A+ A A-

Мова громадянства – українська : соціолінгвальний аспект сучасного законодавства

Перше місце в 17-му конкурсі студентських наукових робіт, проведеному спільно з Міжнародним благодійним фондом “Смолоскип” на тему „МОВА ГРОМАДЯНСТВА – УКРАЇНСЬКА”.

Шелудько Віра, студентка 5 курсу факультету філології та журналістики Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, учасник програми "Помічник Голови Комітету Верховної Ради України у 2011-2012 роках" Комітет з питань сім'ї, молодіжної політики, спорту та туризму

Проблеми регулювання мовних відносин у суспільстві, вплив екстралінгвальних чинників на розвиток мови здавна були об’єктом вивчення як політичних, так і мовознавчих наук, що відображено у працях Ю. Бестерс-Дільгер [1], М. Ю. Виговського [5], Т. Ю. Горбань [5], О. Зарецького [4], І. П. Лопушинського [8], Л. Т. Масенко [9, 10], К. В. Петриченко [5], Л. І. Рожкової [5], П. В. Сацького [5], М. І. Степаненка [30], В. А. Сушко [5], І. Д. Фаріон [5], Ю. С. Фігурного [5], Ю М. Чередник [34], І. І. Чук [5] та інших. У них звернено увагу на теоретико-методологічні, концептуальні засади та історико-політологічні аспекти мовної політики, проте проблеми формування та реалізації державної мовної політики України висвітлено лише фрагментарно.

 

Пропонована наукова розвідка, що є результатом узагальнення власного досвіду роботи інтерна при Комітеті Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму, має на меті аналіз законопроектів та законів, спрямованих на регламентацію використання української мови та мови національних меншин в Україні.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

1) з’ясувати наслідки двох ратифікацій Європейської хартії регіональних мов або мов національних меншин в аспекті законодавчого й мовного світогляду;

2) визначити недоліки Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов національних меншин» із погляду функціонування державної мови в Україні;

3) проаналізувати Закон України «Про засади державної мовної політики» у зіставленні із сучасними мовними реаліями та станом законодавчої бази;

4) звернути увагу на неприйняті законопроекти у сфері мовної політики, внесені суб’єктами права законодавчої ініціативи;

5) простежити реакцію громадськості на Закон України «Про засади державної мовної політики».

Двадцять один рік незалежності, шість скликань парламенту, станом на кінець листопада цього року 23945 Указів Президента України, 9168 розпоряджень Президента України, 31692 постанови Кабінету Міністрів України, 20812 розпоряджень Кабінету Міністрів України, 11266 постанов Верховної Ради України, 4870 прийнятих законів України (715 первинних законодавчих актів, що не стосуються міжнародних договорів), з яких 22 чинних кодекси. І 5 первинних законів, прийнятих за роки незалежності, з яких 3 сьогодні чинні, регламентують основні мовні питання, принципи здійснення мовної політики, визначають ключові засади її реалізації і сприяють внесенню змін до інших правових актів:

1. Стаття 10 Конституції України.

2. Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов та мов національних меншин».

3. Закон України «Про засади державної мовної політики».

Рішення Конституційного Суду України у справі N 1-6/99 про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови) від 14 грудня 1999 року, інші нормативно-правові акти та міжнародні договори України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України є джерелами для регулювання таких правовідносин.

Що ж до міжнародних договорів, то про мову в Україні в частині використання її національними меншинами йдеться в таких законах, як «Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин», «Про національні меншини», у Декларації прав національностей України.

Закон УРСР «Про мови в Українській РСР» втратив чинність на підставі Закону України «Про засади державної мовної політики». Відповідно до цього Закон УРСР «Про мови в Українській РСР» був чинний аж до 10 серпня 2012 року.

Закон України «Про засади державної мовної політики» – це єдиний нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який визначає порядок застосування тієї чи тієї мови в Україні. Реалізація положень законопроекту після його прийняття вимагає внесення змін до Законів України «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту», «Про нотаріат», «Про культуру», «Про кінематографію», «Про місцеве самоврядування», «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформацію», «Про інформаційні агентства», «Про поштовий зв'язок», «Про телекомунікації», «Про рекламу», «Про лікарські засоби», «Про географічні назви», у Постанову Верховної Ради України «Про затвердження положень про паспорт громадянина України, про свідоцтво про народження та про паспорт громадянина України для виїзду за кордон», до Господарського процесуального Кодексу України тощо.

Це єдиний Закон, що регулює використання мови, який був прийнятий Верховною Радою України, адже за всю історію українського парламентаризму в Україні були подані й інші законопроекти, спрямовані на заміну Закону УРСР «Про мови в Українській РСР», зокрема проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про мови в Українській РСР» (нова редакція) (р. № 1015, н.д. Н. І. Шуфрич), проект Закону України «Про мови України» (р. № 1015-1, н.д. Л. І. Грач), проект Закону України «Про мови» (р. № 1015-2, н.д. П. М. Мовчан, В. О. Яворівський), проект Закону України «Про мови в Україні» (р. № 1015-3, н.д. О. С. Єфремов, П. М. Симоненко, С. Р. Гриневецький).

