A+ A A-

Письмо о преобразителях российского языка

У відділі стародруків Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського знаходиться надзвичайно цікава брошура 18 століття, яка проливає світло на реальну історію спроб перетворити "бєднава і бєзабразнава" в російську мову. Автором цього документа є Федір Григорович Карін.

Подаємо фототипічне зображення та текст цього твору у перекладі Олександра Пономаріва.

Лист
 до Миколи Петровича
Ніколєва
про
перетворювачів
російської мови
на випадок смерти
 Олександра Петровича Сумарокова

Друковано в Москві 1778 року січня  8 дня

ПАНЕ МІЙ!
 
Читаючи вірші Ваші на смерть Олександра Петровича Сумарокова, я нічого не знаходжу пристойнішого за те, як наслідувати Вас, хоч і не таким важливим  йому дарунком, але принаймні таким, що  мені під силу. Ставлячи талантам почесний стовп, Ви віддаєте наділеним ними ту справедливість, яка має бути до них заздрість. Ся вада тим більше їх ненавидить, чим більше в них вищости. Тож якщо в міру сього похвальні приклади всякого  ґатунку і в будь-який час,  то тим більше похвальний уславлений Вами приклад, бувши такого роду, який опріч великої слави містить істинну в собі користь; і такого часу, в якому він є перший і єдиний.

Великі люди не тільки вітчизні, а й цілому світові корисні. Без них самі науки, сі шляхетні держав скарби, котрі зберігають у собі як підстави, так і способи, що відкриваються й поширюються на користь роду людського, так і незліченні на те потреби, що ми хочемо змалювати в природі, спиняються на кшталт непротічних вод. Можливо, Европа ще сліпо трималася б самої Аристотелевої філософії і ще довго не просвітилася б, якби не було Картезія, що розвіяв темряву її забобонів, і по ньому ще кількох дотепних людей, які викрили його і кількох століть помилки.

Що більше ми завдячуємо великими справами малій кількості великих мужів, ніж усім на світі училищам, то Франція і ми самі достатній тому доказ.

 

Давно в ній, як і в нас, казано про  Платонів і Золотоустів; однак їх не було, доки там не народився Бурдалу, а тут Теофан. Давно читали Піндара; проте через кілька років з’явився там Мальгерб, тут Ломоносов, у якому ми бачимо крім того й Цицерона, котрого Франція ще пізніше і  маючи вже в сьому роді багато промовистих творів, особливо побачила в  п.Томасі. Викладали Горація, Федра, Софокла, Еврипіда, Менандра й Теренція, але по якомусь часі Франція перевершила їх своїми творцями, з якими я наважуся порівняти тільки п.Сумарокова, котрий коли не стільки досягнув у стилі Горацієвому, як Боало, то в стилі Федровому трохи не перевершив Фонтена. І коли наш Еврипід має поступитися Еврипідові французькому, тому що той перший, а сей другий, то Софокл наш, звичайно, більший за Софокла французького, бувши сам батьком не лише такого самого театру, а й перетворювачем своєї мови і кращим, ніж той, письменником; який хоч і не подав нам  Мольєра, а показав одну лише стежку до нього, але створив такі еклоги, яких Франція не має ще й донині. До сих жанрів додав він  драму, оперу й инші такі прекрасні поезії, що кожен з них, хоч би при якому він лишився, міг би здобути собі безсмертя.

До сих мовлення й мови нашої відновлювачів долучив би я  Поповського й Козицького, таких вправних у чистоті, багатстві й правильності нашої мови, та багатьох инших, що залишили нам чудові або принаймні непересічні приклади в ній; та оскільки я маю намір говорити про головних лише перетворювачів нашої мови, то й зупинюся тут на трьох перших названих мною письменниках..

Хоч усякого твору першою вартістю є ясність, проте багато хто захоплюється пухлим, плутаним і зовсім відмінним од вільної мови стилем,  тому тільки, що він незрозумілий;  зате й називають його високим або гучним, а зрозумілу мову, через те, що вона для них збагненна, вважають за низьку. Але такі дивні

 судді не високість хваленого ними автора, а лише власну ницість виявляють. Для високої думки не завжди потрібний високий стиль. Думка може з пишних слів складатися мала і в найпростіших висловах міститися велика; а инколи і в той, і в инший спосіб накреслена. Бажано, щоб усі такі дикунства були зневажені, як зневаженим буває невігластво їхніх шанувальників.

