A+ A A-
  • Категорія: Історія
  • Перегляди: 3546

Скандинавщина в давній Руси. Розділ 4

"Слово і діло" продовжує знайомити відвідувачів з книгою Омеляна Партицького "Скандинавщина в давній Руси". Пропонуємо Вашій увазі 4 розділ.

IV. Філологія Іловайського

„Найбільший удар скандинавоманам наніс історик Іловайський, - він як на долоні виказав ні якість їх теорії, в пух розбив і Карамзіна і Шафарика і міклосича” – так на всі лади оспівують Іловайського славу поборники теорії слов’янського походження перших Руссів.

 

Думав би хто, що Іловайський дійсно написав якесь знамените діло про Руссів, що розібрав критично праці своїх противників, що відкрив якісь нові дороги для наукових досліджень на полі філології. Тим часом що бачимо? З великого числа імен скандинавських (над 80), які приходять в договорах Олега і Ігоря, вибирає Іловайський „над 20” і вже при тім самовільнім зіставленні силується довести, що згадувані імена належать чистій крові Слов’янам.

А які ще філологічні висновки Іловайського?! Розборові тих „над 20” імен присвячує він цілу одну сторінку в своїй розправі, але і на тій сторінці натворив філологічних єресей стільки, що дійсно аж відраза бере, читати всі його фантазійні вискоки. Перейду за рядом його аргументацію.*)
*) Виводи Іловайського подаю в перекладі з російського на наш язик.

1) „Візьмемо ім’я Карли. На перший погляд здається, ніби воно німецьке; але ж і Слов’яни вживали його – звідки ж би інакше взялося руське карло, карлик?”.

Іловайському здається, що кожне слово россійське мусить бути зараз слов’янське. Про міжнародні зносини і взаємний вплив мов він, хоч історик, навіть знати не хоче. З думок його виводів можна таку сентенцію вивести: „На перший погляд здається, ніби Butterbrod слово німецьке; але ж і Слов’яни вживали його – звідки ж би інакше взялося россійське бутьерброд?”.

Аргументація очевидно смішна, але вона випливає логічно з філологічних засад Іловайського.

2) „Слово Карли можна найтиі в іншій формі Кари; значиль л то не корінна буква, а вставна (відомо, що вона одна зі звичайних букв вставних), а корінь кар; останні букви змінювалися, як це буває і з іншими іменами: Карли, Каран? Або Карн, Оттокар і інші”.

Щоб не повторювати того, що вже сказано в ІІ уступі моєї розправи, відповідаю коротко: Кожний учень, хоч би вже з третього класу шкіл народних, знає, що л не є „однією зі звичайних букв вставних”, а навпаки вставляється в нашій мові лиш в однім випадку, саме коли приголосна губна мягчитися має на кінці пня: земля замість земя, роблю замість робю і т. д. Те саме правило було в мові старослов’янській і староруській, і є донині в мові російській. Тим часом в слові Кари, як кожний бачить, нема ні одної приголосної губної, ані не заходить потреба мягчення, - значить ім’я Кари не можна змішувати зі словом Карли.

В дусі староруської мови замість Карл говоритись би повинно Крал або Корол. Пневі закінчення на рл є безперечно властивістю мов германських, котрі любуються в полученні приголосних плавних.

Про „слов’янську” назву Оттокар і сперечатися нема що – кожному історикові відомо, що первісною країною Оттонів не була земля слов’янська.

3) „Є Карли і Кари, так є Інгелд і Інгілвлад – це лише дві форми одного слова. Влад у слов’янських іменах було колись одною найулюбленіших часток складових”.

У Іловайського справи мовні розмотуються незвичайно скоро: Інгелд і Інгівлад – то дві форми одного слова! Про скандинавські назви Ingeld і Ingivald, котрі аж впрошуються до порівняння, він не згадує. Про почесну королівську назву скандинавських Ing-вів Іловайський також не говорить – він ухопився обіруч слова „влад”, котре головного кореня Інг зовсім не пояснює, а до того не надається добре до мовних виводів, бо не є словом виключно слов’янським, а є і в інших індоєвропейських мовах, і навіть у мові фінській (порівн. в словарі Міклосича корінь велд).

4) „Вермуд віддає зовсім по слов’янськи, як і Стемид, Уліб, Оліб, Прастін, Фрастін, Фурстін, Войко”.

