A+ A A-
  • Категорія: Історія
  • Перегляди: 4106

Скандинавщина в давній Руси. Розділ 5.

"Слово і діло" продовжує знайомити відвідувачів з працею Омеляна Партицького "Скандинавщина в давній Руси". Пропонуємо Вашій увазі 5 розділ.

V. Константин Багрянородний про Руссів 

Посли Ігоря уклали були договір з цісарями грецькими Романом, Константином і Стефаном. Роман був тестем Константина, відомого в історії під назвою Багрянородного (Порфирогенета). Сам договір укладено головно в цілях торгівельних в користь тих Руссів, що як купці проживали в Греції.

 

Костантин Багрянородний в праці „Про управління державою” подає деякі важливі вісті про сучасних собі Руссів. Він їх добре знав, з ними укладав договір, Русси в Царгороді на великі розміри вели торгівлю – значні похибки в розправі Константина неможливі. Навіть про дальші відносини Руссів подає Константин досить детальні дати, а його опис дніпрових порогів так правильний і детальний, немовби він сам перепливав на байдаку камінні стіни Дніпра.

Майже при кожнім порозі зазначає Константин як зоветься по „рускі” а як по „слов’янськи”. Він виразно ділить одну назву від другої, не узнає Руссів з Ігоря часів слов’янами. Перейду уступами його оповідання.

-------------------------

„Треба знати, – пише Константин, – що люди, прибуваючи з дальшої Руси (човнами) до Царгороду, походять частково з Новгорода, в котрім мешкав Святослав, син руского князя, частково від міста Смоленська, і від Телючі (Любеча?) і від Чернігова і від Вишеграду. Вони припливають рікою Дніпром і громадяться під містом Києвом (Κιάβα), званім Самбатас”.

В іншому місці описує Константин спосіб життя Руссів і так каже: „Коли наспіє падолист, зараз князі виходять з усіма Руссами з Києва і прямують до своїх міст або в області, заселені Слов’янами: Тиверців і Дреговичів і Кривичів і Сервян*) і почих Словян, котрі є данниками Руссів. Там велять себе живити всю зиму, а в місяці цвітні коли розтане лід, відпливають Дніпром до Києва”.

*) Тиверці мешкали над нижнім Дністром; Кривичі = Біла Русь; Дреговичі займали землю на північ від Прип’яті; Сервяне (Серби) будуть те саме, що Червяне від котрих пішла назва Чевеньської Руси.

Згідно цієї звістки був Київ збірним місцем наших Варягів-Руссів і звідси здійснювали свої виправи на Грецію (а, здається, і на інші краї). Сама назва Самбатас, котра за Константином була те саме, що Київ, є чисто скандинавською і означала „збірне місце для човнів”: sam (нім. Sammt, разом) + bat (нім. Boot, човен). Здається, що і досі уживана в Україні назва байдак  \утворилася з давнішої назви бат-ак, є отже походження скандинавського.

--------------------------

Далі пише Константин: „Слов’яни, данники Руссів, котрі називаються Кривичами, та інші Слов’яни рубають зимовою порою на своїх горах ті човни і злагодивши як слід впускають їх до близьких озер в часі, коли лід розтанув. Відтак спустивши їх на ріку Дніпро, вони самі пливуть до Києва і тут витягують на виставу і продають Руссам. Русси ж, котрі скуповують такі човни, розбивають лодки старі, забирають з них весла і веслові поворози до нових і забезпечують їх у всі інші потреби. Опісля в місяці червні пускаються Дніпром в дорогу і допливають до Вятичева, міста їхніх данників. У Вятичеві ждуть ще два або три дні, доки не зберуться всі човни, і тоді вже Дніпром в дальшу дорогу”.