Уважаючи ясність головною слова окрасою, потрібно в ньому уникати не лише темряви, спричиненої неналежним стилем мови, а й усього того, що від часу або від зміни в розмові, або від чогось иншого стає незрозумілим. Який вийшов з того зиск у хитромовстві, коли стиль авторів незрозумілий став мовцям? Через що?  Через те, що стали говорити не так, як писали. Коли мови, що містяться лише в книгах, вважаються мертвими, то й слов’янська наша мова, яка вийшла із загального вжитку, стала вже мертва. А тому, чи не дивно в наш час намагатися нею писати, і чи ще не дивніше  закінчення й відміни нашої мови сприймати як такі, що викликають розчулення? Жахлива відмінність між нашою мовою і слов’янською, що з’явилася майже в усіх її частинах, яких і самі назви одні змінені, инші залишені, а деякі стали цілком незрозумілими, часто обмежує в нас способи спілкуватися нею з тією вільністю, яка сама пожвавлює красномовство, і яка набувається не иншим чим, як щоденною розмовою. Крім сього, маючи слов’янською мовою тільки три або чотири граматики, та й то недостатні, яким же способом можемо створити в ній новий вислів або нове слово і знати, в чому більше її краси або влучности? Сама вже просодія її через численні перетворення нині стала для нашого слуху нестерпна.

Правила кожної мови виводяться з її властивости, а зміни з її вживання розмовного; і через те книжні вислови перебувають у незмінному своєму стані, а розмовні виходять за межі її властивостей і

 відбуваються в ній такі зміни, що зрештою стає вона не схожа сама на себе. А коли бути таким легковажним, щоб убачати в тому красу теперішньої нашої мови, аби тільки підроблятися до слов’янської, то будемо ми спілкуватися не своєю, чужою мовою; і в такому слабкому наслідуванні її покажемо себе рабами несосвітенними;  і трохи не накличемо на себе такого самого нарікання, якого зазнають сучасні латиністи.

От се, як видається, дало підставу великим нашим творцям звернути погляди свої на ту  й на ту мову. Як вправний садівник молодою прищепою оновлює старе дерево, очищаючи засохлі  на ньому лози й терня, що при корені його ростуть, так згадані мною тут великі письменники чинили в перетворенні нашої мови, яка сама собою була бідна. А підроблена до слов’янської стала вже потворна. Вони, не змінюючи її єства, але черпаючи з однієї підхожі для нас, а з другої власні красоти, і очистивши її від греки, латини та всього їй невластивого, витворили належне й багате слово.

Теофан був перший, хто відійшов від первісности слов’янської мови; він для того ввів уживане наріччя, аби  при тому узгодженні його висловів, що відбиває як у свічаді все стосовне до виду думок або до змісту слова, було для кожного зрозуміле. Що більше або менше в творі буває такої узгоджености, то він кращий або гірший і тим більше чи менше подобається своєму читачеві; а як у цьому добре вправляється сей священний ритор, так він і подобається. Ми йому завдячуємо сим плодом, що виросли в нас Боссюєти, Флешієри й Масиліони. Церковна наша катедра  не поступається нині жодній із священних в Европі катедр і піднеслася до такого ступеня досконалости, якого лише бажати можна.

Після Теофана п.Ломоносов і п.Сумароков довели нашу мову до такої довершености, яку бачимо ми в їхніх

 творах. Один із них, бувши засновником світської катедри, відкрив не тільки властивості, що витворюють високий стиль мови, а й підносяться до найвищих меж уяви, при силі, міцності й згоді слов’янської мови, таке дав багатство й пишноту нашій мові, якої та не має. А другий,  відчуваючи, настільки стара наша мова не придатна для трагедії, дивна для комедії, сувора для елегії, висока для еклоги, незграбна для опери, важка для притч, і коли сатири Кантемірові виявляють її для себе неприйнятність, подолав усі сі перепони, проник до самого джерела краси віршування та простої мови і тим перетворив її і дав їй нову силу.

Сей великий письменник визначний ще тим, що в ньому не видно нічого такого, що було б не  властиве московському наріччю. Тож маючи перед очима в усіх жанрах письма такі чудові приклади в живій нашій мові, яка нам потреба заплутуватися нині в мертвій слов’янській. Уявіть пишний і новий храм, при всьому багатстві прикрашений розмаїтою людською вигадкою, і на певній віддалі оточений темною глибиною, в якій виблискує де-не-де  золото, але в яку вже від часу  самі сходи зробилися небезпечні, то такий образ покаже нам, як важко згаслу слов’янську ввести в нинішню нашу мову.

Коли б я писав про це дослідження, то  показав би, що великі наші письменники завдяки перетворенню Великим Петром Росії і найбільше з усіх його піклувань – піклування про науки й мистецтва, так примножили можливості в своїй мові, що можна сказати про колишню з гіркотою, що вона була! і про нову з захопленням, що вона стала!

