A+ A A-
  • Категорія: Суспільство
  • Перегляди: 141

Вчуся заробляти, продаючи класний український музичний контент

Відомий український гурт «Мандри» торік відсвяткував 20 років із часу свого створення.

До ювілею гурт випустив альбом «Час летить», тур на підтримку якого саме триває, – найближчий концерт відбудеться 3 березня у Львові. Як «дорослішала» музика «Мандрів» – від пісень романсеро, закоханого у свою ніжну королеву, до композицій «Не спи, моя рідна земля» і «Гради вогняні», як змінилася концепція гурту і що може музика у країні, де йде війна. Про це і багато іншого – у розмові «Укрінформу» з лідером і вокалістом гурту «Мандри» – Сергієм Фоменком (Фомою).

ЗІ СХОДУ НА ЗАХІД

- Сергію, чому промо-тур вашого нового ювілейного альбому «Час летить» має напрямок зі сходу на захід, хто вибирав таку концепцію? 

- Я вибирав, і це тому, що сам цей альбом за своїм внутрішнім контентом – це така емоційна поетична рефлексія на все, що зараз відбувається у країні. І відповідно, пісні так чи інакше пов’язані з цим усім, це пісні останніх років – десь із 2013-го по 2017-ий. А на сході зараз є той кордон, який відділяє нас від темряви, на мій погляд, дуже потужної, і там найважче. Тому тур ми почали з того, щоб ці пісні послухали люди, завдяки подвигу яких ми щоденно маємо можливість собі будувати країну далі й робити якусь музику, діти в школу ходять, а країна продовжує працювати. Без них цього б не було. Тому це концептуальна така вдячність. І ми поїхали з цією музикою такими містами і містечками, де найважче, – Авдіївка, Попасна, Торецьк, Волноваха, Маріуполь.

- Часто там буваєте останніми роками? Скільки ви відкатали концертів на схід?

- Не так часто, як хотів би, але регулярно з 2014-го року. Прямо скажу – не багато. Всього було десь 20-25 концертів.

- Як ви відчуваєте – це більше треба вам чи нашим хлопцям, тим, хто воює?

- Це треба і нам, і їм, усім – і там, і тут. Нам це потрібно, щоб ми розуміли, що відбувається, і ще це наш борг. Ми можемо тільки підтримати, привезти їм з дому якусь музику, щоб там було легше, і їм стає краще, вони щасливі. І ми дуже щасливі, бо отримуємо інформацію безпосередньо від цих людей, з ними спілкуємося, це дуже важливо, щоб відчувати, що ми всі разом, а не – ми тут живемо за їхніми спинами і нам все пофіг. Це не так, і тому це потрібно всім.

- Є якийсь концерт або поїздка, які пам’ятаєте особливо виразно, можете розповісти?

- Так, останній, наприклад. Ми приїхали в Попасну і виступ був на базі, яка десь за 350-500 метрів від лінії, де починалися бойові дії. Комбат 10-ї гірсько-штурмової бригади, молодий хлопець так сказав: «Мені нафіг цей концерт не потрібен, зараз почнете грати, і будуть лупити. І що ми будемо всі робити, що ви будете робити?» Ну, я кажу: «Все буде добре, не хвилюйся».

А собі думаю, а якщо таки почнеться – значить така доля. Бо це, врешті, нормальний досвід, якщо їдеш виступати на фронт. 

Але після концерту в тих польових умовах, у тих стінах, кулями побитих, а туди збіглися всі, хто міг із тих окопів, із казарм, такі запилені люди, і вони були суперщасливі, в них були такі очі! Вони почали танцювати. І після цього той комбат сказав: «Блін, це було так круто!» 

Потім у Бахмуті ми поїхали прямо в ліси, де стоять танкісти наші, на ту базу, і просто там під гітарку, під флейту грали для них. Такі речі вражають. 

А коли ми приїхали в Торецьк, сєпари пошкодили водогін, і місто було без води. А джерело, де можна було її набрати – на стороні сєпарів, які нікого туди не допускали, там ішли складні перемовини. Все місто без води, постійно стріляють фугасами по полях, вони горять, а гасити нічим, дим іде на місто, половина генераторів електричних пошкоджені, світла теж нема. От уявіть, таке довкола, а ми приїхали концерт грати. Це в серпні минулого року було.

- То це і був тур з останнім вашим альбомом?