Скандинавські човни з дев’ятого і десятого віку, які використовували і наші Русси, були звичайно з дубового дерева, 23 метри довжини і 5 метрів ширини; в них містилося 40 і більше людей. Човни були так влаштовані, що рухатися могли з допомогою вітрил, а при вітрі зустрічним з допомогою весел. Обидва кінці човна були однаково кінчасті, так, що можна було плисти то наперед то назад, відповідно до потреби, не розвертаючи лодки. Хоча значної довжини були човни, Русси з неймовірною легкістю уміли ними орудувати. Все одно чи у відкритім морі, чи на ріках. Спідня у дна балка не була загострена, лише зовсім рівна, плоска, – це для того, щоб легше було в разі потреби тягнути човна по сухій землі (Русси часто перетягували або переносили свої лодки сухою землею з однієї ріки на другу).при гострім дні лодка надто би врізувалася в землю, а ще і незручність була б тоді для людей, що тягнули човна – лодка би неустанно перехитувалася то в одну то в другу сторону. (Гл. Russland von Dr. Schiemann, І стор. 49. Там же на стор. 47 подані ілюстрації двоякого типу скандинавських човнів; один з 9 століття знайдений року 1863 в однім болотнім трясовищі в Шлесвіку, другий найшовся в давнім похованні).

 -----------------------------

„Дніпром, пише Константин, пибувають Русси до першого порога званого Έσσουπή, що значить і по руски і по слов’янськи: не спати. По середині порога виступають з води високі скелі, котрі видаються якби острови. Вода, ударяючи об них, взбирає до гори, а відтак опадаючи в низ, створює великий шум і страх. Це причина, що Русси не наважуються перепливати через поріг, лише висідають враз зі своїми людьми; прибори і припаси лишають у човнах, а самі бродять босо, ногами обережно переконуючись, щоби не наткнутися на якусь скелю. Так чинять попихають човни веслами – одні з переду, другі серединою, інші з заду. І з такою обережністю переходять перший поріг, між скрутом води і берегом; перейшовши забирають назад людей, що висіли були на сушу, і пливуть далі”.

Славні дніпрові пороги починаються нижче міста Катеринослава і устя Самари; їх назва іде від гранітних лав, що ніби сходи тягнуться в поперек ріки від одного берега до другого. Через ті лави спадає вода з приголомшливим гуком, летячи, як до похилості, 18 і більше стоп на секунду. Посеред води здвигаються декуди скелі на 200 стоп заввишки, о котрі б’ють розпінені води, збільшуючи тим дужче великий шум та рев довкола.

Описаний Константином поріг зветься нині Кодацьким, від твердині Кодак, збудованої в тім місці Бопланом р. 1635. поріг для байдаків і досі страшний, хоча від часів Константина уплило 900 літ. Вода за весь той довгий час лише мало промила тверді з граніту скелі – на випадок довшої посухи не спосіб перепливати туди човнами.

Чужбиньський так описує їзду по Кодацькому порогу:

„Пороги починаються біля села Кам’янка. Де живуть стерники, і тягнуться на 9 миль далі до німецького селища Кичкас. Деякі пороги, приміром Ненаситець, мають 12 лав, де вода, мов по12 східцях, ревучи рине та клекотить. Коли байдак попаде на поріг, несеться він по лавах, з одної на другу, мов стріла, гнеться, стогне, умивається водою. А Дніпро піниться, реве; не чутно, як і стерник дає накази, тільки видно, як водить руками. Окрім 9 більших порогів є ще поміж ними і менші; місцями дніпрове дно завалене камінням, часом аж до половини; тут то там розкидані острови, кручі. Треба всі ті перепони перемогти, побороти, поки вийдеш на тиху воду. На весні, як почне танути сніг і Дніпро розливає широко, всі пороги ховаються під воду, тільки Ненаситець виринає з води.

Через пороги ходять байдаки двома шляхами: стародавнім або козачим, як то колись українські козаки плили на своїх чайках, або каналом, що недавно прокопали. З давнього вже часу біля порогів жили скрізь по берегах стерники, а за цариці Катерини склалася ціла громада стерниська і заселила Кам’янку.

Поміж порогами є такі місця, де байдак може пройти свобідно; вони і до цього часу називаються козачими. Туди ходять байдаки тільки в великі води, а як опаде Дніпро, літом, страшно сюди кермувати, тоді правлять по каналах.

