A+ A A-
  • Категорія: Культура
  • Перегляди: 129

Гурт «Гайдамаки»: «Нині українською рок звучить набагато краще, ніж російською»

Олександр Ярмола, Максим Бойко та Андрій Слєпцов про сучасну українську музичну альтернативу та музику спротиву, про те, як вдається неформатній музиці виходити до масового слухача в Україні та за кордоном, а також про свою нову акустичну програму «Думи про рок» і диск «Міцкевич. Стасюк. Гайдамаки».
 
Ганна Трегуб, Тиждень
 
Як відбувається в рок-гуртів перехід від електричного до акустичного звучання та яка його мета? Які переваги має акустичне звучання з погляду виконання та сприйняття слухачами? Чому для нової програми «Думи про рок» обрано саме такий формат?

Олександр Ярмола: «Думи про рок» — місток між кобзарською традицією та сучасною рок-музикою. Це буде таке собі дійство, трохи театральне, але не занадто. Спочатку з’явився задум зробити концертну акустичну програму, а зараз бачимо, що можна випустити й записаний на диск live (записи робили в Кирилівській церкві в Києві). Коли почали все це реалізовувати, паралельно стали з’являтися різні ідеї й потроху оформилося таке собі театралізоване шоу, така собі міні-вистава.

За звучанням це дуже близько до напівакустичного формату unplugged. Колись був такий формат MTV unplugged, тобто не повна акустика, а лише наполовину. Ми обирали для нової програми не забойні, двіжові пісні, які граємо на електричних концертах, а радше балади. Стилістично вони лягають у кобзарську естетику, і ми ще допрацювали цей напрям. Зрозуміло, що це не те, що робить «Хорея козацька», і не те, що співають кобзарі. Це не автентика, а авторський стиль. У монологах або якихось наших репліках між піснями звучатимуть слова з дум та інтерпретації творів Тараса Григоровича Шевченка.

Майже всі рок-гурти доходять до акустичного виконання, бо є емоції, які нам обов’язково притаманні, але які на електричному концерті не можна відтворити. Всі, мов ті діти, хочуть починати з чогось голосного, драйву, а зі зрілістю приходить усвідомлення, що палітра людських емоцій і так само музики набагато ширша, ніж гурт може відтворити в межах свого електричного звучання. Тому до бажання зробити щось акустичне так чи інакше доходять. Для того MTV придумало серію програм unplugged, і деякі гурти виступили там доволі успішно. Всі ж слухають Nirvana unplugged. До того цей гурт нічого такого не робив, а тут доріс.

Максим Бойко: Думи, які співає «Хорея козацька», автентичні, а ми робимо це в нашому, гайдамацькому стилі, підсиливши склад бандурою, цимбалами, різними народними духовими інструментами. Звучання буде не таке, як у давніх дум: ми не пробуватимемо донести щось старовинне, а спробуємо показати, як козаччина бачиться сьогодні, у ХХІ столітті.
 
Наша акустична програма теж не просто так з’явилася. Останніми роками ми включали в електричну програму по кілька акустичних пісень, коли грали і в Україні, і в Європі. Є такі фестивалі, де це не потрібно, а є, скажімо, клубні концерти або виступи на кінофестивалях, щось таке, де вишуканіша атмосфера й слухачі хочуть чогось інтелектуального. Так почали додавати по одній-дві пісні, а Андрій Слєпцов став возити із собою акустичну гітару. Згодом слухачі почали питати, чого так мало пісень в акустичному форматі граємо, от і вирішили зробити нову програму.
 
Здається, у рок-музиці вже були всі експерименти, які тільки могли бути. «Гайдамаки» ж теж починали з ритм-н-блюзу, далі пройшли через регі, фанк, ска аж до оригінального козак-року. Рок досі може породжувати щось нове?

О. Я.: Козак-року не було, але ж з’явився. Не пригадую, коли точно, приблизно між 2008-м і 2009-м, зробили музичну програму, де основою були бойові козацькі та наші власні пісні в рок-обробці з народними елементами. Простіші, але потужніші. Робили її якраз задля того, щоб грати на великих фестивалях і концертах, де треба було «пробивати» аудиторію. Згадати б наш кавер на пісню «Ace of Spades» гурту Motörhead, де використали українську пісню «Ой там на горі та й женці жнуть», а також «Запорозь­кий марш», використаний у нашій пісні «Сумний святий вечір». Програма була витримана в стилі бойового маршу, змішаного з рифовою рок-музикою. Так народився козацький рок.
 
Чи нині мають значення текст і його зміст для рок-пісень, як це було за часів Джима Моррісона? Яке ставлення до цього в «Гайдамаків»? Чи пишете-шукаєте ви нові україномовні тексти для композицій?