Загалом бажання законодавчої влади змінити Закон УРСР «Про мови в Українській РСР» можна пояснити банкетною відсилкою, яку містить Конституції України про те, що застосування мов в Україні визначається законом. Але Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», який діяв до 10 серпня 2012 року, прийнятий на підставі Конституції Української РСР 1978 року і значною мірою не відповідав чинній Конституції України. А отже, Закон УРСР «Про мови в Українській РСР» є застарілим і не відповідає реаліям сучасного життя. Тому найкращим виходом залишалося створення нової редакції Закону з можливим удосконаленням зважаючи на сучасний стан української мови. А також необхідність подібних змін обумовлена зобов’язаннями України щодо впровадження Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, ратифікованої Верховною Радою України, та нагальною потребою адаптації мовного законодавства України до стандартів міжнародного світового (на рівні ООН) та європейського (на рівні Ради Європи та ОБСЄ) права в сфері мовної політики. Таким чином переносячи ідеологічні пріоритети тієї чи тієї партії на способи ведення мовної політики в Україні.

Статтею 10 Основного Закону держави України застосування мов в Україні гарантується Конституцією України, яка визначає засади державної мовної політики: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом» [7]. Напередодні і під час прийняття статті в такій редакції «відбувся черговий мовний вибух» [30, с. 54]. Незважаючи на те, що мовне законодавство, репрезентоване Законом УРСР «Про мови Української РСР», було вже вироблене і впроваджувалося протягом 6 років. В альтернативних проектах Конституції ліві фракції підтримували впровадження двох державних мов – української та російської, що передбачало б першу державною лише «на папері» [30, с. 54].

Відповідно до чинної Конституції України «патріоти вимагають негайного впровадження» [30, с. 55] у частині визнання єдиною державною мовою – українську: «Вільний розвиток, використання і захист російської» [7] мови «можна тлумачити-по різному» [30, с. 55].

Ці положення передбачають, що мовне законодавство, яке функціонуватиме в Україні, повинно оперувати положеннями, які забезпечуватимуть використання російської та інші мов національних меншин поряд із державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування; у державних і комунальних навчальних закладах. А отже, передбачає можливість і необхідність визнання Європейської хартії регіональних мов або мов національних меншин.

Спираючись на Конституцію України, в основу тих чи тих законопроектів автори брали Європейську хартію регіональних мов або мов національних меншин. Україна підписала Європейську хартію регіональних мов або мов меншин 2 травня 1996 року. Закон про ратифікацію Хартії було ухвалено 15 травня 2003 року. Це було друге й чинне на сьогодні її затвердження.

Перша ратифікація відбулася 24 грудня 1999 року, але була скасована Конституційним Судом України, оскільки підписано та офіційно оприлюднено її було з порушенням положень статті 94 Конституції України.

Закон України «Про міжнародні договори України» встановлює, що ратифікація міжнародних договорів України здійснюється Верховною Радою України «шляхом ухвалення спеціального закону про ратифікацію, який підписується Головою Верховної Ради України» (частина перша статті 7). Усупереч вимогам Конституції України (стаття 94) цей Закон не передбачає невідкладного направлення закону про ратифікацію після його підписання Головою Верховної Ради України Президентові України для наступного його підписання і офіційного оприлюднення.

Підписання Головою Верховної Ради України закону про ратифікацію відповідно до частини першої статті 7 Закону України «Про міжнародні договори України» на практиці сприймається як самодостатня й остаточна дія, за якою настає офіційне оприлюднення, що суперечить вимогам статті 94 Конституції України.

З огляду на викладене, Конституційний Суд України дійшов висновку про невідповідність Конституції України положення статті 7 Закону України «Про міжнародні договори України» в частині визначення порядку підписання закону про ратифікацію міжнародного договору України.

Друга ратифікація відбулася 15 травня 2003 року. Як і перша, має недоліки, проте не у процедурі прийняття. У сучасних реаліях вона повинна консолідувати національні меншини з корінним населенням в єдину політичну націю, а використовуватися для як механізм конфронтації. Цілком зрозуміло, що Закон «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» потребує перегляду з урахуванням мовно-політичної ситуації.

По-перше, це неякісний переклад. Майже всі держави, які ратифікували Хартію, інтерпретують її по-своєму. Хартія дає змогу кожній державі тлумачити її самостійно. [1, с. 97] В Україні вже через три роки, після прийняття чинного на сьогодні Закону, 29 серпня 2006 року МЗС України з англійської мови на українську було здійснено другий офіційний переклад Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, де назва її звучить – Європейська хартія регіональних або міноритарних мов.

Як зазначається у пояснювальній записці до проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», поданого В. О. Яворівським, «аналіз автентичних текстів Європейської хартії регіональних або міноритарних мов засвідчив, що базовий термін «regional or minority languages» (англ.) «langues regionales ou minoritaires» (фр.) був неправильно перекладений українською мовою як «регіональні мови або мови меншин», оскільки зроблений не з мови оригіналу – англійської чи французької, а з російської. Правильним українським відповідником є – «регіональні або міноритарні мови», а правильна назва Хартії – Європейська хартія регіональних або міноритарних мов» [15].

По-друге, виходячи зі того, що здійснений переклад не відповідає первинному змісту, випливає хибне розуміння об’єкта та мети Хартії. Метою Хартії є збереження мов як засобу відображення культурного багатства, відповідно до офіційного перекладу, на основі якого і була розроблена низка законопроектів про внесення змін до Закону про ратифікацію (р. № 10616 від 14.06.2012 (О. В. Яворівський); 10616-1 від 20.06.2012 (Б. І. Тарасюк); 10616-2 від 22.06.2012 (П. М. Мовчан))

В. Д. Радчук, провівши дослідження, зазначає, що однозначно й категорично предмет Закону України 2003 року «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» автентичним оригіналові вважати не можна, оскільки «Закон повторює хибну термінологію українського перекладу, хоч би вона й нагадувала віддалено ключові поняття Конституції України» [28, с. 37]. Ні в самій Хартії, ні в нашій Конституції нема «регіональних мов або мов меншин». Незрозуміло також, що таке «мова меншин». «Чи національної? Чи національна? Для 86 тис. зі 104 тис. євреїв в Україні рідна мова – не «єврейська», а російська. Для 102 тис. з 140 тис. поляків – не польська, а українська… » [28, с. 37]

По-третє, постає актуальною проблема недостатнього співробітництва між державними інституціями на різних рівнях. Територіальна громада і місцева влада недостатньо поінформовані про Хартію і не схильні впроваджувати в життя її постанови. Наприклад, за 8 років після ратифікації текст Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» не був офіційно виданий окремим посібником і не поширений серед представників мовних груп і національних меншин в Україні.

