A+ A A-
  • Категорія: Історія
  • Перегляди: 4078

Скандинавщина в давній Руси. Розділ 2

"Слово і діло" продовжує публікацію праці Омеляна Партицького "Скандинавщина в давній Руси". Пропонуємо Вашій увазі другий розділ.

ІI. Олег і його договір з Греками.

Хоча лише скупі вісті подає Нестор про перших двох князів руських, Рурика і його нащадка Олега все ж і в тих звістках видно вже ремінісценції скандинавські. Згідно Нестору говорили посли новгородські до скандинавських Руссів: „Вся земля наша велика і обильна, а наряда в ній нема, да підіть княжити і володіти нами”. Ті самі слова говорили вже перед тим Бретоньці, коли Сасів запрошували в свій край на панування. За Витикиндом казали вони:

„Bretoni terram latam et spatiosam  et omnium rerum copia refertam vestrae mandant ditioni parere”. Звідки ж постала тоді Нестором записана легенда про мніме посольство Новгородців? Це очевидна видумка Руссів, – вони край наш завоювали силою, а щоб знайти правний титул до посідання влади, перенесли традицію Сасів до нашого краю.

Нічим іншим, як ремінисценцією скандинавською, є описана Нестором смерть Олега. Нестор так оповідає: „за кілька літ перед смертю питав Олег ворожбитів, як йому судилося умерти. Ворожбити відповіли, що умре від коня, котрого найбільше любить. Тоді Олег наказав не приводити до себе того коня, а держати окремо у стайні на ласковім хлібі. Року 812 довідався Олег, що кінь вже від кількох літ неживий, і велів себе запровадити у те місце, де труп коня лежав загребаний. Тут став ногою на кінську чашку, кажучи: то від цього лоба я мав умерти? За тими словами змія висунулася з-під голови і ужалила князя в ногу. Від смертоносної рани Олег незабаром помер”.

У мене під рукою скандинавська Oervarodds saga, котра в подібний спосіб описує смерть норвезького героя Ервара. З усієї душі радий би я цікаве те оповідання навести дослівно до оригіналу, тільки одно лихо: ні п. Свистун, ні російський історик Іловайський, на котрого він покликається, не завдали собі труду, приучитися скандинавської мови на стільки,  щоб так-сяк її розуміти. У нас ввійшло у моду, що супроти скандинавщини найбільше промовляють ті, що по скандинавські самі не училися, а може ні граматики ні словника скандинавського на своїм віку не бачили.

Скажу лише коротко: Ервар, син Грима, брав 8-ого століття не останню участь в так званій Бравальській війні. З молоду був він „атеїст” і лише для жарту питав у однієї ворожки, якою смертю прийдеться йому загинути. „Твоя смерть від кінської голови!” – відповіла ворожка. Але Ервар уповав на свою силу і чародійну одіж і справді удалося йому довгий час бути у безпеці. В кінці по многих славних подвигах вернувся він до дому і найшовши місце, де закопаний був лоб коня, хотів його видобути на верх, аж ось з-під голови висунулася змія і ужалила безбожника смертоносною отрутою. Едвар від рани зараз умер.

І спосіб, в який воював Олег, нагадує нам Скандинавців. Нестор першу його виправу на Царгород так описує: „І прийшов Олег до Царгорода, а Греки замкнули Суд і затворили місто. І висів Олег на беріг а воїнам наказав виволочити кораблі на сушу, – поробити колеса і вставити кораблі на них разом з вітрилами. Був тоді догідний вітер – кораблі рушили з місця і дійшли аж до самого Царгороду. Греки убоялися такого дива кажучи: „Це не Олег, а  св. Димитрій, посланий на нас Богом. І велів Олег данину платити на 2000 кораблів, а в кораблі по сорок чоловік”.