- Так, це якраз початок нашого туру з альбомом «Час летить». Спершу на сході, тоді презентували у Києві, і ось 3 березня матимемо концерт у Львові, а далі працюємо над тим, щоб це сталося в Харкові, Дніпрі, ще хочемо дуже в Одесі, може, ще кілька міст на Західній Україні.

- Чи ввійшли до цього альбому пісні з мирних часів, тобто створені до останнього Майдану?

- Так, там є кілька таких пісень – одна “Коли упаде сніг”, записана з національним президентським оркестром під керівництвом Анатолія Молотая, це красива балада, яка завершує альбом. Ще є пісня, яка була написана між двома майданами – Помаранчевим і Гідності – вона називається “Знову день переходить у ніч”. Ці дві пісні написані раніше, але вони не виходили в жодному попередньому альбомі й ідеально лягли в цей. 

І “Карпатська пісня”, вона теж була записана скоріше, а кліп на неї знято влітку 2013 року. Коли я закінчував монтувати цей кліп, якраз почався Майдан. А далі вже все почалося і йшло аж до розв’язки. І пісня, яка була така позитивна, веселенька, мусила чекати, аж поки я виставив кліп – у 2015 році тільки це сталося, – коли вже мав усередині бажання це зробити, бо раніше настрій був зовсім інший.

А взагалі, «Час летить» – це такий дорослий, складний ліричний матеріал, драматичний навіть, скоріше так. 

- А в саму концертну програму на підтримку цього альбому ви включили і давніші пісні “Мандрів”, тур же ювілейний, до 20-ліття гурту?

- У концертах туру є дуже багато різних пісень, це і ретроспектива за 20 років, і зовсім нові, які просто зараз пишуться. Я поміняв зараз своє бачення того, як треба робити музику, як її показувати, працювати з нею. Раніше ми довго проводили репетиції якихось пісень, і тільки після цього починали їх виконувати перед глядачами. А тепер інакше: якщо з’являється пісня, і хочеться відчути, що про неї думають люди, чи резонує це з ними, то зараз ми ці нові пісні відразу вводимо в концерти і дивимося на реакцію людей.

ЧАСИ МІНЯЮТЬСЯ, І МИ З НИМИ

- То що ж змінилося в подачі?

- Дуже багато всього. По-перше, взагалі помінялася концепція гурту «Мандри». Тобто, десь приблизно 15-17 років це був сталий колектив, одні і ті ж люди. А зараз «Мандри» стали скоріше творчою лабораторією, таким собі музичним хабом, куди, залежно від задач, запрошуються учасники різних колективів, які мені подобаються, з якими я багато років працюю, і які можуть доречно підкреслити певний музичний матеріал. 

От наприклад, у концерті на підтримку альбому «Час летить» бере участь 12 музикантів, а в самому альбомі з нами працювала духова секція гурту «Вася Club», ми з ними разом записали хіт на пісню «Чорна гора», це така моя версія пісні.

У пісні на вірші Тараса Шевченка «Думи мої» грає духова секція гурту «The ВЙО», оркестр під керівництвом Анатолія Молотая, грають ще інші музиканти – наприклад, Стас Семілєтов – автор аранжування пісні «Добровольці» з фільму «Добровольці Божої чоти», яку написав Олексій Бик. 

У пісні «Гради вогняні» оркестровки робив Сергій Сідоров, композитор, який написав музику до фільму «Сторожова застава». Тобто це такий великий спільний проект, мені стало цікаво робити саме такі. 

- А коли і з чого почалися оці всі ці експерименти, які перетворили «Мандри» на, як ви кажете, хаб чи творчу лабораторію?

- Років десь сім-п’ять тому це почалося. У мене спершу були слайд-проекти такі, які називалися «Фома шансон». Мені захотілося показати, що є інший шансон, не схожий на блата-попс, а схожий на chanson в тому сенсі, що це пісня про життя, про любов, а не про якісь тюрми і страшні історії з російської глибинки…

- Справжній французький шансон?

- Справжній український, я би так сказав. То були перші експерименти. Потім я почав узагалі вільно поводитися у цьому напрямку, відчув, що наприклад, от, я хочу з оцим музикантом пограти якусь пісню. Мені сподобався музикант, я дзвоню: можемо пограти? Якщо іде творчий процес – супер, ні – то ми зупиняємося. От ще один приклад - у концерті бере також участь струнний квартет «Астурія» – це фантастичні дівчата, один із найкращих струнних квартетів київських. А ми починали співпрацювати з ними ще коли записували пісню «Не спи моя рідна земля», потім довго не грали, і от знову. Це так цікаво, це справжні «Мандри», по-справжньому «Час летить». Ми стали доросліші, і музика – так само. 