Хто хоче переправитися через пороги, становиться біля Кам’янки; власник байдака показує лист, що за люди їдуть на човні, і просить нарядити доброго стерника. Отаман дивиться, чи багато вантажу (рухла) на байдаку, чи міцний якір, чи витримають весла та стерно. Опісля призначають стерника, котрому приставляють молодшого на науку, „щоб звичаю набирався”.

Зійшов стерник на байдак і зачинає, мов господар, держати порядок; по звичаю українському всі сідають на хвилиночку, а відтак моляться Богу і в дорогу. Кожний щиро засилає молитви і має кріпку надію, що Бог допоможе переїхати і визволить з біди.

От вже і рушили козачим шляхом; весла ріжуть воду. Стерник крикнув: шабашь! – весла затихли, сама вода несе байдак вперед. Стерник стоїть на чердаці, дивиться вперед та повчає свого товариша-новака.

- В полуводдя, туди треба держати! – або: на оттой камінь держи!

Знов загукав стерник: До весел! Гребіть! І знов зашуміли весла, байдак летить, і вже чутно, як Кодацький поріг реве, б’ється піною.

– Шабашь! – До стерна!

Гребці кидають весла, становляться біля стерна. Серце так і завмирає, моторошно стане, а дальше і страх минеться-пройде, як побачиш, що чердак уже панує поміж піною і ріже воду, аж луна йде. Стерник пильно придивляється наперед.

– Придави ще! Ще раз! Став!

Реве вода, не чутно і голосу. Стерник порозумівається тоді знаками, махає рукою, і сам кидається до стерна.

– Держи!

Силяться всі, скільки можуть, і байдак перебігає чотири лави, мов по струні. Хоч лави не високі, так ціла маса дніпрової води падає по них, реве, страшними хвилями несеться піна поміж каміння з одної до другої лави і з великою бистротою падає, то знов несеться, шумлячи та ревучи.

Перейшли поріг, стихшала вода, стерник стає на коліна, а з ним вся громада, і дякують Богу, що щасливо переправилися. Стерник поздоровляє власника байдака: Дай боже отак і до місця!

На воді тихо, гребці поклали весла, лагодять снідання. Лиш стерник не кидає стерна, стоїть і розпізнає, де міль або каміння та кручі, або, як там кажуть пекло. Є такі пекла, що як не умієш обійти, чайку сей час потрощить. Біля Ненаситця є пекла, що недаром кажуть: „попавсь у пекло, буде холодно і тепло”.

Отак у Чужбиньського.

Жаль, що не знаємо, як в старину звавсь по слов’янськи перший дніпровий поріг (назва Кодацький утворилася що-лиш в 17 віці. За Константином і Русси і Слов’яни звали той поріг Έσσουπή, що ніби значити мало „не спати”.

Константин умів добре по слов’янськи і в своїх текстах не раз силиться на етимологічні висновки.  Форма Έσσουπή, коли вірно перепишемо на старослов’янську, вимовлялась ес-спи (ή читали тоді Греки як наше и); тут дійсно друга частина слова могла навести на думку, що назва порога утворена від дієслова спати. Скандинавська мова навіть йде під лад такому толкуванню, – в нім слов’янське спи виражалося через sof або sob, котре за мовознавчою наукою мало той самий корінь, що і слово слов’янське*).

*) Якщо п. Свистун в германських наріччях для нашого „спати” знайшов лише слово slaven (schlafen), то знову дав доказ, що скандинавська мова йому зовсім не знана.

За те етимологічному виводові Константина противиться перша частина слова Έσ-σουπή, бо так наше як і скандинавське „не”, по скільки сягають пам’ятки, ніколи не вимовлялось як грецьке ές.

Похибка Константина повстала від того, що він спи взяв за imperat. від дієслова спати, а тим часом є то як найправильніший pluralis від давнього іменника сп (нинішнє насип, наспа, виспа), стоїть отже в зв’язку з дієсловом сипати.