Про Скандинавців знаємо, що вони були народом дуже підступним і лише хитрощами перемагали своїх неприятелів. Про способи їх воювання пише К.Шайноха в своєму дослідженні „Lechicki poczatek Polski” (стор 85 і далі): „Майже кожна виправа Скандинавців відзначалася дотепним якимсь і щасливим підступом, н. пр. видуманої смерті і похорону вождя, розсіяних по землі цвяхів, обкладених галуззям кораблів, підведених скрито людей, уставлених рядами трупів, розносячих вогонь горобців, покритих муравою ям і т. д. Один підступ повторювали Норманці зухвало кілька разів, у віддалених від себе краях … Про дуньського короля Фрота і його проворність, підступи, хитрощі говориться в кількох книгах Саксона Граматика. Найвідоміший по нині князь норманський, увіковічений генієм Шекспіра, Гамлет, кілька літ удавав божевільного і все щастилося йому тисячними штучками перемогти хитрі плани свого стрия і тестя, відомий у хроніках французьких начальник норманський Гастинґс славиться загально чоловіком підступним: per omnia fraudulentissimus. Славний князь Норманців у полудневій Італії Роберт, прозваний Gviskard, називається цим іменем із-за безпримірної своєї хитрості: versutus Ulysses non fuit tantae calliditatis. Другий вождь італійських Норманців Роґер, був чоловік зарівно хитрий: consilio callidus”…

В горішнім описі Олегової виправи є назва Суд для означення протоки між Чорним морем і Царгородом. У Нестора часто зустрічається те слово; воно одомашнилося в нашій мові за впливом перших Руссів, котрі кожну протоку морську (Meerenge) звали по скандинавськи: Sund. (З того слова мусів звук н випасти, бо носового у, як відомо, вимова наша не має).

В літописі Нестора описаний ще хитрий спосіб Олега при завоюванні Києва. Олег, припливши до гір київських, одних воїнів укрив у лодіях, інших позаду корабля, щоб їх не було видно, і послав до Аскольда та Дира кажучи: „я купець іду в Грецію, прийдіть побачитися з нами, родом своїм”. Аскольд і Дир, не відчуваючи лиха, прийшли, а тоді зараз вискочили укриті воїни і убили обох київських князів. Над Аскольдом і Диром, по звичаю скандинавському, насипано високі могили.

Саму назву Олег якби ми і не накручували на слов’янське, а не вийде з неї нічого. Інакше, коли звернемося до мови скандинавської.

На перший погляд слову Олег має відповідати скандинавське olag в значенні „голосний, високий”. Однак з філологічного становища заходять при такім виводі дві трудності: раз що акцентоване о мусіло би в нашій мові перейти на у, а відтак що в слові Олег самогласна е є вставною (давніше в другім відмінку писали часто Ольга або Олга). Власти форма для першого відмінка є Ольг.

При етимологічному виводі слова Ольг мусимо пам’ятати, що Греки княгиню Ольгу заодно називали Ельгою, відповідно до її скандинавського імені Helga. Назви Ольга і Ольг щодо свого звука суть вже пізніші, на наш лад зіслов’янщені. Як говорилося Олена замість Гелена, Осколд замість Höskuld – так в дусі мови повстало Ольг замість давнішого Helg.

Про різних Гельгів часто згадується в письменних пам’ятках скандинавських. Була  Helga, донька Оляфа, котру викрав Рерир; був Helgі, син Hiörvard-а, що родився німий, а відтак заходами однієї богині віднайшов мову і одружився за богинею; був Helgі, чоловік Тори, фінської принцеси. Багато Гельгів стрічаємо і серед письменників скандинавських, наприклад Helgі, батько славного поета Einarr-а, поет Helgі Thordharson і т. д.

Нестор повідає, що коли Олег повернув щасливо з царгородської виправи, „люди погани” прозвали його „віщим”. Тим часом „віщий” є тільки простим перекладом скандинавської назви Helg, котра в християнськім понятті означає „святий” (der Heilige), а в поганськім означало чоловіка віщого.

З часів Олега дійшов важливий історичний документ, так званий договір (трактат) з Греками з року 911. В ньому на вступі так сказано: „Ми від роду руского Карли, Інгелд, Фарлоф, Верьмуд, Рулав, Гуди, Руалд, Карн, Фрелав, Руар, Актеву, Труан, Лид, Ульфост, Стемир, іже послані від Олга, великого князя руского і від всіх, іже суть під рукою його, світлих бояр… похотіннєм наших князь і по велінню, і від всіх, іже суть під рукою його сущих Руси”.

П. Свистун вислів Карли і Гуди не вважає іменами власними, лише ідучи за Арцибишева гіпотезою бачить в руских карлах і гудах окремий стан людей.

Що ж є ті карли? П. Свистун, як звичайно, виводить рускі слова з польської. „Слово карл – пише він – находиться в польській мові як karzeł, котре те слово раніше у Поляків означало то же що хлоп”.