Ще ось буквально днями отримав інформацію, що цей альбом на восьмому місці за продажами в Україні. Над ним, як і над попереднім альбомом «Світ» я, крім усього іншого, працював ще і як саунд-продюсер. Це для мене теж дуже цікавий процес, тут я точно можу сказати, що за це повністю підписуюсь, все зроблено, як я хотів.

Для концерту на підтримку альбому також є спеціально створене візуальне шоу, такі цікаві кліпи до кожної з пісень. Тобто весь концерт ілюстрований візуальним рядом.

- Хто кліпи створював?

- Концепцією займаюся я – творчий директор і режисер.

- І монтуєте самі?

- Ну, фізично ні, але сиджу поруч із монтажером. Я вибираю контент, естетику. Мені зараз хочеться врешті показати пісні так, як я їх візуально відчуваю. Почалося це теж не зненацька, а з пісні «Не спи, моя рідна земля», режисером монтажу якої я став, бо до того ми працювали з кліп-мейкерами, і далеко не всі розуміли, що я від них хочу. Потім я ще зняв як оператор такий лайф-кліп для «Тартака» під час Помаранчевої революції. І далі мені чомусь захотілося це робити. Я почав потроху робити кліпи як режисер, і фактично, «Карпатська пісня» – це моя режисура, «Черевики», пісня, яка нікуди не ввійшла – теж моя режисура.

Далі я почав цим цікавитися, і от кліп «Гради вогняні» було створено з фотографій і відео моїх друзів, не побоюся цього слова, видатних фотографів сучасності – це Олександр Глядєлов, Макс Дондюк, Маркіян Лисейко, Олесь Кромпляс. От із їхніх відео і фото цієї війни я змонтував кліп, він вийшов потужний. Далі – та сама історія була з кліпом на вірші Тараса Шевченка «Думи мої», фішка його в тому, що зроблений він із робіт Шевченка.

- Шевченко у вашому виконанні, як на мене, звучить не так мінорно, як звикло, по-іншому сприймається, інший настрій створює.

- Це нормально, це моє бачення, я взагалі вважаю, що Шевченко попри весь трагізм і драматизм своєї долі, все ж був великий щасливчик і поціновувач життя, він знав у тому смак. Його життя величне і цікавезне, але воно, на мій погляд, зовсім не є таким, навіть у трагічних моментах, яким його подавала канонічна пропаганда ще з радянських часів.

А пропаганда створює міфи, які мають властивість довго жити у свідомості людей. Тому це таке моє розвінчування міфу про Шевченка, так, як я це відчуваю. Я сидів, обирав саме ті його картини, які мене ще з дитинства зачіпали, і ми з Ігорем Загребнюком, з яким я працюю вже багато років як із технічним монтажером моїх робіт, вирішили їх зробити такими тривимірними, оживити. От вийшла ніби мультиплікація. Є такий формат, коли можна промальовуючи кожну з деталей якоїсь картини, потім обробити це на комп’ютері, дати перспективу, і зображення починає рухатися. Це дуже цікаво і навіть трохи психоделічно.

ПРО ЗАКОНИ, МОВУ, КУЛЬТУРУ І ЧАРИ

- Ще на початку Революції Гідності ви казали, що цілком би могли займатися політичною діяльністю, створювати законопроекти, зокрема, тоді у 2013 році ви говорили про необхідність закону про квотування, про підтримку українського культурного продукту. Що сьогодні про це думаєте?

- Слава Богу, все в моєму житті складається, всі мрії здійснюються. Чаклуєм потрохи.

- То це ви причетні до закону про квоти, зізнавайтеся.

- Так, я був одним із лобістів цієї групи, причому активним, брав участь в засіданнях робочої групи, ходив у Верховну Раду, спілкувався з депутатами, роздавав і надсилав їм на електронну пошту, перевіряв, чи вони зреагували. Виступав на прес-конференціях, і в робочій групі сперечався з представниками медіа-холдингів і радіостанцій (не знаю навіть, це мені як музиканту плюс чи мінус). Бо були такі різні думки, що це все дурня, не треба цього робити, що нема ніякої української музики взагалі. Виявилося, це все пусті розмови, музики української фантастично багато, і закон про квоти дав потужний поштовх для загальноукраїнського росту.