Константинове Έσσουπή треба читати: іспи, або за теперішньою вимовою виспи. Цісареві грецькому навіть у цей спосіб зрозуміло ту назву, бо ж після одержаних інформацій пише він у своїй розправі, що з посеред порога вистають високі скали, похожі на виспи: μέσον δέ αύτοϋ πέτραι είσί ύψηλαί ν ησίων δίχην άποφαινόμεναι.

Русси зберегли назву слов’янську порога, і зовсім природно. Це був головний поріг і важливий для дніпрової плавби – мовні перекручення могли б тільки справити баламутство для тих з дружини Руссів, що скандинавської бесіди добре вже не знали. Щодо інших порогів, назви скандинавські побіч слов’янських не могли завадити ділу.

--------------------------

Константин пише далі: „З Έσσουπή ідеться до другого порога, що зоветься по русски Ούλβορσί, по слов’янськи Όστρβουνίπραχ – це толкується: острівний поріг. І цей, рівно як перший поріг, прикрий і трудний для перепливу. Тому Русси, висаджуючи людей, переправляють через нього човна, як на попереднім порозі”.

Вислів όστρβουνίπραχ легкий для розуміння; читати треба: островни-прах (β=в, ου=ъ, ι=и).

Прах стоїть замість праг (поріг); кінцеве х є важливим доказом, що наші предки г читали за  нинішньою вимовою, а не як ґ (звук г вимовляється на кінці слів як х, звук ґ як к).

Наведений Константином поріг зоветься нині Лоханьським; посеред нього знаходяться три острови.

Але що значить давня „руска” назва цього порога Ούλβορσί (читай: ульворсі)? П. Свистун каже, що „при блізшом внімініі можно убєдітісь, що оно ніяким другім язиком, ні германськім, ні літовскім, ні фінськім, кромє славянского, обяснити нє дасться”.

Розгляньмося ближче. Руске (скандинавське) слово Ούλβορσί означало за Константином „острівний” поріг. Острів по скандинавськи зоветься hόlm, - правильна назва була би hόlmfors.

Звертаю увагу, що за вимовою наших предків придих чужих слів відпадав: Ольга замість Гельґа, Осколд замість Höskuld, Рурик замість Грурик, Еміг замість Heming і т.д. Коли ж дальше зважимо, що скандинавське ό вимовлялося на Руси всюди як у – то вже легко прийде зрозуміти, що hόlmfors перемінитися мусило на ulmfors. В переданій Константином назві є лише та неправильність, що він у слові ульворсі пропустив букву м, очевидно задля легшої вимови.

-----------------------

„В такий же спосіб, пише Константин, перепливають човни і через третій поріг, котрий зоветься Γελανδρί, що значить по слов’янськи: шум порога (Σχλαβινιστί έρμηνεύεται ήχος φραγμοϋ).”

Константин не подає самої назви слов’янської, лише перетолковує її значення на мову грецьку. Γελανδρί за його термінологією то слово руске, за нашим способом мовлення скандинавське. Воно і справді так. Скандинавське gellandi є partic. praesentis від дієслова gella і означає те, що німецьке gellend: дзвенячий, гомонячий, шумлячий. Толкування Константина є отже цілком докладне.

Нині поріг той зоветься „Звонецьким” або просто „Звонець” – старинна назва збереглася правильно і досі.

Легко вже зрозуміти, для чого Константин не наводить слов’янської назви, а лише перетолковує її значення на мову грецьку. Наше „звенячий” мусів би він написати σβηνάτζη, що знов, читаючи β як в, дало би зовсім інше слово, навіть досить неестетичне.

Придивімося ж тепер, як п. Свистун коментує Константина. Він Γελανδρί вважає висловом слов’янським і за відомим методом виводить його від „гул, по польськи (!) giełch, giełg, giełk, від чого проісходить клекот, glekot, klekot, (Gurgeln)”. Чиста забавочка мовна!

----------------------------

Константин пише далі: „Четвертий великий поріг зветься по руски Άειφάρ, по слов’янськи Νεασήτ – це від того, що в скалах цього порога гніздяться пелікани (неясити). При цьому порозі усі човни пристають до берега. Одні люди, що призначені для сторожі, відходять і розставляються на чатах із-за печенігів. Інші забирають речі котрі мають на човнах, а невільники волочать ланцюгами човна по суші на 600 кроків, поки обминуть поріг. Відтак то волікучи, то на плечах свої човни двигаючи, спускають їх до ріки, вкидають знову груз (ладунок) і пливуть далі”.