Але п. Свистун міркує, що весь той вивід не придається до нічого, бо ж годі, щоби князь Олег посилав простих хлопів до грецьких цісарів з дорученням укладення письмового трактату. Він для того так дальше пише: „Поляки називали раніше карликів łokietek, niziołek, і тільки пізніше для означення їх шуточним образом прийняли назву, котра власне прислужала якимто двірським сановникам”.

Мені головно розходиться про слово „раніше”, про вік десятий, в котрім був писаний договір з Греками. Якщо тоді в Польщі не було карликів, то вся аргументація знову ні до чого.

П. Свистун вдається в поміч до полабських Слов’ян, жінки котрих називали своїх чоловіків „каріоль” або „царль”. Знову скажу, що не про каріолів, ні про цярлів нам ходить, але про правильний вислів карл. В скандинавській „карль” означало „Ehegatte”, якраз те, що хоче мати п. Свистун.

По довгих блукачках звертається п. Свистун на єдино властиву дорогу, до німецького словника Аделюнга, котрий про німецьке слово Kerl так пише: „ein sehr altes Wort, welches ehedem eine jede Person männlichen Geschlechtes, in engerer Beziehung aber theils einen tapferen  starken Mann, theils einen Ehemann bedeutete. Dänisch, schwedisch Karl”.

Додаток Аделюнга „ dänisch, schwedisch Karl” є дуже важливий, і міг п. Свистуна завести до властивої вітчини „карлів”, коли б тільки не та нічим неоправдана боязнь його перед „скандинавоманами”.

Думав би хто, що скінчилося вже на Аделюнгу, так ні: – karl у п. Свистуна  таки вислів слов’янський! От доказ: в Галичині є село Карлів, в Чехах Карлові Вари (Karlsbad) і Карлині, в Хорватії Карлов Баг, в Славонії Карловац дольний, дальше живуть Польщі Карлинські, а в Чехах і Хорватії Карловичі.

Я досі думав, що в договорі Олега розповідається про старовинних поганських ще карлів, що то означали „einen tapferen  starken Mann”, а п. Свистун з усіх тих карлів робить християнського лат. обряду Karl-а, і на ньому основує свої руські теорії! В самім Львові знаю я близько 100 різного роду польських Karol-ів і німецьких Karl-ів, так чи буде доказ в справі Олегового договору? Вже бодай про Карлові Вари (Karlsbad) в Чехії можна би знати, що назва та відноситься до пізніших часів, до особи цісаря Кароля IV. Якби той цісар звався, наприклад, Максиміліян, то і були б Максимиліянові Вари, а не Карлові.

„Коли у Німців те слово з часом прийняло презирливе значення, у Слов’ян залишилося воно почесним іменем, бо від нього пішло слово kral, krol (король), що все на слов’янське походження того слова указувати повинно”.

Міклосич повідає у своїм словнику, що слово король утворилося „aus Karl, dem Namen des Grossen, wie schon Dobrovsky richtig erkannt hat” – значить в слові король нема нічого слов’янського.

По правилам староруської і старослов’янської мов, як знає кожний філолог, не могло говоритися карл, лише або наступити мусіла переставка звуків „крал”, або (в рускій мові) вимовлятися мусило повноголосно „король”.

Запитаюсь також, до чого мала би робитися в Х віці різниця між словами князь і король? Назва князь, звісно, перейнята від Германів; вона, як вже вказує давня форма того слова кънęg, означало зовсім те саме, що німецьке König (скандин. konung).

Дальше ще одна невідповідність: Олег був князем, а його посли – королями! Чи ж можна чогось подібного хоч би подумати?

Чув і п. Свистун, що його філологія веде задалеко, тому в кінці пише: „Карли затим(!) означає найвищих сановників по великому князі, вірогідно вождів поодиноких русских загонів”.

Та дифиниція не була би в кінці хибною, лише випливає вона не з аргументації п. Свистуна, а перенята ним з аргументації „скандинавоманів”. В Данії, а відтак у занятій Кнутом (Канутом) Англії знаходилися в оточенні королів так звані „huskarle” (домашні, надворні карли), самі добірні воїни, знаменито озброєні. В їх рядах знаходилися високого роду люди як княжий син Готшальк, стільки опісля прославлений, і Швед Ульф, котрого предки були королями і котрий сам дав початок довгому ряду дуньських королів. Всі ті карли були у великій шані у королів і траплялись випадки, як наприклад у Ворчестері, що за убивство карла спалено ціле місто.

