A+ A A-

«Нехтування мовою в етнічному середовищі аморальне»

Тарас Марусик

Минуло два роки з часу смерті Володимира Куєвди, етнопсихолога і громадського діяча, який доклав чимало зусиль до відродження української мови в постколоніальній країні та її столиці Києві. Сьогодні, після майже трирічного господарювання донецької орди в Україні, брак таких принципових і послідовних людей, як він, відчувається ще гостріше.

 

В.Куєвда – автор численних праць, присвячених проблемам формування світоглядно-ціннісних орієнтацій, історичної пам’яті та етнонаціональної свідомості. Працюючи довгі роки в Інституті психології ім. Г.Костюка НАПУ (останні сім років на посаді керівника лабораторії історії психології), він досліджував традиційну культуру як форму буття української нації.

Ось лише деякі з назв його статей: «Національні психотипи у творчості Т.Шевченка»; «Традиційність як спосіб буття людини»; «Етнопсихологічні джерела історичної пам’яті в контексті формування національної свідомості»; «Психологія української символіки: міф, життєвий ідеал, національна ідея»; «Світотворчий міф і національна символіка»». Науковим підсумком Володимира Терентійовича стала монографія «Міфологічні джерела української етнокультурної моделі: психологічний аспект».

Без належного врахування праісторичних чинників, вважав В.Куєвда, неможливо сформувати цілісні уявлення про український етнопсихологічний образ, а «всілякі реформаторські починання в будь-якому напрямку нашого суспільного життя, економіки чи політики будуть наражатися на потужний внутрішній опір, хоча зовнішні прояви цього опору можуть і не проявлятися».

І цей опір – сформовані в систему звичаєвості життєві потреби людини. «З цього погляду, – зазначив В.Куєвда, – все звичне (тобто освячене звичаєм, піднесене й утверджене у статусі звичаю) для етнічного середовища є моральним, відхилення, нехтування – аморальним. Мова як вершинна складова символічної системи світу, традиційної символіки, належить до найвищих життєвих цінностей, відповідно, нехтування нею в етнічному середовищі – аморальне».

В останній своїй праці В.Куєвда торкнувся не лише моралі, але й національної ідеї та інформаційно-психологічних воєн, які точаться довкола цих питань. «Якщо на перших етапах «інформаційної» війни перетворення відбуваються немовби в ім’я людини, то на наступних етапах вихідні настанови і матеріальні умови життя, по суті, змінюються на нові, такі, що ламають існуюче світорозуміння людини й підводять її до прийняття нової реальності буття». Таким чином відбувається прискорена реадаптація людини до нових політичних, економічних і моральних реалій, які не збігаються чи суперечать попереднім настановам. В.Куєвда узагальнив ознаки такого швидкого пристосування до новонав’язуваних норм: різке протиставлення інтересів держави і прав людини; нігілізм у ставленні до закону; зневажливе ставлення до праці; повний зсув моральних орієнтирів; презирливе ставлення до патріотизму; забуття минулого як ознака політкоректності; зміщення естетичних уявлень; романтизація кримінального способу життя; звикання до непристойності та вульгарності; природність неуцтва.

Власне, це і є армагедон, який розгортається і проходить по кожній людській душі, в кожному національному суспільстві, а особливо в патологічному, постколоніальному. В передмові до книжки В.Куєвди донецький професор І.Пасько цілком слушно зазначає, що в цьому випадку суспільне буття етносу набуває iррацiонального непрогнозованого характеру. «Розвинена, але чужорідна культура, сформована на підмурках архетипів іншого народу, обов’язково стає репресивною культурою. Така культура заблоковує несуголосне їй пiдсвiдоме, породжуючи ментальний дискомфорт: масове відчуття тривоги i небезпеки, апатії й агресії. Нашi економiчнi негаразди – це наша драма. Наша культурна ситуація – то наша трагедія. Мусимо йти не від економіки до культури, а навпаки».