Нинішня назва порога – Ненаситець. Про нього так каже Чужбиньський: „Ненаситець або Дід з між порогів найстрашніший. Вже біля Звонця чути, як він реве, а біля Козлова видно, як кидає хвилями і б’ється поміж каміння, аж піна тече. Тут оба береги дуже круті.

- До стерна! Гукає керманич.

Чоловіка два хопилися за стерно і вижидають, що скаже отаман. А Ненаситець-Дід хвилює ближче і ближче. Вже і Раків камінь минули – от і перед нами поріг. Дає накази стерник і байдак кинувся з першої лави; реве Дніпро, б’ється об камінь, не чути і голосу керманича.

З лави на лаву несеться човен, пролітає всі 12 лав, відстань більш однієї версти, за три хвилинки. Байдак гнеться, рипить, іноді мов стогне сердечний. А Дніпро хвилює, буркоче, хвилями мне лодку. Незабаром всі, що в лодці, вибравшись на тихшу воду становляться на коліна і дякують Богу”.

В „Зорі” з року 1880 поданий був опис їзди по дніпрових порогах за записками Я. Новицького. Про Ненаситця так там сказано:

„Весь Ненаситець засіяний величезними камінням і підводними скалами, що на одну версту виступають вершками понад ріку. По правім боці, саме при березі, видно каал, відомий під іменем Фальєвського, а при нім будку-станцію де живуть „спасителі”, що рятують людей, як часом розіб’є Ненаситець пліт (дарабу) або байдак.

Я зайшов до будки. На помості сиділо п’ять стерників середніх літ, одягнених у білі сорочки та широкі сині шаровари; вони заїдали рибу. По боках будки висіли приряди рятункові; їх було багато, а всі нові, бо це перша рятувальна станція побудована недавно. На кілках висіли сукняні шапочки, прикрашені мідяними хрестами. Спасителі одержують по 25 рублів у літі місяці.

На Ненаситецькім порозі дуже часто розбиваються байдаки.

Цьогорічної весни врятували спасителі кілька десятків людей – вони в часі перепливу байдаків все напоготові, слідкуючи пильно за кожним рухом на водах.

За мого побиту перепливали поріг плоти. Отаман кожної дараби перед плавбою звертався до всходу сонця, за ним ставали стерники – і всі почали щиро молитися. На плотах стало тихо. Всі молилися палко, всі з покорою били поклони. Після молитви все знов ожило, загомоніло, застукотіло. Заскрипіла „бабайка” (стерно) на першім плоті і він рушив; за ним слідом поплив другий, третій, четвертий, десятий по черзі. Коли наближалися до Ненаситця, дуби (малі човни) з кожного плота поплили для безпечнішої переправи в канал; на них посідали жиди, власник плотів. Ріка пливе тут дуже бистро; хвилі шумлять, ревуть, зі всіх сторін чутно, як вода розбивається об каміння. Підплив перший пліт – води шарпонули його з незвичайною швидкістю. Пліт скрипів і стогнав; хвилі серед страшного шуму-грому то заливали його водою, то знов швидко щезали, даючи приступ новим водам. Картина страшний!.. Після переїзду стерники відмовляли знов молитви, щиро дякуючи Богу за щасливу дорогу”.

Поданий тут опис Ненаситецького порога не є без зв’язку з предметом; він важливий для рішення питання, котра назва старша: чи нині уживана Ненаситець, чи Константинова Неясит (пелікан)? Я читав різні описи дніпрових порогів – українські, російські, польські, - переглядав різні географічні словники і енциклопедії, а ніде не найшов і найменшої згадки про яких небудь пеліканів у тих місцях. Тай де ж би їм, ще посеред Ненаситця, закладати свої гнізда, коли не тільки птиця, а й звір держиться осторонь від того громового гуку і шуму розлючених вод Дніпра? Константин міг чути про пеліканів на побережжі кримськім або у гирлі Дунаю, може пелікани і справді появлялися де при устю Дніпра, але пороги були для них надто віддалені від моря і вже для своїх властивостей не надавалися їм на постійне мешкання.