По-четверте, держава не забезпечила достатнє фінансування для впровадження Хартії. Відповідні державні органи не мають необхідних коштів, а уряд вимагає від них повного або часткового фінансування підтримки міноритарних мов, що сприймається ними як несправедливість.

По-п’яте, представники меншин не завжди є носіями мови. Ця історична аксіома не врахована у відповідних правових формулюваннях.

По-шосте, «Хартія не виконує свого призначення, тому що вона не в змозі врятувати міноритарні мови від вимирання» [1, с. 99].

Для усунення описаних вище недоліків потрібно визначитися з єдино правильним перекладом, щоб зрозуміло було хоча б, що «public services» у назві статті 10 Європейської хартії регіональних мов або мов меншин – це аж ніяк не «публічні послуги», а державна служба [28, с. 40], і привести у відповідність законодавчу базу з окресленого питання, визначившись, якими саме є об’єкт і мета Хартії: чи це збереження мов як засобу відображення культурного багатства, і це не стосується меншин як таких; чи навпаки це стосується лише меншин і передбачає захист мов таких національних меншин: білоруської, болгарської, грецької, єврейської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської. Незважаючи на те, що всі ці мови є офіційними, крім грецької та єврейської, у відповідних державах і, з огляду на свій статус, мають необхідний державний захист і не перебувають під загрозою зникнення.

Проте на сьогодні цей документ є першим юридичним інструментом, створеним для захисту і підтримки регіональних або міноритарних мов. Ю. Бестерс-Дільгер визначає такі позитивні моменти у ратифікації Хартії [1, с. 95-97]:

По-перше, переговори організацій, які представляють носіїв міноритарних мов, з урядами і місцевою владою полегшуються й проходять успішно.

По-друге, діалог між носіями міноритарних мов і владою став постійним.

По-третє, зростає культурна активність носіїв міноритарних мов.

По-четверте, збільшується кількість дослідження міноритарних мов і самих меншин.

По-п’яте, пожвавлюються взаємини між меншинами.

По-шосте, не лише самі члени меншин (як діти, так і дорослі), але й носії мажоритарних, державних мов зацікавилися вивченням міноритарних мов.

Якщо недоліки виявлено більш регіонального характеру, то позитивні сторони – інтернаціонального.

Після підписання й набуттям чинності Хартії згідно зі статтею 15 відбувається етап моніторингу, який полягає в періодичному звіті про заходи, ужиті для виконання вимог хартії. Відповідно до цього «сторони мають подавати Генеральному секретарю Ради Європи на періодичній основі і у форматі, визначеному Комітетом міністрів, доповідь про політику, яку вони проводять відповідно до частини II Хартії, і про заходи, вжиті ними на виконання тих положень частини III, які вони прийняли. Перша доповідь подається через один рік після набрання Хартією чинності, наступні доповіді подаються кожні три роки після першої доповіді» [3]. Далі «доповіді, які подаються Генеральному секретарю Ради Європи згідно зі статтею 15, розглядаються Комітетом експертів» і складає доповідь, яка «супроводжується коментарями», Комітет міністрів. [3]

Порушуючи процедуру проведення моніторингу, у 2007 році Україна подала Державний звіт, а громадські організації – Перший Громадський Звіт щодо виконання Хартії.

7 липня 2010 року Комітет міністрів Ради Європи відповідно до Закону за результатами розгляду Державного і Громадського звітів затвердив Доповідь Комітету експертів і прийняв Рекомендації для України щодо виконання Хартії. У Доповіді та Рекомендаціях Рада Європи констатувала порушення прав людини в Україні на використання рідної регіональної мови або мови меншин майже в усіх сферах громадського життя України. За словами В. Колесніченка, народного депутата України, «Україна до сих пір не врахувала зауваження та рекомендації, викладені в Доповіді Комітета експертів і Рекомендаціях Комітета міністрів Ради Європи, і навіть не оприлюднила їх в суспільстві» [7, с. 7-8]

Відповідно до цього В. В. Колесніченко та С. В. Ківалов подали проект Закону України «Про засади державної мовної політики» (р. № 9073), прийняття якого супроводжувалося політичними маніпуляціями. Була використана цілеспрямована гра на людських забобонах і упередженнях щодо української та інших мов. Громадськість розділилася на два табори: прихильники законопроекту та активні противники. З різними гаслами та лозунгами українці почали мітингувати.

Ще на стадії законопроекту проект нормативно-правового акту не пройшов всі стадії обговорення Верховною Радою України, як того вимагає Закон України «Про регламент Верховної Ради України». По-перше, законопроект не був винесений на порядок денний. По-друге, процедура голосування про включення його до порядку денного не відбулася. Відповідно до частини 5 статті 47 Регламенту Верховної Ради України, рішення Верховної Ради України щодо проектів законів приймаються лише з питань, включених до порядку денного пленарних засідань Верховної Ради до початку пленарного засідання.