Ми бачимо, що на останній із сих кипить перо Теофанове, розкриваються істини, спалахують серця й увиразнюються  її рухи. Коли ж перо п. Ломоносова инколи обтяжувало свої описи, виходило за межі істини, часом було надміру докладне, нерівне і не для всякого жанру творів придатне, як те й доказали його трагедії, то не до якости мови, а до якости автора

 віднести потрібно; та коли воно було високе, величне, вільне, стрімке в відображенні думок, коли воно підносило до небес славу своїх Володарів, показувало дотепність, гучного лірика й ритора пишномовного, то і якості мови, і якості автора належить.

Та коли зібрати все, що лише є в змісті краще, шляхетніше й простіше, коли йти в пристрасті не за розумом, а за почуттями; в почуттях не за обов’язком, а за серцем; говорити перед Володарями з такою сміливістю, яка  навіває до самого людства пошану, бути таким уважним, щоб кожній думці давати своє місце, то є властивість п. Сумарокова. А дати їм свою красу, бути цілком успішним у накресленні їх, не мати в зображеннях ні надмірности, ні недоліку, завжди бути однаковим, суголосним завжди, щоб легкість була їхньою підставою, смак вартістю, природні вислови їхньою силою, і відкрити здібності до всіх жанрів творів, доказує достатньо жвавість, даровану нашій мові сим талановитим чоловіком.

Голос Ваш, пане мій, проник у труну цієї великої людини. Я чую до Вас сю його відповідь: “Мені мало такої  від твоїх дарунків жертви, що ти мною накличеш на себе ненависть. Я бажаю, щоб вітчизна моя підносилася від слави до слави. Є ще одна, якої йому бракує. Приведи сюди Талію. Я віддаю тебе заздрості. Се є доля великих людей: наслідуй природу, змальовуючи вади й звичаї розбещені  і будь Мольєр”.

 

Довідка СД
Карін Федір Григорович (близько 1740 – 1799\1800)
Освіту отримав в академічній гімназії при Московському університеті, військовий, учасник аристократичних гуртків, письменник, користувався репутацією гарного перекладача. Близько знайомий із О.П.Сумароковим , І.І. Хемніцером , Є.І. Костровим , І. Криловим. У 1770-і керівник літературного гуртка, куди входив Ніколєв М.П.

Ніколєв Микола Петрович (1758 - 1815)
Дворянин, поет і драматург, член російської академії, член Товариства любителів словесності. Поки не погіршився зір був на військовій службі. Писав оди, сентиментальні пісні, трагедії. Великим успіхом користувались його драми. В 1795 - 1798 рр. вийшли його "Творения" (5 т.). Друзі, які називали його "російським Мільтоном", декілька років після його смерті проводили особливі зустрічі в його честь.
  
Сумароков Олександр Петрович (1718 -  1777)
В 14 років Сумароков був відданий до сухопутного Шляхетного корпусу. Створені ним в цей час сентиментальні пісні були покладені на музику Бєліградським і мали великий успіх навіть при дворі. До цього ж періоду відносяться і перші драматичні проби Сумарокова. У жовтні 1747 р. Сумароков друкує трагедію "Хорев". Успіх, який випав на її долю, сприяв поширенню в російському суспільстві більш правильного погляду на театральне мистецтво і вплинув на заснування постійного російського театру. Як директор цього театру Сумароков добився для акторів дворянської відзнаки – права носити шпагу. Одночасно з роботою в театрі він пише оди, елегії, байки, сатири, притчі, еклоги, мадригали, критичні статті і таке інше. У 1755 р. Сумароков поставив на сцені першу російську оперу. Сумароков створював також балети, в які вводив драматичні елементи і натяки на сучасні події. У 1759 р. Сумароков заснував журнал "Трудолюбивая пчела".

Теофан Прокопович (1681- 1736)
Народився у Києві в сім'ї купця. Освіту отримав у Києво-Могилянській академії та в єзуїтській колегії святого Афанасія в Римі де привернув на себе увагу папи. З 1704 р. викладає в Києво-Могилянській академії та пише настанови з піїтики, риторики, філософії та богослов'я. В 1718 р. Феофан став єпископом псковським та головним помічником Пьотра у справах духовного управління. З 1720 р. Феофан був архієпископом новгородським, а згодом стає очільним  членом Святійшого Синоду.

Ломоносов Михайло Васильович (1711 - 1765).
Російський поет і вчений. В ранг ученого Ломоносова вводять за спробу на основі староболгарської мови, московського діалекта та запозичень з інших мов створити літературну мову для рускіх. Ось думка Пушкіна з приводу цього намагання руского генія: "Оди його… стомливі і надуті. Його вплив на словесність був шкідливий і до сих пір в ній відгукується". Бєлінський назвав цей погляд Пушкіна на Ломоносова  "напрочуд вірним, хоча однобоким". Та й називати Ломоносова "російським Піндаром" Пушкін вважав недоречним. А ось що сказав по смерті Ломоносова про свого сподвижника по створенню "вєлікава і магучєва" Сумароков: "умєр дурак і слава богу".

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Back to top