Тут 8 назв збув Іловайський короткою заміткою, що вони „віддають по слов’янськи”. Треба дійсно не мати і найменшого смислу для слов’янських бесід, щоб у Вермуді (Vermund, Wermuth), Улібі, в Фрастіні і Фурстіні (Furstein, Feuerstein) дослухатися зрозумілих назв слов’янських. Послідні два слова вже бодай для звука ф не можуть бути слов’янські, нічого вже говорити про недоречні вираження фра і фур. Лише скандинавська бесіда, як ми бачили, вияснює як слід і ті назви давніх Руссів.

Не багато слов’янського і в назві Стемид. Шукаймо в словниках, скільки схочемо, а не знайдемо кореня до тієї назви.

Назва Войко приходить в місці найбільш зіпсовані – в різних списках літопису різно читається.  Найлучший текст замість Войко виказує назву Ік.

5) „Візьмім назву Сфирк – чи може не слов’янська? Згадаймо річку Свир. Друга форма чи не була Сирко або Сірко, ще і Горясір”.

Після цієї філології все можна вивести: Сфирк, Сірко, Горясір, сірник, сироватка, сирота, сверщок, Серб, серна, Сероічковський, Сарницький, Сармати і т. д. Нині мовознавча наука стала вже на твердих, ясно означених підставах, а Іловайський робить собі з неї просту іграшку, котра пригадує давно вже минулі часи. Ще ж би оправдати можна, якби літописець незрозумілого Сфирка перемінив на Сірка, але який смисл, Сірка робити Сфірком?

І до чого в тих порівняннях річка Свир? Якщо назва та слов’янська, повинен Іловайський вияснити, що вона означає. То крайнє ложна гадка, нібито кожна річка, або кожне село на Руси мати мусить слов’янський початок. Заложив н. п. під Львовом німець Sommerstein осаду за перших часів панування Польщі – після теорії Іловайського Замарстинів назва слов’янська! Є у нас в горах численні села з назвою румунською – після Іловайського мусять і то бути назви слов’янські! Ціла його філологія обмежується на знанні російської, так званої урядової мови. Йому байдуже, що в тій мові, а власне якомусь жаргоні, безліч німецьких, французьких і інших слів – у нього все то вислови слов’янські.

6) „Слуди та Мони кінцем своїм на и більше відповідають духові слов’янської мови, як скандинавської; в літописі можна стрітися з таким же закінченням Туки”.

Досі думали всі філологи і лінгвісти, що при порівнянні бесід ходить головно про корінь або пень слів, аж Іловайський перший підносить засаду що слов’янськість або німецькість бесіди пізнається по закінченню. Йому невідома засада, що всім словам, хоч би турецьким або хинським, мусить наша мова давати закінчення рускі, відміняти їх після засад граматики рускої. Для прикладу візьмімо назву турецького султана: Абдуль Гамід. Як же скажемо в числі многім? Очевидно Абдули Гаміди. За Іловайським будуть це назви слов’янські, бо в їх закінченнях приходять букви и та ь. От до яких нісенітниць довести може незнання самих елементарних засад філологічної науки!

Пам’ятати і на те треба, що договори тлумачені були з мови грецької на слов’янську, а звісно, грецьке ? служило не лише для означення нашого і, але також нашого и. Скандинавське Moni писалося грецькою M???, а з того в переводі слов’янськім вийшло Мони – що ж тут такого дуже дивного? І нині Русин не написав би інакше.

7) „Турбід мабуть те саме, що Турвід або (!) Туровіт; кінець від або віт більше всього слов’янський  це наше вічь. Навіть зоставляючи бід, то і цей кінець має слов’янський характер: бєда або біда; є також прозвище Турбін”.

Знову цілий довгий ряд нісенітниць. Турбід = Турвід = Туровіт = Туровічь; або Турбід = Турбєд = Турбін. (Замічу мимоходом, що в договорі маємо Турбен, не Турбін. Іловайський перекручує назви за власною уподобою – вже така його метода: замість Карн написав він в іншому місці Каран).

Пригляньмося до тих виводів ближче.

„Від або віт – це наше вічь”. Візьму для прикладу назву Федоровічь. За Іловайським значить це Федор + від. Тим часом кожний учень гімназійний знає, що історія слова така: син Федора звався Федор + ов, а син Федорова звався Федоро + вічь. В тій назві окремого слова від або віт зовсім нема і ніколи не було.