Цей Закон витіснив Закон УРСР «Про мови Української РСР», вироблення і впровадження якого – це вже історія.

Закон УРСР «Про мови Української РСР», прийнятий 28 жовтня 1989 року і набув чинності 1 січня 1990 року, був початком нашого національного оновлення [30, c. 49] Потреба в державному статусі української мови в країні була викликана складною мовною ситуацією, передусім звуженням сфери її функціонування у 30 – 80-ті роки. Питання про державний статус української мови було порушено діячами культури, зокрема письменниками на зборах, пленумах і з’їзді СПУ. На установчих зборах Товариства української мови імені Тараса Шевченка 9 – 10 лютого 1989 (з жовтня 1991 — Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка) схвалено проект Закону, що його згодом доопрацювала робоча група ВР УРСР [32, c. 191]. Між проектом Закону, що містив 36 статей і був опублікований 5 вересня 1989 для всенародного обговорення, та остаточною його редакцією, яка нараховувала 40 статей, існують суттєві розбіжності, пов’язані не з державною українською мовою, а з російською. Одні надавали їй статус державної, інші – офіційної або єдиної мови міжнаціонального спілкування.

Українська мова проголошувалася державною мовою в Україні. Їй забезпечувався всебічний розвиток і функціонування у всіх сферах суспільного життя; створювалися також необхідні умови для розвитку і використання мов інших національностей. Визначалися обов’язки службових осіб щодо володіння державною мовою, правові основи охорони фондів і пам’яток мови, захисту мов і контролю за виконанням закону. У всіх сферах суспільного життя українська мова наділялася правом функціонування й використання як державна. Визнавався вільний вибір мови навчання дітей як невід’ємне право громадян. Російська мова чи мова інших етнічних меншин, що проживають компактно, наділялися правом паралельного вживання і функціонування поряд з українською мовою.

18 статей Закону передбачали далекоглядну перспективу впровадження: 12 статей, які стосуються регіональних особливостей, передбачено було запровадити протягом 3 – 5 років, а 6 – упродовж 5 – 10 років (до 2000). У першій половині 90-х років Кабінет Міністрів України двічі створював комісії для здійснення нової редакції Закону.

Прийняття Закону «Про мову в Українській РСР» є фактом утвердження демократичних досягнень на території колишнього СРСР.

1997 Рада з мовної політики при Президентові України передала до Верховної Ради України проект Закону «Про розвиток і застосування мов в Україні». Цього ж року Громадянський конгрес України подав до Верховної Ради України проект альтернативного закону, який називається «Про особливий статус застосування російської мови на території України», де налаштовані на проросійські позиції представники Громадянського конгресу, Конституційно-демократичної партії, Комуністичної партії, товариства «Русь» та СЛОН доводили, що російська мова є автохтонною мовою, а росіяни – корінним народом.

Усі ці та інші спроби змінити мовне законодавство до 3 липня 2012 року були марними.

Прийнятий Закон «Про засади державної мовної політики» пропонує визначити засади, завдання, цілі і принципи державної мовної політики України, статус та порядок використання мов у різних сферах державного та суспільного життя, установити відповідальність за порушення законодавства про мови, а також внести відповідні зміни з мовних питань до низки законів України.

Згідно із частиною 1 статті 6 Закону України «Про засади державної мовної політики» державною мовою в Україні є українська мова. Згiдно з документом, українська мова як державна застосовується на всiй територiї України пiд час здiйснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, у мiжнародних договорах, у навчальному процесі, у навчальних закладах, у межах i порядку, визначених цим законом.

Закон також встановлює, що держава сприяє використанню державної мови у сферах зв’язку та інформатики, державних закладах освіти, науцi, культурi, на підприємствах та інших сферах громадського життя.

Попри такі факти, хвилює частина третя статті 6 цього ж Закону, у якій ідеться, що «обов'язковість застосування державної мови чи сприяння її використанню у тій чи інший сфері суспільного життя не повинні тлумачитися як заперечення або применшення права на користування регіональними мовами або мовами меншин у відповідній сфері та на територіях поширення» [16]. Це положення, по суті, применшує права української мови як єдиної державної мови України. І суперечить статті 10 Конституції України, де зазначається, що «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України» [9] як державної мови.

Крім того, у Законі передбачається, що в контекстi Європейської хартiї регiональних мов або мов меншин до регiональних мов або мов меншин в Україні вiднесено мови: росiйську, бiлоруську, болгарську, вiрменську, гагаузьку, iдиш, кримськотатарську, молдовську, нiмецьку, новогрецьку, польську, ромську, румунську, словацьку, угорську, русинську, караїмську, кримчацьку.

Згiдно iз законом, до кожної згаданої вище мови застосовуються заходи, спрямованi на використання регiональних мов або мов меншин, за умови, якщо кiлькiсть осiб – носiїв цiєї мови, що проживають на територiї, на якiй поширена ця мова, становить 10 i бiльше вiдсоткiв вiд чисельностi її населення.

Закон передбачає, що за рiшенням мiсцевої ради в окремих випадках, з урахуванням конкретної ситуацiї, може застосовуватися мова нацiональних меншин, якщо регiональна мовна група становить менше 10% вiдповiдної територiї.

У законi передбачено, що в разi збору пiдписiв понад 10% осiб, якi проживають на певнiй територiї, мiсцева рада зобов'язана прийняти вiдповiдне рiшення протягом 30 днiв вiд моменту надходження пiдписних листiв.