- Є такий ефект уже? Чи з’явилися нові майданчики для української музики? Колись і ви казали, що «Мандрам» бракує такого майданчика, а як тепер?

- Зараз ми робимо такі закони, що багато хто з тих власників (медіахолдингів і радіостанцій, - ред.) вимушені нас слухати. Збільшилася кількість української музики в ефірі, а ще назагал стала більш здоровою і нормальною ситуація в цьому напрямку. 

До цього часу, раніше я вже кілька разів внутрішньо ставив хрест на Україні як державі, бо ті головні опції, які мають бути присутні в нормальній державі, яка себе поважає, всі були в жахливому стані, практично знищені.

- Які саме опції, наприклад? 

- Медіа-сфера, мова, культурний контент і менеджмент культури, кіно. Мова і культура є основними стовпами будь-якої держави і народу і будь-якої нації на землі, будь-якої країни. Це інструменти популяризації і представництва своєї держави у світі. 

- А коли ви почали писати українські тексти для своїх пісень?

- Взагалі? Це давненько було, ще за Совєцкого Союзу.

- Але на українську в спілкуванні ви ж перейшли уже в дорослому віці?

- Остаточно українізувався десь у 23-24 роки, повністю сам себе зідентифікував – хто я такий. 

- Був якийсь поштовх до цього?

- Так, мені дуже подобалися тексти перших «динозаврів» нашого року в хорошому сенсі цього слова – ВВ і Братів Гадюкіних, вони тоді якраз починали. Я їх послухав і подумав: «Вау, українською мовою можна робити такі круті тексти!» Я ж із Києва, українську мову тоді не дуже часто чув довкола, всі мої друзі були російськомовні. Тому для мене це було здивування: невже так можна? Ну, я любив українські пісні – народні, любив слухати Івасюка, Мозгового.

Але ж тоді було якесь кліше, що українською можна хіба Шевченка «Садок вишневий коло хати» виконувати. Класно, але для молодих людей це було неактуально. А тут виявляється, що можна такі офігезні тексти писати. От це на мене вплинуло, я почав українською говорити щодня, думати нею, хоч спочатку був у мене суржик. Це ще тільки-тільки незалежність почалася. Мені казали: «А зачем тебе, ты такие классные песни на русском пишешь, зачем тебе это село?»

- І ніхто не підтримав тоді?

- Ні, особливої підтримки тоді не було, як і жорсткого відторгнення, але було здивування. 

- Але ж складно перейти на іншу мову і почати відразу писати тексти, ні хіба? Засобів виражальних не бракує вам? Мова – це ж інструмент.

- Іноді бракує, але я в останні роки довго пишу пісні, вони не пишуться зненацька, як раніше. Цьому є, правда, ще одне пояснення дуже просте, – на той час, на початках я тільки творчістю займався, більш нічим. 

- А зараз?

- Зараз ні, бо є інші справи – фінансові, бізнесові, я сам – продюсер багатьох проектів. Тому тепер на писання часу не вистачає. Бо як живопис, так і поезія потребують тотальної присутності, всього твого часу, уваги. У мене зараз є нові пісні, зовсім нові, але вони пишуться довго, навіть по кілька років. Як наприклад, пісня «Гради вогняні» – у ній, на мою думку, нема жодного зайвого слова, але писав я її довго, закінчив лише у 2014 році, коли поїхав у Покровське на базу Правого сектора.

- Як сприймають цю пісню наші хлопці на передовій, ви ж із нею їздили, певно, не раз?

- Аякже, їздив. Фантастично сприймають. Вона не така відома, як «Не спи моя рідна земля», але десь того ж рівня.

- Ви не відчуваєте якогось страху, коли беретеся до такої тематики?

- Страху ні, але хвилювання є, і відповідальність, звичайно. Бо мене вражає те, про що ідеться в пісні. Я це відчуваю щоразу, коли спілкуюся з тими, хто воює у нас на передовій. Це потужна енергія. 

НІКОЛИ ВЖЕ НІЧОГО КРИВОГО ПРОТИ НАШОГО НАРОДУ НЕ ПОДУМАЮ

- Але я все ж не припиняю дивуватися: на Майдані Гідності ви співали повстанських пісень, пізніше взяли участь у створенні нового гімну ЗСУ на пісню, що колись була гімном ОУН «Зродились ми великої години». Звідки ви, російськомовний до дорослого майже віку київський хлопчик, це взяли?