О. Я.: Програма «Думи про рок» якраз має не лише музичне, а й філософсько-текстове навантаження. «Плач Єремії» з текстами Грицька Чубая, «Мертвий півень» із текстами Юрія Андруховича, «Кому Вниз» із текстами Шевченка — це все 1990-ті. А кого назвемо зараз? Питання відкрите. З гуртів, які починали в 1990-ті, сьогодні вже мало хто виступає. Втриматися у формі багато років — це теж певне випробування. Молоді, що виходять на сцену зараз, не надто переймаються текстами. Питання популярності для них стоїть на першому місці.
 
М. Б.: Думаю, гурти, які звертають увагу на текст, є, але вони не популярні. Тому, хто хоче бути комерційним, вистачить чотири слова приспіву й не надто важливо, що там між ними. Щодо гуртів, із якими спілкуємося, з ким в АТО разом їздили, назву «Тінь Сонця». Не скажу, що вони мегапопулярні, як-от «Скай» чи «Антитіла», але виконують повстанські, стрілецькі пісні. У них своя ніша. За славою особливо не женуться, але в них немає пісень ні про що. Комерційної музики, тієї, яку просить радіо, не пишуть.
 
Чи існує в українському контексті таке явище, як музичний андеграунд? Як йому нині ведеться?

Андрій Слєпцов: Андеграунду насправді багато. Розкажу про Тернопіль, де прожив доволі багато років. У Тернопільського рок-клубу лишилися речі, притаманні андеграунду. Цю музику виконують на містечкових фестивалях, у клубах. Просто так їх не почуєш, зокрема на радіо. «Птаха Project» уже немає, а от Nameless ще існує. Уже давно є Ragga Sapiens, якого на великих радіостанціях ви не почуєте. Гурт «Мантри Керуака», якому сидіти на кухні вже нецікаво. Але він теж їздить по своїх клубах, має прихильників. Також в Україні з’являється на рівні напівандеграунду абсолютно новий якісний рівень звучання поп-музики, її нова хвиля. Там зовсім інший підхід до справи, бо немає шаблонних речей, а є новий погляд на музику та аранжування.
 
У світі рок-музики є свій відповідник швацької машинки Zinger або автівки Porsche 911, як-от Led Zeppelin чи Pink Floyd. Це добре розуміють закордонні продюсери, які підписують контракти з українськими андеграундними гуртами, такими як Stoned Jesus чи Jinjer. За кордоном альтернативна музика на радіо таки звучить.
 
М. Б.: У Києві багато практикують не кавер-гурти, а авторські. Вони молоді й не ставлять за мету сунутися кудись далі. Їм подобається таке життя, подобаються гаражі, клуби. Велика сцена, телевізор для них не мета. Грають люди, що є успішними у своїй іншій, не музичній професії. Ну хто там особливо знає такий київський гурт, як Properganja, який дає один концерт за рік? А це жива легенда українського регі. Те саме і в українському репі, хіп-хопі, який таки точно андеграунд. А от «Прокрутіть цю пісню по радіо» — це вже не андеграунд.
 
Чи в Україні коли-небудь існувала культура рок-клубів? Вони потрібні для того, щоб рок-музика розвивалася?

А. С.: Було тернопільське об’єднання «Рейвах», Тернопільський рок-клуб, який робив низку фестивалів. Але це ініціатива однієї людини, довкола якої зібралося кілька рок-гуртів, що не легалізовували себе як ГО абощо. У 2000-х рок-клуби були в районних центрах, зокрема Бучачі.
 
О. Я.: Є клуби як репетиційні бази, а є такі, де музику виконують. Питання відкрите, чи є це зараз. Багато чого зіпсували караоке, різні «Голоси країни» тощо. Артист має підніматися з нуля, виходити з андеграунду, а не виростати в штучних, тепличних умовах.
 
Не так давно запровадили квоти, тож говорити, що української музики на радіо зараз бракує, не випадає. Проте рок-музики або близької до неї за стилем звучить доволі мало, те саме. Є ж безліч маловідомих наших гуртів, яким на радіо поки що зась, бо програмні редактори їх або не знають, або не хочуть помічати. Звідки береться така політика радійників?

О. Я.: Після запровадження квот наш радіоефір заповнився українською попсою та будь-якою іншою україномовною музикою. Так є зараз. Далі відбуватиметься процес виокремлення стилів. Він уже почався. Людей із різними музичним смаками багато. В ефір вийшла українська музика, і це класно, від того багато хто зрадів. Далі відбувається природний відбір, люди хочуть чогось нового, цікавішого. Щоб зрозуміти, що в ефірі треба й можна крутити вітчизняний рок, знадобиться трошки часу. Рівно стільки, скільки потрібно слухачеві, аби знудитися й почати вимикати радіо, на якому немає хорошої музики. Тоді або мінятимуть програмних директорів, або вони почнуть думати, що змінити в репертуарі й що цікавого туди додати. Поступово прийдемо до того, що в нас на радіо будуть рок-хвилі, регі-хвилі, поп-хвилі, тобто не лише поп-музика, що становить 99% усього контенту.
  