Закон також передбачає, що засiдання Верховної Ради та її комiтетiв i комiсiй ведуться державною мовою, проте промовець може говорити iншою мовою. У такому разi переклад його виступу державною мовою забезпечує апарат парламенту.

Крiм того, згiдно iз законом, акти вищих органiв державної влади ухвалюються державною мовою й офiцiйно публiкуються державною, росiйською та iншими регiональними мовами. Акти мiсцевих органiв влади та органiв мiсцевого самоврядування приймаються й публiкуються державною мовою, проте в межах територiї, на якiй поширена регiональна мова, приймаються державною мовою та мовою регiональної меншини.

Тому в законi передбачено, що основною мовою роботи, дiловодства й документацiї органiв державної влади та мiсцевого самоврядування є державна мова, проте в межах територiй, на яких поширена регiональна мова, у цих сферах діяльності мiсцевї органи влади можуть використовувати регiональні мови.

Крiм того, в законопроектi встановлюється, що посадовi та службовi особи зобов'язанi володiти державною мовою, спiлкуватися нею з вiдвiдувачами, але в межах територiї, де поширена регiональна мова, посадовi особи можуть вживати її та спiлкуватися нею з вiдвiдувачами.

Закон також встановлює, що найменування органiв держвлади i мiсцевого самоврядування, об'єднання громадян, пiдприємств, установ та органiзацiй, написi на їхніх печатках, штампах, офiцiйних бланках i таблицях виконуються державною мовою, проте в межах територiй, де поширена регiональна мова, за рiшенням мiсцевої ради, усi цi назви та написи можуть виконуватися державною та регiональною мовами.

Крiм того, у Законi встановлюється, що документацiя про вибори президента, народних депутатiв, депутатiв мiсцевих рад, а також на проведення всеукраїнських та мiсцевих референдумiв оформляється державною мовою. Проте в межах територiй, де поширена регiональна мова, така документацiя оформляється i регiональною мовою. Те саме стосується мови, якою друкують виборчi бюлетенi, - державною та регiональними мовами.

Згiдно iз законом, паспорт громадянина або документ, який його замiнює, а також вiдомостi про власника цього паспорта вносяться до нього державною мовою, проте, за вибором громадянина, такi записи в паспортi можуть бути зробленi й однiєю з регiональних мов. У Законі пропонується поширити дію цього положення на інші офіційні документи, що посвiдчують особу громадянина, а саме: на акти реєстрацiї громадянського стану, документи про освiту, трудову книжку, вiйськовий квиток та iншi офiцiйнi документи.

Також встановлено, що судочинство в цивiльних, господарських, адміністративних i кримінальних справах здiйснюється державною мовою, а в межах територій, де поширена регіональна мова, за згодою сторiн, суди можуть здiйснювати провадження з використанням регіональної мови.

Спірним є судження, що положення Закону України «Про засади державної мовної політики» не містять прямих вимог від кожного володіти мовами національних меншин, що визнаються Законом. Адже для того, щоб спілкуватися з ними регіональною мовою та вести відповідно документацію, потрібно володіти хоча б достатнім рівнем тієї чи тієї мови. За таких умов цілком може розвинутися явище інтерференції, яке призводить до змішування лексики, синтаксичних моделей, зміни вимови, інтонування та інші «відхилення від норми кожної з мов» [29, с. 281].

Незважаючи на це, у Законі статус регіональної мови прирівнює до рівня використання державної мови на території, де органами місцевої влади було прийнято рішення про використання регіональної мови. На сьогодні у зв’язку з рішеннями місцевих рад статус регіональної мови має російська мова в Запорізькій, Дніпропетровській, Донецькій, Луганській, Одеській, Херсонській, Миколаївській і Харківській областях, а також у містах Одеса, Ізмаїл, Харків, Запоріжжя, Миколаїв, Херсон і Севастополь. Окрім того, частиною 3 статті 7 визначається, що «до кожної мови, визначеної у частині другій цієї статті, застосовуються заходи, спрямовані на використання регіональних мов або мов меншин, що передбачені у цьому Законі, за умови, якщо кількість осіб – носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, становить 10 відсотків і більше чисельності її населення», і для цього рішення обласних, міських, сільських та селищних рад не обов’язкове. Навпроти, це положення взагалі не прописане в Нормативно-правовому акті.

На сьогодні майже 32 % території України документально закріпили регіональною мовою російську. Тобто, кожен громадянин України повинен, окрім державної, володіти хоча б однією регіональною з метою самозбереження, адже «особам, що вживають регіональну мову (мови), забезпечується право подавати усні чи письмові заяви та отримувати відповіді на них цією регіональною мовою (мовами)» [16]. Звісно, у цьому випадку ми можемо говорити про «феномен активного володіння» мовою («говорю, пишу») і пасивного володіння («розумію, читаю») [6, с. 26] І «пасивне володіння так само формує мовну єдність нації», але україно-російський дуалізм передбачає необов’язковість державної мови. Що в сучасних реаліях може призвести до перехідного етапу «в асиміляційному процесі витіснення однієї мови іншою» [10]. Прикладом такого штучного витіснення однієї мови іншою є наступна ситуація. До народного депутата України Вадима Колесніченка надійшла скарга мешканця Одеси на ТОВ «Інтертелеком», у зв'язку з тим, що компанія відмовилася надати йому можливість укласти договір на послуги зв'язку російською мовою. [29] Народний депутат України, один із авторів Закону, Вадим Колесніченко звернувся в Національну комісію з державного регулювання в галузі зв'язку та інформатизації з вимогою відкликати ліцензію у ТОВ «Інтертелеком», а також до Генеральної прокуратури України з вимогою притягнути до відповідальності співробітників ТОВ «Інтетелеком» за порушення Закону України «Про засади державної мовної політики».