- А я вчуся і зараз. Повстанські пісні почув у Львові вперше, коли Чубай, Кузьма, і ще хтось, здається, зробили проект «Пісні УПА». Я вперше тоді це почув і мені зразу дуже сподобалося. А раніше ніколи не чув, був совєцкій чисто хлопчик, Різдва ніколи не святкував. А зараз для мене Різдво і Великдень – два найбільші свята, але я недавно їх почав святкувати. І ще досі іноді святкую їх, як совєцкій чєлавєк: нема часу на молитву, але піду крашанки зроблю, ну, хоч щось зроблю. Але я і зараз постійно для себе щось відкриваю, колядки, наприклад, якісь нові.

- Ви згадували про немузичні культурні проекти, якими опікувалися, розкажіть трохи про останні.

- Після Майдану, який мене сильно вразив, я як куратор створив мультидисциплінарну виставку під назвою «Майдан. Україна. Шлях до свободи». Її задачею було показати Майдан очима митців. Ця виставка складалася з картин Матвія Вайсберга, з фотографій Макса Дондюка, Ігоря Гайдая, Олександра Глядєлова, з фільмів. А митців на Майдані, до речі, було дуже багато, і мене це вражало в хорошому сенсі, я думав: «Які ж ми все-таки круті, ми таки народ, а не бидло і не стадо совєцьке. Після цього Майдану вже ніколи в житті не буде такого, щоб я щось криве проти нашого народу подумав, а були ж і такі думки.

- І коли востаннє вони виникали?

- Перед Революцією Гідності. Але я побачив, що все не так критично, у нас є нормальні люди, їх дуже багато, Майдан їх показав, ми один одного побачили. І митців це теж стосується. Раніше я думав: «О, ті митці – знову латентно орієнтовані на Москву фанати бабла. Ну, є інші, але ж мало». А тут побачив, що немало. І я створив цю виставку, крім картин і фото там були фільми «Вавилон’13», ще саундтреки, для створення яких музиканти ходили з диктофоном і записували оці всі звуки годинами: оте биття ломами по бруківці, ці всі шуми, крики, постріли. Взагалі, я з Майдану забрав дуже багато речей: шматки барикад, діжки, щити, кілька мішків каміння з Грушевського і з Інститутської, пляшки з-під Молотова.

- Де це все зараз?

- Воно на складі в мого товариша, який займається бізнесом, під Києвом. Ми це плануємо передати в музей, як тільки він буде реально побудований. А поки що я зробив із цього виставку і вирішив її показати за кордоном. Перший показ був у Берліні в музеї Берлінського муру, потім у Лондоні, тоді ми поїхали в Америку, показували в Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, Вашингтоні, у конгресі США, в університеті Джорджа Вашингтона, а тоді в Єльському університеті.

Допомагав мені організовувати цю виставку кіборг Андрій Нагірний (позивний – «Фазан»), він на той час був задіяний у ще одному проекті, з яким я теж їздив – це фільм «Добровольці Божої чоти». Я саме вже думав, що закінчив возити виставку по Америці, як мені подзвонив режисер цього фільму Леонід Кантер і сказав: «Я чув, чим ти займаєшся в Америці, хотів тебе попросити зробити прокат фільму по США». І я взявся за це, і ми з фільмом проїхали 14 міст США і 10 міст Канади. 

Ось такими речами я займався як організатор, куратор і промоутер. Ми навіть відкрили і зареєстрували в США у Нью-Джерсі неприбуткову організацію саме для того, аби організовувати якісь події – культурні, інформаційні в США або Канаді.

- Ви плануєте продовжувати таку діяльність?

- Планую, просто зробив паузу, бо зараз переключився на нову музику. Бо справді якось так вийшло, що останні три роки музикою майже не займався, хіба час від часу заходив у студію і записував нові пісні, уривками, бо мотався через океан по всьому світу.

І ЗА КОРДОНОМ ЗАЙМАВСЯ Б УКРАЇНСЬКИМ МИСТЕЦТВОМ

- От ви говорили про «криві» думки, а не думали ніколи все кинути, не було бажання рвонути геть?

- Не рвонути, просто виїхати. Я в принципі можу жити будь-де. Останні роки у США проводив по три і більше місяців, коли з виставкою, фільмом їздили. 