Догадка п. Свистуна, що вичислені в договорі посли могли бути „вождями поодиноких руських загонів”, опирається також на теорії „скандинавоманів”, котрі знають, що наприклад при укладанні миру з Каролем Вел. находилися вожді норманські.

--------------------------------- 

Розгляньмося в назвах карлів („мужів”).

Договори з Греками списані були зразу мовою грецькою і аж пізніше перекладені на слов’янську мову. Треба ж знати, що Слов’яни у всіх давніших перекладах окремим знаком не виражали грецького spiritus asper; вони писали ад замість гадес, Омир замість Гомер, Амартоль замість Гамартоль, Еліни замість Гелени і т. д. Виходить з того, що коли в іменах власних договору зустрінемо букву г, вона не заступає spiritus asper, але стоїть всюди замість грецького γ, отже читати мусимо: Інґельд, Ґуди.

Перед приголосними (як л, н і інші) Греки свого spiritus asper не клали; при етимологічному виводі треба придих обов’язково виразити: Грурик, Грулав, Груалд, Груар.

Маючи на увазі ті два правила, нам вже легко буде роз’яснити імена тих послів-карлів, що зовуть себе „от рода рускаго”.

Рускій посол Інґелд.

В скандинавській мові є ім’я власне Ingiald, наприклад в Oervarodds saga. Відомий нам також король шведський Ingiald, син Ingvar-а, що убив 12 сучасних королів, а відтак себе і своїх героїв казав спалити в упсальському замку.

Скандинавське Ingiald вимовлялося, як після околиці, також Ingild або Ingеld (від дієслова gialdа інакше навіть не говорилося в часі теперішнім, як gеld).

Рускій посол Фарлоф.

Назва Фарлоф чисто скандинавська, зложена з двох слів: far + lof.

Скандинавське lof відповідає німецькому Lob (слава), а far як прислівник відповідає німецькому vorher, vorn.

Фарлоф значить дослівно „Предслав”. В договорі Ігоря згадується якийсь князь руский Предслав – це очевидно перетлумачення скандинавського слова.

Рускій посол Вермуд.

Слово Вермуд чисто скандинавське. В історії згадується король Англів Вермунд, а і нині скрізь в Германії повно Вермундів, Вармундів і Вермутів.

Скандинавське Vermund слово зложене: var (по фризійськи ver) = боронити, хоронити; mund = добро, дар.

Рускій посол Грулав.

Вже знаємо, що скандинавське ó вимовлялося на Русі як у; в Скандинавії писалось Hróllaf або Hródlaf.

Назва Hróllaf зложена з двох слів: hrod (слава) і laf (по фризійськи lav) = дідицтво, спадщина.

--------------------

Поруч карлів виступають в договорі посли під іменем Ґуди. Про них так пише п. Свистун: „Слово гуд єсть нєсомнєнно славянскім. В польском*) gędziec, gądek, в часком і старорусском гудец означают гудошніка, поета, пєвца. Що гуди (пєвци) у Славян посилани билі яко посли, імєєм свідєтєльство у візантійського хронографа Теофана под г. 817. Три мужи, говорит он, родом Славянє, в ніщо нє вооружєни, одні только гуслі в руках нєсущі, полонєни билі чєрєз Рімлян. Король тога вопрошал іх, откуда оні і гдє живут. Оні же отвєтілі, що родом Славянє і живут у конца западного океана, і що хаган прислал до ніх послов і дари для владєтєлєй іх народа, щоби єму помоглі протів Римлян. Владєтєлі же отправілі іх с ізвінєнієм до хагана, що для далєкой дорогі нє могут доставіті помощі. Восємнадцать мєсяцев, говорілі оні, отбивалі путєшествіє і так сошлісь с Рімлянпмі. Гуслі же носять с собою, ібо нє умєют оружія пєрєпоясаті, так як край іх нє знаєт жєлєза”.

Хто ознайомлений з військовими ділами Олега, не увірить ні на хвильку, щоби гудці (музиканти) заключати мали мир з Греками від імені Вел. Князя. Військо Олега зналось добре на залізі і уміло „оружіє препоясати”, бо ж звісно, явилося їх під стінами Царгороду 80000 – чи ж не з гуслями в руках! До того ж ціле оповідання Теофана надто подібне на анекдот. Ті три гуслярі вийшли від слов’янського народу, що мешкав „у конца западного океана”, а таки були вже з них славні посли, що 18 місяців минуло, як вийшли з дому, і за той час ледве дійшли до місця свого посольства. Та й чого вони йшли? Щоб сказати якомусь хаганові: „Раді б тобі помогти, та сам бачиш: у нас нема ні заліза ні оружжя, а живемо далеко – у кінця западного океана!”. Чи ж має то все яку-небудь мисль?