Пригадую моє інтерв’ю з ним для радіо «Свобода» в червні 2005 року. Суспільство ще тріумфувало, ознак розчарування було небагато, але то звідти, то звідти було чутно тривожні нотки – зокрема, й досить незрозумілі повороти в мовному питанні. Тут і проект указу про забезпечення прав російськомовних, і заяви секретаря РНБО П.Порошенка про створення російськомовних теле-і радіоканалів, груп у вузах тощо. Коментуючи це, В.Куєвда сказав: «Проблема мови – це проблема політична... В наших реаліях вона тим паче політична. Ми добре розуміємо, що оманливий статус незалежності, а тепер я пересвідчився, що все більше і більше досить оманливий статус свободи є певною чи свідомою, чи несвідомою ширмою... Якщо мова як державотворчий чинник не знаходить відображення в пріоритетах державних, вони б мали бути оголошені, це вже насторожує… Якщо подивитися на події початку 90-х років і події, які сьогодні ми спостерігаємо, то, на превеликий жаль, вони дуже нагадують логіку, яку передбачає інформаційно-психологічна війна».

Саме так В.Куєвда сприймав і ті події, які розгорнулися довкола ще молодого, але вже потужного Товариства української мови, створеного в лютому 1989 року. Він тоді вже був лектором першої категорії Товариства «Знання», а також створив й очолював Республіканське лекційно-мистецьке об’єднання «Сурма», головною метою якого було формування національної свідомості. Після того, як він керував чотириденними публічними диспутами з проблем української духовної культури в рамках чернівецького фестивалю «Червона Рута», його було звільнено з роботи за «антирадянщину» і лише через суд відновлено.

Невдовзі Володимир Терентійович став першим заступником голови ТУМ’у і будучи людиною активною, діяв «і словом, і ділом». Пригадую його розповіді, як доводилося виборювати буквально кожний квадратний сантиметр україномовного простору. Наприклад, тодішня (і теперішня) директорка музею літератури до останнього чинила спротив заміні російськомовної вивіски на цьому сьогодні національному закладі. І лише В.Куєвда показав на практиці, як можна збити ту вивіску, не витративши на це ні копійки бюджетних коштів.

Здавалося б, уперед «на повних парусах». Але коли головою ТУМ’у замість Дмитра Павличка став Павло Мовчан, «паруси» почали спускати, тобто гальмувати розвиток впливової громадської організації. А пояснення які були? Ми, мовляв, маємо вже незалежну Україну, тож смішно і далі називатися Товариством української мови. Треба створити іншу організацію, і це буде Всеукраїнське товариство «Просвіта». А під шумок можна й «підімнути» під себе товариство «Знання», перехопивши його майно, і тому подібне. Цікаво, що товариство «Знання» і досі функціонує, ап. Від ТУМ’у залишилися окремі острівці – ТУМ Національного університету імені Т.Шевченка, Донецький ТУМ…

Все це В.Куєвда описав детально в своєму матеріалі «Знищення ТУМ’у було першим потужним ударом по національному рухові в Україні» і підкріпив це низкою сканованих документів. Детальніше з цим болючим матеріалом можна ознайомитися на різних інтернет-ресурсах (http://experts.in.ua/baza/analitic/index.php?ELEMENT_ID=37874)  або в донецькому Віснику Наукового товариства ім. Шевченка (т.25, 2009 р.). Про «дива дивнії» довкола зникнення ТУМ’у і «нефеніксового» відродження «Просвіти» писали і В.Білецький з донецького ТУМ’у, і В.Радчук з Києва. Останній і досі вважає, що ліквідація ТУМ’у нечинна і що в січні 1992 року Міністерство юстиції зареєструвало нову організацію на підставі сфальшованих документів.

Це лише деякі штрихи з тієї ганебної епопеї. Може, не в останню чергу і через це вплив «Просвіти» сьогодні, на жаль, незначний. Сторінку вже давно перегорнуто, але мусимо пам’ятати Біблійну істину: «Пізнайте правду, і правда визволить вас». Саме таким був у слові і в дії В.Куєвда. На презентації книжки Романа Коваля «Отаман Зелений» він сказав: «Правда не до дна – це півправда, тобто брехня, в цій книзі – правда до самого дна. Не треба нам кумирів, нам потрібна правда. Вона збереже нас».

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Back to top