По-батькові назви творилися за допомогою суфікса ич, котрий знов відповідає старшому наросткові ик (порівн. прут і прутик, король і королик). Обидва суфікси означали предмет здрібнілий: прутик = малий прут, Федорович = малий Федоров і т. д.

Мені в житті траплялося читати вже багато мовних дивацтв, але Іловайський зі своїми виводами стоїть незрівнянний по всі віки. „Турбід = Туровічь” це щось таке пишне в області філології, що дійсно подобає якби на восьме чудо світу.

Щоб врятувати свою теорію, Іловайський схибляє навіть фонетикам, кажучи, що слово Турбід могло бути написане з української замість Турбєд. Зі всього баламутства виходить, що читати можеш всіляко: Турбід, Турбєд, Турбін, Турбен, Турвід, Туровіт, Туровічь!

8) „Перша половина слова Турбін в слов’янській мові різно прикладається. Треба тільки згадати Буйтура Всеволода. Старіша його форма була Тир або (!) Тір. Тур стрічається ще в другій формі Турберн. Тир є також в імені Стир (!) або Стір. В умові Ігоря є ще варіант село імені Істир (!) або Істр. Теж саме є ім’я Гунастр”.

Нова скеля філологічних плутаниць, з котрих виходить, що Турбін і Гунастр постали з одного спільного кореня. За Іловайським Турбін = Тир = Стір = Істр = Турберн = Гунастр. Про скандинавські імена власні Styr. Th?rbern, gunfastr, котрі єдині даються для порівняння, він не знає нічого.

Філологічні правила не дозволяють змішувати між собою слова, як Тур і Стір. Голосні у та і належали до двох зовсім собі протилежних таборів, вони не обмінювалися ніколи і малися до себе як вогонь до води. В цілім багатім матеріалі нашої мови ледве чи найдеться одне слово, де би у стояло замість і, або на оборот.

У назвах рік слов’янських, як Стір, Дністер (Dana-stris), Істер, Стрімон, Сірет, приголосна с була корінною, рівно як у німецькім слові Strom. Викидувати початкове с і творити нове вислів тур, не виходить; і значення слова і філологія супротивляться такому змішуванню двох різнорідних слів.

З якою метою викомпонував собі Іловайський незнану в Руси назву Тир і для чого ще вважає її старшою від назви Тур – сказати не умію.

9) „Є ім’я Гунастр. А Гун находимо ще в імені Гунарєв. Ім’я Гуня стрічаємо на Україні ще в ХІІІ віці. Грім то українське грім”.

Наперед замічу, що в договорі Ігоря нема імені Гунарев, лише є Гунар (в Скандинавії писали Gunnar). Чи є яка звязь між тим Гунаром і пізнішим Гунею, рішити годі, хоч знов припустити можна, що родина Гунарів не вимерла на Руси, а лише попросту з часом зіслов’янщилася. Скандинавці, що завоювали нашу землю в 9 віці, не могли задержати своєї національності через чотири століття.

Грім (скандинавське Grim) є у Іловайського лише фонетичною формою для українського „грім”. Усе б то добре, та заходить лише та дрібниця, що перехід з о на і (?) відбувався зовсім іншими дорогами, а в 10 віці ледве чи вже був розпочався. Філологічні праці Головацького, Житецького і Дра Огоновського вже доволі роз’яснили той предмет – нічим іншим, як ігнорацією, назвати треба недоречні твердження Іловайського.

10) „Гомол ще і досі є прозвище українське. В імені Вуєфаст ми добачаємо слов’янське Буй або (!) Бой; форма же фаст нам не чужа, з придихом це хваст, з відси хвастун”.

Знову нова філологія: хвастун (хвалько) походить від хваст, як коли б у хвасті почивало поняття чогось з хвалою спільного. Мовознавець Міклосич виразно ділить обидва слова: хваст і хвастун, відносячи їх відповідно до значення до зовсім інших коренів.

Що на Україні живе родина Гомолів, що ж то доводить? У нашого селянства без числа імен татарських, турецьких, румунських, німецьких – всіляких. Це лише живі, для нас похвальні докази, що чужі роди неустанно в нашій землі слов’янщилися, перероджувалися. Такої ж долі зазнала і скандинавська родина Гомолів. З нашою бесідою назва та не має і найменшої звязі.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Back to top