Інакше стане річ, коли в договорі Олега відповідно до грецького оригіналу читати будемо ґуди і пошукаємо пояснення в скандинавській мові.

Скандинавське gudi = „Priesterrichter”; були то священики і судді в одній особі. Вони звались також godi, і про них пише Дальман в своїй історії дуньській (ст. 184): „Man kennt den Goden überall an seinem silbernen Amtsringe. Es ist derselbe Handring, auf  welchen die Heiden den Gerichtsschwur leisteten, wenn ihn der Gode nach vollbrachtem Opfer vom Altar nahm und benetzt mit Stierblut ansteckte”.

Такі ґуди (а вже щонайменше один ґуд) находитись мусили і між послами князя Олега. В договорі виразно сказано, що „нехрещені” рускі посли „клялися к царю грецькому оружієм своїм” і „клятвою твердою по вірі і закону рускому”. Без священика-ґуда і приписаних обрядів не могла би відбутися так урочиста клятва.

Літописець обговорює під р. 907 перший (усний) договір Олега з Греками і каже, що „Олега ведоша і мужій*) єго на роту: по рускому закону кляшася оружєм своїм, і Перуном богом своїм, і Волосом скотьім богом ”.

*) За Нестором складали присягу „мужі Олега”; за договором з р. 911 присягали „карли” – це найлучший доказ, що „карли” і „мужі” виражають те саме поняття.

Ще ясніше обряд присяги представлений в пізнішим договорі Ігоря з року 945: „Некрещеная Русь полагают щити своя і меча своя наги, обруча своя і прочая оружжя, да кленуться о всіх, яже суть написана на хартіі сей. Аще ли кто … преступить се, єже єсть писано на хартіі сей, будеть достоін своїм оружьєм умрети”.

З тих всіх обрядів у час присяги заслуговують передусім на увагу „обручі”, зложені послами побіч щитів і мечів. Що ж іншого можуть означати обручі, як не перстені – „ Handringe, auf  welchen die Heiden den Schwur leisteten, wenn der Gode sie nach volbrachtem Opfer vom Altar nahm und benetzt mit Stierblut* ansteckte?”.

*) Те Stierblut нагадує дуже бога-Волоса, про котрого двічі пише Нестор при обговоренні договорів. Здається, що з крові посвяченого вола зроблено собі – бога-Волоса!

Виходить і з назви самої, і з договорів з Греками, і зі скандинавських звичаїв, що „рускі ґуди” були справді єреями-священиками і сповняли важну чинність при обрядах в час присяги, від імені тих священиків за договором Олега:

Рускій посол Груалд.

Наше у повстало зі скандинавського ó, отже Hróald. В скандинавських піснях славився стрілець Hróald; він стріляв з лука, як мало хто другий, і відзначився в Бравальській війні.

Скандинавське Hróald виводять етимологи з двох слів: hród (слава) + vald (влада; valda = володіти). Таким чином Груалд означає дослівно „Володислав”.

Рускій посол Кари

В договорі Олега стоїть Карн, в пізнішім договорі Ігоря приходить назва Кари. (Давніше ы писалося часто через ъи, переписувач міг останню букву прочитати як н, тому і поставив її перед ъ).

В мітології і піснях скандинавських часто згадується Kari. Один Kari, з родини світових великанів, був праотцем окремого роду; другий Kari, воїн, загинув на Бравальській війні. Про Karr-а згадується і пізніше наприклад в Heimskringla з 13 віку.

Скандинавське Kari означало Вітер, Вихор.

Рускій посол Фрелав.

В скандинавській мові є ім’я власне Fridlof, за дуньською вимовою Fredlov. Назва зложена з двох слів: fred (Friede, мир) + lof (слава).

Наше Мирослав є тільки дослівним перетлумаченням скандинавської назви Fredlov.

Рускій посол Груар.

Голосний у відповідає скандинавському ó, отже Hróar – за Міклосичем те саме, що скандинавське ім’я власне Hródharr. Назва складена з двох слів: hród (слава) + har (військо). Означає дослівно „Воєслав” або „Войслав”.

