили. Українською дозволяли ставити тільки побутові п’єски про життя сільських Гапок та Солопіїв. Говорити зі сцени про життя української інтелігенції, а тим більше про політику, було категорично заборонено. Дозволити українцям уголос заговорити про інтелігентів означало визнати саме існування цих інтелігентів. Для імперської ідеології це було надто вже небезпечно.

“Не можу не сумувати про збіднення української драматургії. Звичні докори театральної критики б’ють майже повз ціль, тому що це явище в значній мірі треба віднести на рахунок цензурних утисків. Автор дає прекрасну річ. Я аплодую. Ось роль – думаю. І радію. Але олівець цензора пройшовся по п’єсі. І майже немає ролі, немає п’єси!” – скрушно зітхне Заньковецька, а тоді зосередиться й продовжить боротьбу. Сучасники пишуть, що вона ніколи всерйоз не цікавилася політикою, але для свого народу зробила не менше, аніж найзапекліші революціонери. Саме завдяки їй, уперше за всю історію, зі сцени Київського театру почули українську мову. Для цього їй довелося довго й наполегливо доводити тодішньому міському голові Льву Тамарі, що українська мова таки заслуговує на те, щоб нею говорити на сцені, що українська мова – попри все! – є… А в Петербурзі Заньковецька змогла досягти речі й узагалі неможливої – використавши весь вплив, який у неї був, заручившись усіма можливими й неможливими протекціями, вона добилася дозволу виступати на професійній сцені для українських труп.

Її акторська майстерність була понад і над будь-якими сумнівами й оцінками. Сила того таланту залишала далеко позаду й бідність репертуару, і позірну одноплановість деяких ролей, і загальну вузькість дозволеного діапазону. Її Ганнусь, Оксанок та Марин імперські критики возводили в ранг трагічних Есхілівських та Софоклівських героїнь, нервово перепитуючи себе: “Эта Заньковецкая – украинская актриса или актриса вообще?” Імперія не полишала надії зробити Марію Заньковецьку актрисою “вообще”, буквально осипаючи її щедрими пропозиціями поміняти українську сцену на російську – мовляв, і ролі масштабніші матимете, і публіку освіченішу, і гонорари більші. Заньковецьку було годі вблагати: “Моя Україна надто бідна, щоб її покинути…”

Вона не потребувала іншого визнання, вона не хотіла іншої публіки. Щиро любила свою. Незгоди з батьками, нещасливе подружнє життя з Садовським, яке врешті-решт закінчилося розлученням, часта зміна труп не підточили її таланту, адже він виріс із самісінької серцевини народу. “Своє рідне владно кликало до української сцени, до її скорбот і молитов”, – зізнавалася Заньковецька. Для неї писали Олена Пчілка, Борис Грінченко, Панас Мирний. Нею захоплювались Симон Петлюра, Лев Толстой, Антон Чехов, Петро Чайковський. Її творче життя цілком можна назвати і довгим, і щасливим, на відміну від особистого.

В останні роки відмовлялася від ролей. Була переконана, що вчасно піти – це велике і многоцінне вміння. Для бенефісу вибрала кілька уривків зі свого улюбленого репертуару, – згадувала пізніше художниця-емігрантка Катерина Антонович. У залі була справжня істерика, глядачі плакали. Схиливши голову набік, Марія Заньковецька стояла під рампою й протягом шести годин слухала привітання й овації. Того ж вечора вона першою в історії України отримала звання Народної артистки. Перша народна, – здавалося б, це так знаково, так багато. Тільки не у випадку Марії Заньковецької – для її подвижництва й безмірного таланту всі нагороди будуть замалі.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Back to top