Подана Костантином руска (скандинавська) назва άειφάρ не має також нічого спільного з пеліканамми, а навпаки підходить близько до нинішньої назви Ненаситець. Скандинавське eyfar мало значення „все небезпечний”; воно складалося з двох слів ey (все) + eyfar (нім. Gefahr, небезпечність). Всі описи порогів годяться в тім, що Ненаситець найнебезпечніший для дараб і байдаків; щорічно найбільше розбивається там лодей і найбільше гине людей. Виступаючих скал в нім так багато, що навіть в часі найбільших повеней  легко на них розбитися може байдак.

Перейду тепер до виводів п. Свистуна. Він каже, що слово άειφάρ „трудно проізвєсті от котрого-нібудь із гєрманскіх язиков”. Думаю, що горішній мій вивід є найлучшою відповіддю на таке неправдиве твердження. Додам ще, що за Lehrberg-ом і Zeuss-ом (Die Deutschen und die Nachbarstämme, ст. 558) був у старогірнонімецькій мові вислів eifar, котрий означав „лакомий, gierig” – майже те саме, що „ненаситний”.

Константинове άειφάρ хоче п. Свистун конче вивести з мови слов’янської. Першу частину άει порівнює він з українським аер (очерет, шувар), другу φάρ з поняттям „варіння, кипіння”. Тільки ж разом не значить то „варіння шувару”, а „комишевий водоворот”. Такого толкування домагається п. Свистун на підставі польських (!), нині мало кому зрозумілих слів: wart, wartki, wartać się, fertać, Warsz…

На те замічу, що на гранітних скалах Ненаситця ніякий шувар не росте і рости не в силі – який же там може бути „камишевий водоворот”? Та й не багато діла Україні з польським fertać або Warsz! Саме ж слово „аер” щодо звукословної частини і свого значення ніяк не може бути висловом слов’янським. В іншій Слов’янщині того слова нема, та й в Руси воно лиш декуди в уживанню; Міклосич слушно порівнює з литовським ajer-аі і з турецьким ager. В останньому випадку, т. є. коли аер слово турецьке, заходив би той цікавий появ, що за Константина часів були вже турецькі слова в українській бесіді, а самих Турків ще не було в Європі… от до таких то нелогічностей дійти можна, коли хтось береться за філологію без достатньої підготовки.

-----------------------------

„П’ятий поріг, пише Константин, зоветься по руски βαρουφόρος, по слов’янськи Βουλνηπράχ. Тут Русси через закрути річні перепихають свої човни, як при першімі другім порозі”

П. Свистун знов собі легко бере діло. У нього βαρουφόρος = вар + вар, а Βουλνηπράχ = „вольний порог”.

Беручись за пояснення назв порога, треба би передовсім знати його нинішню назву. Перший поріг по Ненаситці зоветься нині „Вовницький поріг”, або коротше „Вовнич”, також „Волник” – очевидно всі ті назви утворені від слова „волна”, а не від прикметника „вільний”. Константинове Βουλνη переписане на старо-руську мову дає „вілни”; так і справді на Руси часто писали.

Константи нова руска назва βαρουφόρος не є якимсь „варвар”, але просто скандинавським зложеним словом: bara (Welle, Woge) + fors (поріг) – отже значила зовсім те саме, що слов’янське Βουλνηπράχ.

Обі назви порога так ясні, що ніяка крутанина не може мати місця. Та й до чого вічно з тими варами-„водоворотами”? І цей поріг зоветься вар, і той вар, і третій і четвертий – всьо вар! Та й дивний той цісар Константин, що за п. Свистуном навіть вар не умів добре написати, і в тім самім слові раз пише βαρ, а другий раз φορ, а знову в інших назвах порогів раз φαρ, а раз βερ!