Рускій посол Актеву.

Міклосич порівнює з назвою нормандського вождя Agatevu або Angandeo. Назва Актев означати могла мешканця норвезької, най південніше розташованої області Agdha.

Рускій посол Труан.

Голосна у відповідає скандинавському ó, отже Троан. В Скандинавії знане було ім’я власне Thróand; воно означало: „в успіхах щасливий”.

Рускій посол Лід.

Назва чисто скандинавська: lid = поміч, дружина.

Рускій посол Ульфост.

Назва чисто скандинавська: ulf (вовк) + fast (сильний). Вовки вважалися в Скандинавії святими, з відти так багато Ульфів і Вольфів як імен власних по всій Германії.

З Уль-фоста через хибне тлумачення, а може для жарту, утворилася на Русі назва Вовчий Хвіст (знане ім’я руского воєводи за часів Володимира Великого).

Увага! Обидві назви Лід і Ульфост дехто читає разом: Лідольфост, інші (як Міклосич) ділять на Лідуль і Фост. За Міклосичем живуть в Скандинавії Leidul-и до нині; мовно leidul = вовчий шлях.

Рускій посол Стемир.

В одних списках літопису стоїть Стемид, в інших Стемир. Міклосич порівнює зі скандинавською назвою Steinfinnr, однак тлумаченню такому супротивляться назви імен власних в договорі Ігоря, де багато скандинавських Stein-ів зовсім правильно виражені по слов’янськи через Стин.

По моїй гадці до назви Стемир підходить скандинавське ім’я власне Stemnir. (В літературній скандинавській мові писалося Stefnir, але в звичайній вимові так не говорилося. Дитрих повідає в своїй граматиці скандинавської мови: „vor dem Nasal geht f  sehr gewöhnlich in m über; so wird hrafni, Stefna zu gramni, stemna”.

І Скандинавії Stemnir-ами звались люди, що визначали рішення судові. Ми ж знаємо вже, що поганські Ґуди були і священиками і суддями.

--------------------------------

Читачі з поданого розбору імен досить пересвідчилися, що посли Олега, хоч і зовуть себе „от рода рускаго”, були найчистішої крові Скандинавцями. Нема і одного імені котре далось би вияснити з мови слов’янської, а знову з другої сторони нема і одного, що не стрічалось би в Скандинавії. Легко тепер оцінити, яку вартість мають слова п. Свистуна:  „ті імена у Германцев нікогда нє встрєчалісь і нє встрєчаються”.

Цікаві ще оці філологічні виводи п. Свистуна: „Імєна Карн, Актеву, Труан, Лідул, Фост, Стемид імєють славянскій звук. Карн вєсьма припомінаєт корутан, Актеву может биті іспорченним Акстібой (старопольське акста означало топор), Труан єсть вєроятно Троян”.

Вже що як що, а „старопольське” акста удалось п. Свистунові. Я те слово досі вважав німецьким (Axt), аж бачу, що був у блуді – воно за п. Свистуном слов’янське, чисто польське!

„ Труан єсть вєроятно Троян”. Скажу на те, що в устах люду, як і в давніх письменних пам’ятках, часто трапляється, що незрозумілі слова, наприклад Труан, переміняються на зрозумілі (Троян); зворотна процедура, переміни слів зрозумілих на незрозумілі, не мала би нікого смислу.

Про „корутанця” в договорі Олега говорити не буду, а що до назви „фост” скажу, що за часів Олега небезпечно навіть було, називати когось згірдною назвою. Скандинавські карли багато клали на величність свого імені – окреме право забороняло всякі насмішки на тім полі. Інші часи, п. Свистун! За прозву „фост” такий посол Олега в одній хвилі перетяв би мечем на дві частини!

Замічу також, що назви Фарлоф, Фрелаф, Фост вже хоч би для самого звука ф не могли бути слов’янські. Ф приходить лише в словах чужих, а як відомо, на Україні люд і нині ще звук ф не уміє вимовляти.

„Імя Лідул імєєт славянскій звук”. Таким самим правом можна в тій назві відкрити румунські звуки, німецькі, латинські, грецькі, перські, арабські, санскритські – бо у всіх тих вимовах є звуки ль, і, д, у. Але нам не про самі звуки ходить, а про слова і про значення тих слів.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Back to top