І це при тому, що «забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території держави» гарантується Конституцією України.

Навіть Головне науково-експертне управління у своєму висновку зауважує, що незважаючи на те, що в Конституції України термін «російська мова» вживається в єдиному контексті з терміном «мови національних меншин України», у законопроекті простежується тенденція наділити російську мову особливим статусом, відмінним від статусу інших мов національних меншин, на які поширюються положення Європейської хартії. Це відображається тому, що у законопроекті російська мова в різних контекстах згадується 9 разів. Так, у частині першій статті 7 російська мова поставлена на перше місце в переліку регіональних мов або мов меншин; частиною першою статті 10 передбачається публікація актів вищих органів державної влади українською, російською мовою або іншими регіональними мовами або мовами меншин; відповідно до частини п’ятої статті 11 «за рішенням місцевої ради такі тексти офіційних оголошень та повідомлень можуть розповсюджуватися в перекладі регіональною або російською мовою (мовами)»; частинами першою та третьою статті 18 надається можливість вільного використання російської мови в економічній і соціальній діяльності, зокрема у спілкуванні співробітників підприємств, установ та організацій; частиною першою статті 22 визначено, що основними мовами інформатики в Україні є українська, російська та англійська мови; у частині третій статті 28 передбачено надання громадянам України права на запис прізвища та імені (по батькові) в паспортних та інших офіційних документах у транскрипції з української, російської або іншої мови за вибором громадянина; у змінах до Закону України «Про інформаційні агентства» інформаційним агентствам дається право поширювати свою продукцію державною мовою, російською, іншими регіональними мовами або мовами меншин, а також іншими мовами.

Це все дає підстави вважати, що Закон не лише не відповідає положенням про мови Конституції України, Рішенню Конституційного Суду України у справі N 1-6/99 про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови) від 14 грудня 1999 року, а й самій Європейській Хартії регіональних мов або мов меншин.

Важливим недоопрацюванням є відсутність положень про захист української мови, що мало сприяти забезпеченню розвитку й функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя, подолання наслідків лінгвоциду, учиненого в період окупації українських земель Російською Імперією, Австро-Угорською Імперією, Союзом Радянських Соціалістичних Республік, Польщею, Угорщиною, Румунією, Німеччиною та інших стосовно українців та України, держав та політичних режимів, мовна реасиміляція українців. Ураховуючи багатолітній лінгвоцид української мови, держава повинна була б визнати, сприяти та забезпечити мовну реасиміляцію українців та інших народів, що постраждали від лінгвоцидних дій окупаційних держав та політичних режимів.

Сучасна мовна ситуація в Україні свідчить, що лише проголошення української мови як мови державної для її утвердження в нашій державі недостатньо. Необхідні дієві механізми формування та реалізації державної мовної політики в Україні. Послідовна й планомірна реалізація завдань державної мовної політики має забезпечити вільний і безконфліктний розвиток усіх наявних на теренах України національних і регіональних мов, створити необхідні умови для утвердження державності української мови, набуття нею рис престижності, авторитетності та перспективності [8].

По суті, цей Закон не є кроком вперед до ширшого використання російської мови, але й не гальмує її порівняно із Законом УРСР. Аналогічні положення були і в попередньому Законі тільки з тією різницею, що поширювалися на всю Україну, а не на певну територію, регіон.

Великий резонанс був викликаний бажанням українців знову стати на захист національного скарбу – української мови. Ініціаторів його прийняття, В. Колесніченка і С. Ківалова, націоналісти вже закликали позбавити влади та громадянства. Але і на протилежному боці політичного поля є противники цього Закону. Жорсткій критиці піддала його нинішню редакцію лідер прогресивних соціалістів Н. Вітренко.

Спроби відкликати Закон України «Про засади державної мовної політики» супроводжуються реєстрацією законопроектів про мовну політику в нових редакціях. Зокрема законопроекти «Про функціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні» (р. № 11075), поданий народним депутатом України С.П. Головатим, та «Про порядок застосування мов в Україні» (р. № 11052), поданий народним депутатом України В. М. Литвином, надано для ознайомлення.

А Президент України, враховуючи експертні висновки, 8 серпня 2012 року в день підписання Закону України «Про державні засади мовної політики» ініціював створення робочої групи з доопрацювання Закону, яку очолила віце-прем'єр-міністр охорони здоров'я Раїса Богатирьова. До складу групи увійшли 42 учасники, які розділилися на дві підгрупи – під керівництвом екс-Президента Леоніда Кравчука і ректора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Леоніда Губерського.

Документ фактично являє собою нову редакцію Закону. Члени групи назвали нормативно-правовий акт «Про порядок застосування мов в Україні», оскільки назва Закону: «Про засади державної мовної політики» потребувала відповідного уточнення, адже засади мовної політики прямо або опосередковано вже визначені у відповідних положеннях Конституції України (статті 1, 3, 8, 10, 11, 12, 21, 22, 53).

Законопроект у Верховній Раді України ще не зареєстрований, оскільки він був направлений у Міністерство юстиції України для надання висновків, після чого Президент України внесе на розгляд парламенту.