------------------------

Шостий поріг за Константином зветься по руски Λεάντι, по слов’янськи Βερούτζη; обидві назви означати мали „вир води”.

Βερούτζη читати треба Веручи(й); є то partic. Praesentis від дієслова вьріти*), німецьке wallend.

*) Форма „веручій” важлива і з граматичного погляду, бо доказує, що вже Русини 10 віку вимовляли ь як е.

П. Свистун повідає, що Веручій утворене з польського wir, як колиб Поляки мешкали над Дніпром і надавали назви нашим порогам. Зі словника Міклосича легко пересвідчитися, що слово вир є спільною власністю всіх Слов’ян і вже знане було в старост. мові. Воно безперечно лучше і старше слово, як захвалена п. Свистуном „пучина”, котра іншій Слов’янщині не є знана, а до того означає власне „бездну”, а не „вир”.

З „руским” Λεάντι упорався п. Свистун скоренько. Від чого ж польське lejek, der Trichter? П. Свистун каже: „ Λεάντι (ліюч) означаєт то самоє, що Βερούτζη, т. є. водоворот”.

З одним погоджуюсь з п. Свистуном, що λεάντι є правильне partic. Praesentis, тільки ж знову замічу, що та форма дієприкметника виведена наукою на підставі лінгвістичних сліджень, а de facto ні у мові св. Кирила і Методія ні в інших давніх пам’ятках слов’янської мови не міститься. Що інше вже мова скандинавська; – в ній всі дієслова, як сильної так і слабкої відміни, мали в дієприкметнику постійне закінчення andi.

Zeuss (Die Deutschen, ст. 558 виводить λεάντι від скандинавського дієслова: „altnordisch lôa (anschlagen von Wellen) wonach lôanti oder lôandi = der anschlagende, brausende, kochende Porog”. Таке толковання оправдане наукою і дає розумну мисль; воно доказує, що руска (скандинавська) назва Λεάντι дійсно означала те саме, що слов’янська Βερούτζη.

--------------------------------

Сьомий поріг зоветься за Константином по руски Στρούβουν, а по слов’янськи Ναπρεζή, що означати мало „малий поріг”.

Назва того порога натворила стільки трудності інтерпретам, що і досі не найдено вдовольняючої відповіді. Лиш п. Свистунові удалося, як сам каже, обидві назви „проізвєсті із славянского”. Στρούβουν виводить він від якогось „стряпати, strzępić, котороє настоящє в русском значіть варіті”; після цієї філології струвун = стряпун.

Мене зацікавила назва „стряпун”, бо признаюся з роду-віку такого слова ні чував ні читав, аж по довших пошукуваннях дізнався, що російське  стряпун означає „кухаря”. З відки те слово взялося в російській, не міг сам Міклосич дослідити – у других Слов’ян його нема. Більшою ще загадкою стало для мене, для чого дніпровий поріг мав би мати назву кухаря …

Посеред тих суперечностей найлучше буде взяти за підставу для мовного слідження нинішню назву порога. За Чужбиньським зоветься останній поріг дніпровий „Вільний” або „Гадючий”, за Новицьким „Вольний”; в географічних словниках находжу ще назву „Вільний”.

„Гадючим” зоветься поріг тому, що вода тече по нім дуже круто, зигзакувато. Назва „Вольний” не буде властивою, бо поріг не є легкий до перепливу – їзда все ще сполучена з небезпечністю. До назви „Гадючий” скорше надається давніша назва „Вільний” – від дієслова виляти = викручуватися, бокувати, з простої дороги сходити, вимінати, сюди і туди бічи; з відси вилюга = кривизна, загиб, закрут.

Поняття „крутий” находиться і в горішніх назвах Константина, тільки ж, думаю, Константин переставив назви: він скандинавське ναπρεζή назвав виразом слов’янським із-за того, що видалося йому догіднішим для етимологічних дедукцій. В ναπρεζή дослухався Константин слова „праг”, тому і пояснює через „малий поріг”.

Ναπρεζή виводжу від скандинавського neppr, котре в словниках толкується: „krumm, verdreht” – отже мало би те саме значення, що і „вільний, гадючий”.