А. С.: Коли тільки-тільки запровадили квоти, я для себе відкрив багато нових українських гуртів, нової музики. Така собі нова хвиля. Так, трохи вхюпнуло, а тепер знову стався відкат назад. Хай там як, а щось нове з’явилося й потроху крутиться.
 
Отже, маємо проблему й дисбаланс між музичним форматом і неформатом у вітчизняному радіопросторі?

О. Я.: Аби зрозуміти, що таке отой сучасний формат, про який ми кажемо, послухайте, що крутять нині на наших FM-радіостанціях. Багато там естетичного чи мудрих слів? Проблема в тому, що музичні директори, музичні редактори не музиканти й не поети. Це менеджери, які мають добре продати продукт, які шукають, кому б продати дешеву ковбасу й при цьому самі не надто мають смак до вишуканої кухні. Це не гурмани, не естети, які хочуть дати покуштувати іншим те, що їм подобається. Здається, це не новина. На старому MTV поряд із поп-музикою звучали Body Count, Moral hazard, завжди підтягувався андеграунд. Музика андеграунду, субкультур та попса розвивалися там паралельно. Альтернативу було видно. А в нас таких телеканалів майже не було.

«ДахаБраха», Dakh Daughters — це хороші приклади української неформатної музики. Сказати, що вони популярні серед простих українців, не можна. Ми живемо в Києві, спілкуємося з інтелігенцією, серед якої знають неформатну музику. Але якщо поїхати до якогось села й попросити людей на вулиці назвати хоч одну пісню «ДахиБрахи», вони не зможуть цього зробити. За кордоном на «ДахуБраху» теж звернули увагу саме представники культурної інтелігенції. Та й у «Гайдамаків» що тут, що за кордоном публіка та сама, приблизно однакового культурного рівня та зацікавлень.

У Європі є проблеми з музичним форматом, проте існують й альтернативні варіанти. Наприклад, у Польщі зараз вийшов наш альбом «Міцкевич. Стасюк. Гайдамаки» з абсолютно неформатною музикою, яка, втім, звучить на тамтешньому радіо. А в Україні кому дати таку музику, на яке радіо? Навіть не пробуємо.

Якщо до нас приїде румунський рок-гурт, репертуар якого не міститиме й дрібки етнічної музики, свого, самобутнього, а який просто познімає рифи в американців, тим менш цікаво нам буде її слухати, бо сенсом текстів у нас ніхто не заморочується, тому що не розуміє мови. Ми наслухалися американського року, то навіщо нам румунський, якщо він такий самий?
 
М. Б.: Проблема формату і українська, і світова. Поїхали ми якось на фестиваль до Білорусі, там я для себе відкрив 30 нових білоруських рок-гуртів, а в Україні ми знаємо їх два чи три, та й то таких, де про рок важко говорити. У США й у світі досі є гурти, пісні яких мають текстово-філософське навантаження, але яких масово не чують, бо вони не комерційний продукт. На радіо це не треба, там потрібен матеріал, що вкладається в так званий формат і все. У нього є шанс жити, а в решти шанс або важко пробиватися (якщо є ім’я та зв’язки, то процес відбувається легше), або ні. Гурти, популярні в 1990‑х, мають підлаштовуватися під вимоги сучасного формату, бо, якщо гнутимуть суто свою лінію, лишаться ні з чим.
 
ONUKA, ще один приклад неформатної української музики, знають, бо її гарно естетично подано й добре спродюсовано. А «Гайдамаки» їдуть до Європи, несуть туди культурний пласт саме української музики, і за це нас там цінують. Погляньте на гурт System of a Down, вони позиціонують себе як вірмен. Вони хоч і грають у США, але потроху використовують і елементи вірменської народної музики, і тамтешні інструменти, і ритміку.
 
Окрім нової програми «Думи про рок», яку незабаром буде презентовано слухачам, уже анонсовано диск, котрий «Гайдамаки» записали разом із польським письменником Анджеєм Стасюком на тексти класика польської поезії Адама Міцкевича. Що почують польські та українські слухачі?
О. Я.: Усе починалося з ідеї зробити спільний проект із польським артистом на тексти Адама Міцкевича. Поет трохи часу провів в Україні, й це є об’єднавчим моментом для української та польської сторін. Ідея давня, довго шукали польського виконавця, щоб не вийшла просто якась там хрестоматія, те, що роблять усі. Згодом познайомилися з польським письменником Анджеєм Стасюком. Через те що він письменник, тексти Міцкевича не співає, а декламує, робить це автентично, що вже цікаво.
 