Законопроект зберігає за українською мовою статус державної і містить заходи щодо його захисту. Згідно зі статтею 3 завданнями Закону є всебічний розвиток і функціонування української мови як державної і «створення можливостей для застосування поряд з українською регіональних мов або мов меншин в усній і письмовій формі з урахуванням стану відповідної регіональної мови або мови меншин та можливостей держави» [11]. Зокрема, використання державної мови є обов'язковим у суді та діловодстві, у діяльності органів державної влади, збройних сил, у сфері науки і освіти, рекламі. У сфері інформації та ЗМІ документ встановлює 75% квоту мовлення (зараз – 25%) українською мовою від загального добового ефіру. Трансляція програм та фільмів на інших мовах повинна супроводжуватися обов'язковим українським дублюванням або субтитруванням.

Статус регіональних для мов меншин у нормативно-правовому акті не передбачається, члени територіальної громади мають право ініціювати заходи, спрямовані на його захист, за умови, якщо на певній території (село, селище, місто) проживає не менше 30% носіїв цієї мови від загального числа жителів населеного пункту.

В Україні є одна державна мова – українська. Жоден закон цього не заперечує, а використання регіональних мов та мов меншин на законодавчому рівні не утискається. Сьогодні будь-який іноземець може вільно вивчати українську мову в Україні і говорити своєю рідною мовою з тими, хто її розуміє. Це право залишатиметься й у разі прийняття Президентського законопроекту, що знаходиться на стадії експертного аналізу і має на меті внести зміни до ухваленого 3 липня парламентом мовного Закону.

На основі проведеного дослідження можна зробити такі висновки:

1. Супроводжуючись різними політичними маніпулюваннями і грубими порушеннями статей Конституції України й українського законодавства, із моменту підписання Хартії Україною процес її ратифікації відбувався кілька років. Закон України про ратифікацію Хартії, ухвалений Верховною Радою України 24 грудня 1999 року, було скасовано рішенням Конституційного суду України від 12 липня 2000 року. Суд ви¬знав зазначений закон неконституційним через порушення кон¬ституційної процедури його ухвалення: по-перше, профільний Комітет Верховної Ради України не обговорив Закон на засіданні, по-друге, не був направлений Президентові України для підписання і оприлюднений за підписом Голови Верховної Ради України, по-третє, самі положення деякі пункти взагалі мали увічнити історичну несправедливість щодо української мови. Тому Конституційний Суд України, взявши це до уваги, і прийняв рішення щодо його скасування. Відповідно до цього 15 травня 2003 року Верховна Рада України ухвалила Закон України № 802-ІV «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», поданий Президентом України Л. Д. Кучмою. У цьому законі простежується надмірна зобов’язаність щодо особливого захисту тих мов, які цього не потребують, він залишає поза сферою своєї дії низку мов, яким справді потрібні особливий захист і підтримка.

2. Недоліки спричиняють різне розуміння та трактування Хартії вже нової чинної на сьогодні ратифікації, а відповідно і її застосування. Зокрема, чітко визначені пункти щодо захисту мови, якою говорить група людей, чисельно менша від решти населення держави, але ж російськомовне на¬селення України – сьогодні найбільша група на території України серед носіїв інших мов. Більшою мірою це наслідок диференційного підходу держав-учасниць до виокремлення мов, які потребують на тій чи тій території заходів захисту.

3. Написаний на основі Хартії, Закон України «Про засади державної мовної політики» не сприяє демократизації суспільства й не відповідає положенням Хартії. Основне застереження в тому, що цей Закон не сприяє ширшому використанню мов національних меншин, а швидше пропагує російську, як раніше було у Законі УРСР «Про мови Української РСР».

4. Проте Закон України «Про засади державної мовної політики» – це єдиний Закон про застосування мов у незалежній Україні, прийняття якого відбулося. Адже було багато спроб змінити законодавство у сфері використання мов та надання статусу державної мови. Ініціаторами були різні політичні сили, серед авторів були і Л. І. Грач, і С. Р. Гриневецький, і О. С. Єфремов, і П. М. Мовчан, і П. М. Симоненко, і Н. І. Шуфрич, і В. О. Яворівський, але жоден із суб’єктів права законодавчої ініціативи не здобув позитивного для себе результату.

5. Активна реакція громадськості на прийнятий Закон України «Про засади державної мовної політики» полягала у масових акціях прихильників та противників. Досить неоднозначними були і дії влади. Хоч Україна і розділена умовно між російськомовним і україномовним населенням, мовна політика, яка склалася на сьогодні, визначає перспективність української мови.

Сучасний етап розвитку нашого суспільства демонструє перспективи врегулювання використання мов у сфері освіти, науки, культури, інформатизації, зв‘язку, інформаційного простору України, а також утвердження непохитного статусу державної мови за українською. А це передбачає можливість продовження соціолінгвістичних досліджень у сфері впровадження та реалізації мовної політики.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бестерс-Дільгер Ю. Сильні та слабкі сторони Європейської хартії регіональних або міноритарних мов : західноєвропейський досвід / Ю. Бестерс-Дільгер // Мовознавство. – 2010. – № 1. – С. 94–99.

2. Декларація прав національностей України : Декларація : офіц. текст : станом на 1 листопада 1991 р. / Верховна Рада України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1771-12

3. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин: Хартія, Міжнародний документ : офіц. текст : станом на 15 травня 2003 р. / Рада Європи [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/802-15

4. Зарецький О. Мовна ситуація в Україні: Стереотипи суспільної свідомості / О. Зарецький // Українська мова. – 2006. – №3. – С.22–31.

5. Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. – Т. VIII. – К. : Поліграфічний центр «Фоліант», 2006.– 442 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nrius.org.ua/images/book/8.pdf

6. Колесниченко В., Бортник Р. Второй периодический общественный отчет об исполнение Украиной положений Европейской хартии региональных языков или языков меньшинств: тенденции нарушения прав человека усилились / В. Колесниченко, Р. Бортник. – К. : «Золотые ворота», 2012. – 516 с.

7. Конституція України : Закон України : офіц. вид. : станом на 23 вересня 2011 р. / Верховна Рада України. – К. : Паливода А. В., 2011. – 56 с.

8. Лопушинський І.П. Визначальна роль мовного чинника в державотворчому процесі в Україні / І. П. Лопушинський // Актуальні проблеми державного управляння, педагогіки та психології : зб. наук. праць. – 2011. № 1(4) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Apdup/2011_1/1-4-4.pdf

9. Масенко Л. Мічена карта. «Європейська хартія регіональних або меншинних мов» у контексті українських реалій / Л. Масенко // Науковий світ. – 2008. – №7. – С.26–27.

10. Масенко Л. Мова і політика / Л. Масенко – 2-е вид., доп.– К. : Соняшник, 2004 [Електронний ресурс] – режим доступу : http://varnak.psend.com/mova.html

11.Про внесення змін до Закону України «Про засади державної мовної політики» (нова редакція) : проект Закону [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://glavcom.ua/articles/7943.html.

12. Про внесення змін до Закону України «Про мови в Українській РСР» (нова редакція) : проект Закону, унесений народним депутатом України VI скликання Н. І. Шуфричем і зареєстрований у Верховній Раді України 23 листопада 2007 року за № 1015 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=30700.

13. Про внесення змін до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин»: проект Закону, унесений народним депутатом України VI скликання Б. І. Тарасюком і зареєстрований у Верховній Раді України 20 червня 2012 року за № 10616-1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=43769 .

14. Про внесення змін до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» : проекту Закону, унесений народним депутатом України VI скликання В. О. Яворівським і зареєстрований у Верховній Раді України 14 червня 2012 року за № 10616 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=43724 .

15. Про внесення змін до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» : проект Закону, унесений народним депутатом України VI скликання П. М. Мовчаном і зареєстрований у Верховній Раді України 22 червня 2012 року за № 10616-2 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=43805 .

16. Про засади державної мовної політики : Закон України : офіц. текст : станом на 3 липня 2012 р. / Верховна Рада України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5029-17

17. Про міжнародні договори України : Закон України : офіц. текст : станом на 29 червня 2004 р. / Верховна Рада України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1906-15

18. Про мови : проект Закону, унесений народними депутатами України VI скликання П. М. Мовчаном, В. О. Яворівським і зареєстрований у Верховній Раді України 6 квітня 2009 року за № 1015-2 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=31504 .

19. Про мови в Україні : проект Закону, унесений народними депутатами України VI скликання О. С. Єфремовим, П. М. Симоненком, С. Р. Гриневецьким і зареєстрований у Верховній Раді України 7 вересня 2010 року за № 1015-3 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=38474

20. Про мови в Українській РСР : Закон УРСР : офіц. текст : станом на 10 серпня 2012 р. / Верховна Рада України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/8312-11

21. Про мови України : проект Закону, унесений народним депутатом України VI скликання Л. І. Грачем і зареєстрований у Верховній Раді України 29 листопада 2007 року за № 1015-1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=30795

22. Про національні меншини в Україні : Закон України : офіц. текст : станом на 10 серпня 2012 р. / Верховна Рада України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2494-12

23. Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов та мов національних меншин : Закон України : офіц. текст : станом на 15 травня 2003 р. / Верховна Рада України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/802-15

24. Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин : Закон України : офіц. текст : станом на 9 грудня 1997 р. / Верховна Рада України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/703/97-%D0%B2%D1%80

25. Про регламент Верховної Ради України : Закон України : офіц. текст : станом на 21 листопада 2012 р. / Верховна Рада України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1861-17

26. Радчук В. Захід є Захід, а Схід є Схід (про ціну буквалізму й домислу) / В. Радчук // Українська мова. – 2006. – №3. – С.32–40.

27. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v010p710-99/paran54#n54

28. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним оданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України конституційності) Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.» (справа про ратифікацію Хартії про мови, 1992 р.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v009p710-00

29. Семчинський С. В. Загальне мовознавство / С. В. Семчинський – К.: Вища школа, 1988. – 328с.

30. Степаненко М. І. Українське рідне слово : Статті, виступи, розмисли, відповіді / М. І. Степаненко. – Полтава : АСМІ, 2003. – 184с.

31. Стріха М. Українська мова – кримінальний злочин? / М. Стріха // Українська правда [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/columns/2012/11/6/6976829/

32. Українська мова : Енциклопедія / [В.М. Русанівський, О.О. Тараненко, М.П. Зяблюк та ін.]. – 2-ге вид., випр. І доп. – К. : Вид-во «Укр. Енцикл.» ім. М.П. Бажана, 2004. – 824 с.

33. Чередник Н, Чередник Ю. Реалії та перспективи мовної політики як складової державотворення / Н Чередник, Ю Чередник // Актуальні проблеми державного управління – 2008. – № 4. – С. 33 – 39.

34. Чередник Ю. М. Концептуальні чинники державної мовної політики в Україні / Ю М. Чередник // Державне будівництво – 2008. № 2 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2008-2/doc/4/08.pdf

35. Яворивская С. Вадим Колесниченко требует наказать телекоммуникационную компанию за неисполнение закона о язиках / С. Яворивская [Електронний ресурс] – режим доступу : http://www.r-u.org.ua/akt/8185-11.html

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Back to top