- А назовсім? Можете спокійно жити в іншій країні?

- Так, я можу й там робити свій продукт, займатимусь все одно українським мистецтвом. 

- За кордоном?

- А яка різниця? Для мене цю дилему розв’язав колись Любомир Гузар. Ще коли він був патріархом, мені в дорогу дали якось диск «Розмови з Блаженнішим Любомиром». І там він відповідає на ці питання про еміграцію тощо. У мене тоді було багато суперечливих думок на цю тему, і тут він мені сказав так, як я думав, але боявся сам собі зізнатися: «Нема ніякої різниці, де ти живеш. Коли дитина народжується, вона не мусить все життя біля маминої спідниці сидіти, так ніхто не робить. Вона має бути там, де їй треба, їхати туди, куди треба. Але вона має завжди дбати про маму свою і повертатися, коли тій тяжко, і робити щось для неї».

А зараз у нас саме той час, коли мамі тяжко, і ти маєш щось робити, тому я сиджу тут. Хоч у мене є чудовий англомовний проект у стилі кантрі-рок, комерційна цілком музика, якою я би міг заробляти за кордоном – ого! Але я не хочу навіть їхати ні в яку еміграцію, хочу насправді бути вільним і жити в той час, коли і де хочу.

- Скажіть, ви не розчарувалися сьогодні, після Майдану і через кілька років війни? Зараз багато хто ширить «зраду».

- А знаєте чому ширять? Деякі люди плутають одні речі з іншими. Майдан був емоційною відповіддю на дії неадекватного жлоба. Я особисто на обидва майдани виходив насамперед проти Януковича. Я не розчарований, бо не був зачарований. Коли стало зрозуміло, хто буде далі… Я ще не бачив жодного іншого, який би цю ситуацію втримав і трохи розрулив. Так, напевно, його треба міняти колись, може, й ближчим часом. Але покажіть мені на кого – на Тимошенко, Саакашвілі, на Ляшка, Бойка, на кого? Поки що в пулі тих, хто реально може стати президентом, їх нема. 

Це по-перше. А по-друге, я навіть не очікував, що буде так багато змін. Закони про квоти, про сприяння кінематографу – повне зелене світло, закон про освіту. Децентралізація – це взагалі! Почали дороги в такі глухі діри робити, де раніше їх ніколи не було. І ще, можна по-різному ставитися до війська, але воно хоч би з’явилося, про зброю почали думати.

Цього ніколи не було, а це все дуже важливі опції для побудови країни. Але ми тільки стали на цей шлях, бо ще є і корупція, й інші проблеми. А розбудувати державу – цього ні за рік, ні за п’ять не зробиш. Тим більше, що в нас таки йде війна, діють диверсійні групи – прямо в Києві вбивають людей відомих, і нікого не знаходять. Але зміни є реальні, і громадянське суспільство повинне продовжувати тиснути на владу. А тим, хто сильно втомився, можу порадити частіше їздити на фронт.

- А які зміни потрібні сьогодні культурі, музиці, які закони далі на черзі?

- Нам треба закони про меценатство і благодійність. 

- Знаю, що ви чимало займаєтесь благодійністю і в організаціях благодійних активно працюєте. 

- Так, в Асоціації благодійників України навіть якийсь час був головою ради. Наприклад, конкурс «Благодійна Україна» - це заразом і така інституція, що збирає інформацію про всіх, хто чимось подібним займається. Зараз благодатний для цього час, багато серйозних благодійників з’явилося, бо війна спонукає до того. А наявність благодійників, людей, які вкладають фінанси організацій, власні гроші в цю справу, то ознака цивілізованої, здорової країни. Тому мене це цікавить. Культура і благодійність - така сама зброя, як і реальна. 

- Чи виходить у вас сьогодні музикою заробляти гроші?

- Так, переважно музикою.

- Саме музикою, чи більше продюсуванням і різними проектами?

- Ні, й проектами, звичайно, але і музикою теж. Я вчуся заробляти, продаючи класний український музичний контент – власний, і не тільки. Розумієте, є професійні українці, які нічого не роблять, не випускають ніякого продукту, а найбільша і єдина їхня чеснота – те, що вони українці. А мені цікаві люди, які вміють заробляти гроші і вкладати їх в українське.

Ірина Мамчур, Київ

Фото Павла Багмута

Back to top