A+ A A-
  • Категорія: Суспільство
  • Перегляди: 174

Нема на світі росіянина, котрий не вмів би говорити українською

Друзі! У вчорашній заміточці я не виокремила, що на українську мову мій співрозмовник так і не переходить. Бо для нього різниця є. То українці мусять не бачити різниці, щоб зраджувати рід свій легко, не замислюючись.

А між тим нема на світі росіянина, котрий не вмів би говорити українською! Я це знаю з юності. Діло було так.

Навесні 1975 року група гірських туристів з Харківського університету, 3 хлопці й 3 дівчини, мали пройти через перевал у Закарпаття. Від автостанції Львова довго чукикали сільським автобусом, вийшли, коли вже стемніло, піднялися потемки кудись угору схилом, знайшли горизонтальний майданчик і поставили намети.

Ранок привітав нас неймовірною красою. Але він же показав: унизу вздовж річки – село, а над ним пороблені горизонтальні тераски для городів, укріплені камінням, між ними воринням із перелазами, і наші намети… на чиємусь торішньому картоплищі!

Керував нашою групою хлопець з Архангельської області, Вася звався. Я чергувала по кухні, він став підганяти нас, щоб швидше знятися. Справа в тім, що в гуртожитку ходили страшилки, ніби західняки ненавидять російську мову. А тут – таке, ще й ми всі спілкуємося російською. І от, рис уже кипів, коли ми побачили здоровенного плечистого дядька. За спиною – в’язка паліччя, у кулаці – сокира. Став по той бік перелаза, постояв мовчки. З гуркотом скинув з плечей в’язку. Мовчки розвернувся й пішов. Хтось із хлопців пожартував, що вуйко пішов по своїх 3 синів. Вася злякався всерйоз. Підскакує до мене: «Галка, ты с Украины?» – «Да». – « По укрАински можешь говорить?» – «Да». – «Если вернется, выйди к нему. Поговори по-украински!» Я не розумію, чому, але в душі здіймається буря неприйняття! Кажу: «Я этого делать не буду». «Ну, че ты? Тебе че, тяжело?» – «Да. Тяжело». І, видно, я так на нього глянула, що він відійшов.

Каша була готова, коли дядько прийшов знову. Сам. Із новою в’язкою і тою ж сокирою. Ех, як підскочить до нього наш Вася, як сипоне йому горохом вузькодіалектних слів! Такі покотилися перед дядьком «кичері-полонини», що я оторопіла. Фраза! Речень 4-5!

У дядька очі карі, від стримуваного сміху сяють жовтим. На лиці зберігає статечність. Каже: «Здраствуйте, ребята!» Тут я запросила спробувати туристської каші, довго розпитувала про життя місцевих. Російською. А висновок зробила назавжди: навіть вирісши там, де ніде не почуєш української, росіянин може при реальній потребі розмовляти нею!

P. S. Своє неприйняття я зрозуміла аж тоді, коли почула пісню Теодора Кукурудзи: «Але хто ж тоді небо прихилить до ваших могил, Як не зраджена вами, зневажена вами країна…» Я, очевидно, перейшовши на російську, категорично не допускала до свідомості, що ВІДРЕКЛАСЯ ВІД СВОЇХ. А коли б я погодилася розмовляти з українцем українською, то в тій ситуації я свідомо дурила б свого, ніби я своя, ніби я НЕ відрікалася. А вагу зради, доповнену ще й підлістю, моя душа витримати вже не могла.
Галина Опришко
 
Back to top