Під час роботи над цим диском нас не обмежували жодним форматом. Ми розуміли, що це буде музика, яка зацікавить інтелектуалів. Прочитали Міцкевича, бо до того якось не випадало. Здивувалися, бо це дуже сильний поет, неочікувано сучасний і класний. Далі Сліпий (Андрій Слєпцов) брав конкретний текст, вчитувався, думав, вигадував гітарні рифи. Потім долучився барабанщик, який додав ритму, а я наспівав приспіви українською, найчастіше в перекладах Рильського. Особисто мені ці переклади не надто подобалися, але інших не було. Тому взяли кілька його перекладів, а далі почали шукати. Або самі намагалися перекладати, або просили допомогти Андруховича та Жадана. Якщо поезія складається з 64 віршованих рядків, то перекласти з них чотири українською не надто складно. Решту твору польською мав речитативом наспівати Анджей Стасюк. Пізніше до гітари, перкусії та голосу додалися духові партії. Потім поїхав до Стасюка в Польщу, разом посиділи, подумали, у яких місцях йому включатися, співати та як це краще зробити. Зібрали все те докупи, аранжували й потім разом записали диск у студії в Києві.

Почали ми з «Кримських сонетів», бо Адам Міцкевич був висланий до Криму й писав і дорогою до півострова, і в засланні. З них нам сподобалося не все. Ті, які сподобалися, поклали на музику. Решта творів із загального доробку поета. «Альпухара» — шматочок поеми «Конрад Валенрод», стилізований під народну баладу. «Упир» — вступ до поеми «Дзяди». Закінчили все це «Редутою Ордона», у якій змальовано опір поляків російській агресії в ХІХ столітті. Той мотив здався нам вельми сучасним. Було побоювання, що Анджей Стасюк цього не декламуватиме, але ми йому пояснили, що в нас війна, що гинуть хлопці, що ми стримуємо Москву. І він погодився.
 
Чи існує конфлікт поколінь в українській рок-музиці? До якого покоління зараховують себе «Гайдамаки»?

О. Я.: Сканую ситуацію за своїм старшим сином, якому 20 років. Ті поп-гурти, які нині позиціонують себе як молодіжні, за його словами, у його університетській групі ніхто не слухає. Серед слухачів нині панує індивідуалізм. Кожен може знайти собі щось до смаку в інтернеті. Немає зараз того, як було в нас, коли діставали нові альбоми й одне в одного переписували. Скажу, що в першому наближенні «Гайдамаки» не для молодого покоління. Молодь слухає Джонні Кеша, AC/DC, Motörhead, System of a Down, «старих дідів» рок-музики, таких, що аж я здивувався. Тому можна сподіватися, що коли ми будемо чесними й робитимемо це так, як ніхто інший не робить, то хоча б інтелектуальна молодь нас слухатиме.
 
За роком міцно закріпилося визначення музики протесту. А нині цю роль перебирає на себе реп, хоча українська молодь слухає його російськомовний варіант. Чи може реп стати музикою протесту й розвинутися в Україні?

М. Б.: На світанку українського року, у 1997–1998 роках, казали, що він не піде, бо, мовляв, українською мовою не звучить. Нині українською рок звучить набагато краще, ніж російською. І так само буде з репом, якщо з’явиться хоч кілька нормальних реперів, довкола яких згуртуються інші.
 
О. Я.: Нас дуже засмучує, що молодь слухає російське саме через тексти. Це дуже поганий знак для України. Коли ми як країна робимо такі відчайдушні зусилля відірватися, подолати той стан, за якого були, по суті, колонією, а Росія — домініоном, прив’язка до російського тексту утримує нас у культурній матриці останнього, зводить нанівець усі зусилля вирватися. Краще б у нас слухали англомовний реп. Але англійську ще треба вивчити, а російською щебечуть усі довкола.

Реп… от назвіть такий український реп-гурт, який відбиває те, що зараз відбувається на вулиці. Чогось на зразок польських хіп-хоперів Paktofonika в нас немає. Може, десь є як частина музичної альтернативи, але до нас не доходить. Там, де немає свого, обов’язково зайде чуже. Над цим треба думати, але питання відкрите, кому створювати цілий пласт культури. Потрібен хтось, хто розуміє таку потребу, вкладе гроші в українських хлопців-реперів, виховає з них поетів, та ще й заробить. Тут або швидкі гроші, або стратегічні потреби.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Back to top