Στρούβουν переписане на старослов’янське дає струбн і в тій формі подобає зовсім на прикметник. Корінь був би струб. Міклосич під коренем strup так замічає: „rusisch stropota hat die Bedeutung kriwizna; es wird als altslavisch angesehen”. Таким чином Константинове στρούβουν як прикметник справді означало би „кривий”.

--------------------------

Константин пише дальше: „Минувши сьомий поріг Русси переїжджають коло так званого перевозу Крарійського, куди переправляються Херсоніти (мешканці Криму) з Руси, а Печеніги до Херсону. Для того приходять у це місце Печеніги і спотикаються з Руссами. Перепливши те місце, прибувають Русси до острова св. Григорія і тут чинять свої обіти, бо є там дуб незвичайно високий. І обітують птахи живі. Затикають також стріли в окіл дуба, а інші затикають хліби і м'ясо, і що хто має, як є у них звичай. Кидають також жереб о птахи: чи їх мають забити, чи спожити, чи живі випустити. З острова св. Григорія пливуть дальше, аж доїдуть до лиману при устю ріки, де лежить острів св. Етерія”.

Острів св. Григорія є, здається, Хортиця, розташована недалеко місця, де починається дніпровий лиман. Острів той, рівно як Великий Луг, бував не раз головним сідищем українського козацтва.

Дивують назви островів: св. Григорій і св. Етерій; це би вказувало, що за Ігоря часів приморська Україна сповідувала віру християнську.

В договорі Ігоря міститься доказ, що приморська Україна разом з Кримом була підвладна не Русі, а Греції; Русси вимовили собі лише вільний переїзд здовж лиману. Там так сказано: „О Корсунстій страні, єлико же єсть городов на той часті, да не імать волості (власті) князь руский і та страна не покоряється вам. Аще Русь обрящет в вустьі дніпрьском Корсуняни – риби ловища, да не творять ім зла. І да не мають влади Русь зимувати в вусті Дніпра, Білбережі, ні у святого Еферья, но єгда придеть осень, да ідуть в доми своя в Русь”. Останні слова „да ідуть в Русь” ясно висказують, що ціле Білобережжя, від лиману Дніпра аж по Крим, Русію не називалося ані не належало до Руси. В тих сторонах, підвладних Греції, мусіла звичайно розвиватися віра Христова за обрядом грецьким.

 

За Константином Русси, перебувши щасливо пороги, відправляли на острові св. Григорія свої поганські молебні і приносили божкам жертви. Там був дуб високий і на нього затикали Русси стріли, хліби, м'ясо і хто що мав. Коротка та звістка про релігійні обряди тих Руссів-Скандинавців нагадує подібні обряди тих Руссів, що над Волгою займалися торгівлею. Арабський письменник Ібн-Фадлан так пише про тих Руссв-купців: „Я бачив Руссів, коли вони прибули зі своїми товарами над Волгу і там на березі ріки роз таборилися у великих дерев’яних будинках. Зараз за приїздом іде кожний до високої фігури з лицем людським, навкруг котрої малі фігури, і приносить з собою хліб, м'ясо, молоко, лук і гарячий напій. Перед високою фігурою кладе Рус принесені жертви і так молиться: Приніс я тобі, пане, цей подарунок і прошу тебе: дай мені купця з монетами, грецькими і арабськими, нехай би купив у мене все, що є на продаж, і по добрій ціні. Як не поможе висока фігура і з продажею іде плохо, Рус удається з молитвами і жертвами до малих фігур і знову просить кланяючись покірно. А як продаж пішла добре, вибирає Рус певне число худоби і овець, убиває їх, частину м’яса роздає бідним, а решту приносить і кидає перед великою фігурою і перед малими і вішає голови зарізаної худоби і овець на стовпі, що позад тих фігур вставлені в землю. В ночі приходять собаки і з’їдають м'ясо розкинене перед фігурами. Тоді Рус, побачивши рано, що м’яса нема, каже: Мій пан на мене ласкавий, поїв мої даруночки”.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Back to top